В свою останню годину - Сторінка 22

Дарл, Дьюї Делл і я йдемо за підводою під гору. На вершині пагорба тато знову зупиняє підводу, і ми сідаємо.

Тепер їх десятеро, описують на небі малі довгасті чорні КОЛИ

МОЗЛІ

Ненароком я підвів погляд і побачив, як вона заглядає у вітрину. Вона стояла віддалік від скла, ні на що, власне, не дивлячись, а просто повернувши в цей бік голову і втупившись у мене відсутнім поглядом, немов якогось знаку дожидала. Коли я знову глянув, вона вже підходила до дверей.

На порозі вона так наче загаялась, як то з ними буває, але зрештою ввійшла. На голові, на самому тім'ї, в неї був солом'яний капелюшок з цупкими крисами, у руках газетний згорток; я подумав, що у неї з чверть долара, ну щонайбільше — долар, і що вона постоїть часину і потім, можливо, купить дешевого гребінця чи пляшечку туалетної води, що для негрів, тож я її якийсь час не займав, мені тільки впало в око, що вона гарненька, хоч понура й вугласта, і що у своїй клітчастій сукенці й без косметики вона краще виглядає, аніж буде після того, коли врешті наважиться купити, що там надумала. Чи то хоча б скаже, чого потребує. Я знав, що вона вже наважилася ще до того, як увійшла. Але не слід їх квапити. Тож я й далі робив своє, подумавши, що нехай Алберт її обслужить, коли вернеться від крана з водоюаж це він підходить до мене.

— Ця жінка,— сказав він.— Краще ви самі поцікавтесь, чого вона хоче.

— А що їй треба? — спитав я.

— Не знаю. З неї нічого не витягнеш. Краще самі обслужіть її. Отож я зайшов за прилавок. Я побачив, що вона боса і стоїть собі

спокійнісінько — очевидно, не первина їй. Вона пильно подивилась на мене, притискаючи згорток; очі у неї такі чорні, як мені ще ніколи не траплялося бачити,— нетутешня, це ясно. Не пригадую, щоб я її раніш у Моттсоні бачив.

— Я вас слухаю,— кажу до неї.

Вона все мовчить. Втупилась на мене, незмигно так. Потім оглянулася на людей біля води. Потім перевела погляд далі, у глибину аптеки.

— Вас цікавить що-небудь з туалету? — спитав я.— Чи вам ліки треба?

— Отож саме,— сказала вона.

І знову з осторогою оглянулася на людей. Я подумав, що мати чи хтось там послав її по яку-небудь жіночу мазанину, а вона соромиться попросити. Я розумів, що якби вона сама до цього вдавалася, колір обличчя був би гірший, вже не кажучи про те, що в її віці ранувато ще на цьому знатись. Просто ганьба, як вони себе калічать! Але ж мусиш мати це у продажу, інакше прогориш.

— Ага,— сказав я.— Ви що хотіли б? У нас є...

Вона знову на мене подивилась, немов просячи змовкнути, і знову втупилася в глибину аптеки.

— Може, краще там,— сказала вона.

— Добре,— погодився я. Треба їм трохи попускати, так воно швидше. Я пішов за нею в задню кімнату. Вона поклала руку на дверцята.— Там далі нічого немає, там ми ліки готуємо,— сказав я.— Отже, що ви потребуєте? — Вона завмерла й подивилась на мене. Немовби запону з обличчя скинула, отакі були очі. І в тих очах і німа надія, і гірке

1 В Америці аптеки торгують газованою водою.

бажання розчаруватись—усе разом. Але в неї були якісь прикрощі, це вже безперечно.— Що з вами сталося? — спитав я.— Кажіть, що вам треба. Мені дуже ніколи.

Я не хотів її підганяти, але ж у нас тут з часом не так вільно, як там у них.

— Це по-жіночому,— сказала вона.

— Ага,— сказав я.— І це все? — Мені подумалось, що, може, вона молодша, ніж здається, і злякалася певних симптомів, чи, може, не ввійшло у неї в норму, як то буває у молоденьких жінок.— Де ваша мама?— спитав я.— Хіба у вас немає мами?

— Вона там, на підводі,— сказала вона.

— То чому б вам з нею не порадитися, перше ніж брати якісь ліки? — спитав я.— Будь-яка жінка підказала б вам.— Вона подивилась на мене, а я на неї і спитав: — Скільки вам років?

— Сімнадцять,— відповіла вона.

— Ага,— сказав я.— Мені здалося, можливо, ви...— Вона пильно дивилась на мене. Але то в них усіх в очах буває такий вираз, ніби вік тут ні до чого, ніби вони зроду все на світі знають.— У вас як, регулярно чи нерегулярно це буває?

Вона одвела погляд, але не рухнулася.

— Так,— сказала вона.— Мабуть, що так. Так.

— Тобто як? — не зрозумів я.— Ви не знаєте? — Це злочин і ганьба, але ж вони врешті-решт у когось таки купують! Вона стояла, не дивлячись на мене.— Вам треба, щоб воно припинилося? — спитав я.— У цьому справа?

— Ні,— сказала вона.— Не в цьому. Воно вже припинилося.

— Ну, тоді...— Голова її була ледь нахилена, як то завжди у них, коли вони з чоловіками ведуться,— що й не збагнеш, куди за мить блискавка вдарить.— Ви незаміжня? — спитав я.

— Ні.

— А-а,— сказав я.— І скільки минуло відтоді, як воно у вас припинилося? Місяців з п'ять?

— Тільки два,— сказала вона. п

— Що ж, у мене нема нічого такого, що ви могли б для цієї мети придбати,— сказав я.— Хіба що соску. І я вам раджу її купити, вернутись додому й сказати татові, якщо ви його маєте,— нехай примусить декого заплатити за вашу шлюбну ліцензію. Більше нічого вам не потрібно?

Але вона все стояла, не дивлячись на мене.

— У мене є гроші, я заплачу,— сказала вона.

— Це ваші власні чи він сам здогадався вам дати?

— Він мені дав. Десять доларів. Він сказав, що цього вистачить. —— У моїй аптеці на це не вистачить ні тисячі доларів, ні десяти

центів,— сказав я.— Послухайте моєї ради: їдьте додому і признайтесь своєму татові чи братам, якщо вони у вас є, або першому-ліпшому чоловікові, якого зустрінете дорогою. Але вона не рухалась.

— Лейф сказав, що я зможу це дістати в аптеці. Він сказав, щоб я пообіцяла, що ні він, ні я ніколи нікому не викажемо, шо ви нам продали.

— А я хочу, щоб ваш дорогенький Лейф сам по це прийшов, ось чого я хочу. Тоді моя думка про нього, можливо, трохи зміниться на краще. А ви можете вертатися додому й передати йому, що я сказав,— якщо тільки він зараз не на півдорозі до Техасу, в чому я не маю сумніву. Я — шанований аптекар, я тримаю аптеку й виховав родину і був членом парафії в цьому місті п'ятдесят шість років. Я б і сам вашим рідним розповів, якби знав, хто вони.

Тепер вона дивилась на мене, в очах був той самий відсутній погляд, що й тоді, коли я вперше побачив її через вітрину.

— Я ж не знала,— сказала вона.—Він мені казав, що я зможу дістати що-небудь таке в аптеці. Він казав, що, може, мені не схочуть продати, але якщо я матиму десять доларів і пообіцяю, що ніколи нікому не викажу...

—• Він не цю аптеку мав на увазі,— сказав я.—А якщо цю і якщо називав моє ім'я, нехай доведе. А ні, то я заявлю на нього в суд і він відповість, як того закон вимагає, можете так йому й переказати.

— Можливо, в іншій аптеці продадуть,— сказала вона.

— Мене це не стосується. Щодо мене, то...— Цю мить я глянув на неї. Тяжкувато їм живеться — інколи хлопець... Якщо взагалі можна чимось виправдати гріх, хоч я вважаю, що таки не можна. Та й те сказати, що життя ж і не повинно бути легким, бо тоді люди забудуть про чесноти й перестануть помирати.— Послухайте,— сказав я.— Викиньте все це з голови. Все, що ви маєте, це від бога, навіть коли він дияволом скористувався для цієї мети, тож нехай бог сам і позбавить вас цього, коли така буде його воля. Верніться до свого Лейфа з цими десятьма доларами й вийдіть за нього заміж.

— Лейф сказав, я зможу що-небудь дістати в аптеці,— повторила вона.

— То йдіть собі й діставайте,— сказав я.— Тут ви цього не дістанете.

Вона вийшла з тим своїм згортком, ледь човгаючи ногами по підлозі. На порозі вона знову загаялася. Крізь вітрину я бачив, як вона подалася вулицею.

Решту я знаю зі слів Алберта. Він розповів, що підвода зупинилась перед Грамметовою крамницею залізних виробів, а дами з'юрмились там і сям на вулиці, прикладаючи хусточки до носів, тоді як дядьки й хлопчиська, в кого носи загартованіші, поставали навколо підводи й слухали, як поліцейський торгується з незнайомцем. То був високий кощавий чолов'яга, він сидів на підводі й твердив, що вулиця — громадське місце і що він має на неї такі самі права, як і будь-хто інший, а поліцейський наказував йому проїжджати, людям це неможливо витримати. Трупові було вже вісім днів, казав Алберт. Вони приїхали з якогось закутку в Иокнапатофській окрузі і волочать цього трупа до Джеффер-сона. Досі він уже, певне, перетворився на шматок перегнилого сиру серед мурашника, а ця їхня фіра, казав Алберт, ось-ось могла розвалитися— ще до того, як вони з міста виїдуть, чого й побоювалися люди,— ця підвода, на якій стояла саморобна домовина, а на постеленій поверх неї ковдрі лежав молодик з поламаною ногою, а батько й малий хлопчак сиділи на передку, і оце їх поліцейський силкувався спровадити з міста.

— Таж вулиця громадська,— каже той їхній старий.— І ми можемо тут зупинитися, щоб купити дещо, як усі інші люди. Гроші у нас є, ми заплатимо, закон не забороняє витрачати гроші, де хто хоче.

Вони зупинилися купити трохи цементу. Другий його син був у Грамметрвій крамниці й умовляв хазяїна розпакувати мішок і продати цементу на десять центів. Граммет кінець кінцем погодився, аби лиш його здихатись. Вони хотіли тим цементом якось зафіксувати молодикові поламану ногу.

— Та ви ж його в могилу зведете,— сказав поліцейський.— Через вас він без ноги зостанеться. Краще відвезіть його до лікаря, а небіжчика якомога швидше поховайте. Вас же можна посадити в тюрму за те, що ви створюєте загрозу для здоров'я людей!

— Ми робимо все що можемо,— відповів той старий. І став розсупонювати довжелезну історію, як вони мусили чекати, пеки вернеться підвода, і як змило моста, і як вони добиралися вісім миль до іншого Мосту, але той так само знесло, тож вони.вернулися назад і перебиралися вбрід, а мули потопились, і як вони дістали інших мулів і тоді виявили, що дорогу розмило, і довелося їм пробиратися через Моттсон, аж нарешті повернувся хлопець з цементом і звелів йому замовкнути.

За хвилину ми поїдемо^— сказав він поліцейському.

— Ми нікому не хочемо заважати,— додав батько.

— Відвезіть цього хлопця до лікаря,— сказав поліцейський хлопцеві з цементом.

— Та йому нічого такого нема,— відказав той.

— Не подумайте, що ми такі вже твердошкурі,— сказав поліцейський.— Але ж ви самі, гадаю, розумієте...

— Авжеж,— погодився той.— Ми від'їдемо, як тільки повернеться Дьюї Делл. Вона пішла віднести згорток.

Так вони й стояли серед людського гурту, що, тримаючись ледь осторонь, затискав носи хусточками, поки повернулася дівчина з газетним згортком.

— їдьмо,— сказав цементник,— ми й так багато часу згаяли.

І вони посідали на підводу й поїхали.