В свою останню годину - Сторінка 20

Моя душа почула себе вільнішою і спокійнішою, ніж за довгі роки, глибока вмиро-твореність огорнула мене. Повсюди я бачив його руку, в серці моєму звучав його голос:

— Не вгашай духу. Я з тобою.

Нарешті я під'їхав до Таллового будинку. Коли я був близько, вийшла його найменша дочка й озвалась до мене. Вона сказала, що її вже нема серед живих.

Я согрішив, о господи! Ти знаєш міру мого каяття й намір моєї душі. Але бог милостивий, він прийме намір за чин, він-бо знає, що коли я промовляв ті слова у своїй сповіді, вони були звернені до Енса, хоч його самого там і не було. Це він у своїй безмежній мудрості не дав зірватися зізнанню з її вмирущих уст, коли вона лежала у колі тих, хто любив її й довіряв їй, а я тим часом долав воду, стриману силою його руки. Хвала тобі у твоїй щедрій і всемогутній любові, хвала!

Я вступив у цей дім скорботи, у цю скромну оселю, де лежала ще одна грішна смертниця, що її душа постала перед страшним неминучим судом, земля їй пухом.

— Благословення господнє сьому домові,— прорік я.

ДАРЛ

Верхи на коні поїхав він до Армстідової ферми і верхи ж і повернувся, ведучи за повіддя Армстідових мулів. Ми запрягли їх і поклали Кеша на труну Едді. Коли ми поклали його, він знову виблював, тільки встиг вчасно одвернути голову, щоб підводи не забруднити.

— Всередині йому теж ушкодило,— сказав Верной.

— Кінь, мабуть, і в живіт його вдарив,— сказав я.— Вдарив він тебе у живіт, Кеше?

Він спробував щось сказати. Дьюї Делл знову обтерла йому рота.

— Що він каже? — спитав Верной.

— Що ти кажеш, Кеше? — спитала і Дьюї Делл.< Вона нахилилася.— Його інструменти,— пояснила вона.

Верной узяв їх і поклав на підводу. Дьюї Делл трішки піднесла Кешеві голову, щоб він побачив. Ми їхали далі; я й Дьюї Делл сиділи біля Кеша, підтримували його, а той їхав попереду верхи. Верной стояв і якийсь час дивився за нами. Потім обернувся й пішов назад до мосту.' Він ступав обережно, помахуючи рукавами сорочки, наче теж промок.

Він сидів на коні перед ворітьми. У воротях чекав Армстід. Ми зупинились, він скочив а коня І ми зняли Кеша й внесли в хату, де місіс Армстід уже приготувала постіль. Там вона й Дьюї Делл залишилися роздягти його.

Ми пішли за татом до підводи. Він сів на підводу й заїхав на подвір'я, ми ззаду йшли пішки. Те, що ми промокли, нам стало в пригоді, бо Армстід сказав:

— Заходьте, будь ласка, в хату. А оце там можете поставити. Він ішов за нами, ведучи коня, тоді зупинився біля підводи, повіддя в руках.

— Дякую,— сказав тато.—4 Ми й у повітці оно влаштуємось. Вам ї так з нами морока.

— Заходьте в хату,— повторив Армстід.

На багряному його обличчі знов дерев'яний вираз, цей зухвалий, понурий і суворий вираз, немов обличчя й очі були з дерева різного кольору, одне страшенно бліде, друге страшенно темне. Сорочка на ньому почала підсихати, але ще прилипала до тіла при кожному порусі.

— Вона б це оцінила,— сказав тато.

Ми випрягли мулів і загнали підводу в повітку. З одного боку вона не мала стіни.

— Заходьте ж у хату,— знову повторив Армстід.

— Дякую вам,— відповів тато.— Коли б ваша ласка, то дали б їм трохи перекусити. *

— А то ж як,— сказав Армстід.— Лула догляне Кеша і зразу ж приготує вечерю.

Він повернувся до коня і почав знімати сідло, мокра сорочка липла до тіла, коли він рухався. Тато не схотів іти в хату.

— Заходьте поїсте,— сказав Армстід.— Зараз буде готове.

— Щось мені не хочеться,— відповів тато.— Дякую вам.

— Та заходьте, обсохнете й поїсте,— сказав Армстід.— Тут усе буде гаразд.

— Хіба що заради неї,— сказав тато.— Тільки заради неї перекушу. Нема в мене вже ні запрягу, нічого. Але вона буде вам усім вдячна.

— Та чого там,— сказав Армстід.— Заходьте, хлопці, підсохнете.

Проте після того як Армстід дав татові чарку, йому відлягло, а коли ми пішли глянути на Кеша, він з нами не пішов. Коли я оглянувся, він саме заводив коня до клуні, він уже говорив про те, щоб дістати новий запряг, а до вечері майже й зовсім наче сторгувався за нього. Він там у клуні, спритно прослизає проз того невгомонно вертливого вихра, заходить з ним у стійло. Вилазить на ясла, скидає сіна, тоді виходить, шукає і знаходить шкребачку. Потім вертається і швидко прошмигає проз нищівний удар копита і вихоплюється вгору навпроти коня, де той уже не може його дістати. Він орудує шкребачкою в небезпечній близькості до копит, сам спритний, мов акробат, і в любовному захваті кляне коня на всі заставки. Кінь закидає голову, щирить зуби, його вибалушені очі бликають у присмерку, наче мармурові кульки на барвистому оксамиті, коли він товче коня шкребачкою по морді.

АРМСТІД

Але ж на тобі,— на той час, коли я налив йому ще одну чарку віскі,— вечеря тільки ось-ось мала бути,— а він уже, можна сказати, встиг і мулів у когось сторгувати, в кредит. І ще й почав вередувати та перебирати, мовляв, ця пара йому не подобається, він не викидатиме грошей за нічого не вартих мулів, це було б наче курям на сміх.

— Побалакайте-но зі Сноупсом,— сказав я.— Він має кілька пар. Може, одна з них вам і підійде.

Тоді він заплямкав губами, дивлячись на мене так, немов я мав єдиний на всю округу запряг мулів і не погоджувався його продати йому, хоч насправді якби нг мої мули, вони б з мого подвір'я так і не виїхали. Тільки ж не знаю, що вони стали б робити, розжившись на мулів. Літлджон мені казав: греблю в долині Гейлі на цілих дві милі розмило, і до Джефферсона тепер тільки одна дорога — аж округ Мотт тсона. Але це вже Енсів клопіт.

— Важко з ним мати діло,— каже він, плямкаючи губами. Та коли після вечері я дав йому ще чарочку, він трохи звеселів. Він хотів іти в клуню й там і просидіти при ній ніч. Певно, думав, що як сидітиме досить довго напоготові, Санта Клаус підкине йому запряг мулів.

— Але все-таки я його, мабуть, умовлю,— каже він.— Людина людині підсобить у скруті, коли вона має хоч краплю християнської крові.

— Таж ви можете моїх мулів позичити,— сказав я, і він добре знав, що це я цілком певно кажу.

— Дякую вам,— сказав він.— Але вона хотіла б їхати на власних.— Я теж добре знав, що він каже цілком певно.

Після вечері Джуел поїхав верхи до Закрута по Пібоді. Я чув, що Пібоді мав сьогодні бути там у Варнера. Повернувся Джуел близько півночі. Пібоді подався кудись за Інвернес, але з Джуелом приїхав дядько Біллі зі своєю ветеринарною сумкою. Бо, як казав він, людина не дуже й відмінна від коня чи там мула, хіба тільки тямко-витістю бідніша.

— Що з тобою, парубче? — питає він Кеша.— Принесіть-но сюди матрац, стілець та чарочку віскі,— це вже до нас.

Він примусив Кеша випити віскі, а тоді випровадив Енса

за двері.

— Йому ще поталанило, що це та сама нога, яку він минулого літа зламав,— журно каже Енс, плямкаючи губами й покліпуючи.— Хоч це добре.

Ми постелили матрац Кешеві під ноги, на матрац поставили стільця, сіли на нього вдвох з Джуелом, дівчина тримала лампу, а дядько Біллі взяв пучку тютюну й заходився до роботи. Кеш довгенько таки опирався, перше ніж зімлів. Потім уже лежав тихо, і тільки великі краплини поту застигли у нього на обличчі, так наче почали котитись, а тоді зупинилися й стали його чекати.

Коли він очуняв, дядько Біллі вже склався й пішов. Кеш усе силкувався щось сказати, аж урешті дівчина нахилилась і витерла йому рота.

— Його інструменти,— сказала вона.

— Та приніс я їх,— сказав Дарл.— Я забрав.

Кеш знову спробував заговорити, і вона нахилилась.

— Він хоче їх побачити,— сказала вона.

Отож Дарл приніс ті інструменти, їх розклали біля постелі, щоб він міг простягти руку й помацати, коли йому покращає.

А вранці Енс узяв коня й поїхав у Закрут до Сноупса. Вони з Джуелом постояли на подвір'ї й переговорили, потім Енс сів верхи й від'їхав. Гадаю, це Джуел уперше дозволив кому-небудь сісти на свого коня, бо поки Енс не вернувся, він увесь час неприкаяно снував туди-сюди й поглядав на дорогу, немов щохвилини мав кинутись у погоню за Енсом і відібрати коня.

Годині о дев'ятій почало вже припікати. Ось тоді я й побачив першого канюка. Раніше, мабуть, туман заважав. В усякому разі, поки добре не розвидніло. На щастя, вітерець віяв не в бік хати. Але вже коли я їх побачив, мені здалося, що запах чути й серед поля, за цілу милю від садиби, а вони без кінця кружляли й кружляли, щоб на всю околицю було знати, що у мене в клуні.

Я був ще за добрих півмилі від хати, коли почув, як верещить цей хлопчисько. Я подумав — у криницю впав абощо, і метнувся щодуху на подвір'я.

Там їх більше десятка сиділо на гребені клуні, хлопчисько ганявся за одним по двору, наче за індиком, а той трохи злетить, щоб ухилитись, і знов сяде на дах повітки, де там він побачив його на труні. Припікало вже добре, і вітер уліг, чи перемінився, чи тощо, тож я пішов пошукати Джуела, коли це й Лула вийшла.

— Зроби що-небудь,— сказала вона.— Це ж наруга.

— Оце ж я й збираюся,— сказав я.

— Наруга,— повторила вона.— Судити його треба, що так з нею чинить.

— Він хоче її поховати якнайладніше,— сказав я. Розшукавши Джуела, я й кажу йому, що, може, він узяв би одного

з моїх мулів та поїхав у Закрут — де там Енс. Він нічого не відповів. Тільки бликнув на мене тими своїми більмами, щелепи йому побіліли, мов кістки, та й пішов гукати Дарла.

— Що ти надумав? — спитав я. Він не відповів. Показався Дарл.

— Ходім,— сказав Джуел.

— Чого ти хочеш? — спитав Дарл.

— Відтягнімо підводу,— кинув Джуел через плече.

— Не дурій,— сказав я.— Не про це мова. Та й не зарадиш цим. Дарл теж був проти, але Джуела ніщо не проймало.

— Заткни свою чортову халяву,— гримнув він.

— Що тут, що там — однаково ж вона лишиться,— сказав Дарл.— Тоді її відтягнемо, коли тато повернеться.

— То ти мені не поможеш? — ошкірився Джуел, більма його спалахнули і обличчя затремтіло, як у лихоманці.

— Ні,— сказав Дарл.— Не поможу. Почекай, поки тато вернеться.

Стоячи у дверях, я дивився, як він штовхав і волік підводу. Я стояв на схилі, і раз мені навіть здалося, що він висадить нею задню стіну повітки. Потім подзвонили на обід. Я його гукнув, але він не оглянувся.

— Ходім пообідаємо,— сказав я.— Поклич хлопчака.

Він, однак, не відповів, тож я сам пішов обідати. Дівчина сходила по хлопчака, але вернулась без нього. Серед обіду ми почули, як він знову верещить, відганяючи того канюка.

— Наруга це,— сказала Лула.— Суща наруга.

— Він робить що може,— озвався я.— Сноупса за півгодини не вхоркаєш.