В свою останню годину - Сторінка 21

Вони там у холодку й до вечора просидять, торгуючись.

— Робить, кажеш? — перепитала вона.— Робить!.. Він уже забагато наробив.

Що таки й правда: він майнув, а нам заморока. Бо не може він мулів ні в кого купити, тим паче у Сноупса, поки не матиме чогось такого під заставу, про що він досі не знав, що його можна б заставити. Отож прийшовши знов на поле, я подивився на своїх мулів — і так уже наче й розпрощався з ними на який час. А коли при кінці дня вернувся додому й побачив, як сонце смалить дах повітки, мені вже не дуже й шкода їх було.

Він вигулькнув якраз у ту мить, коли я вийшов на ґанок, де вони всі сиділи. Вигляд у нього був чуднуватий: ще жалюгідніший, ніж завжди, хоч водночас і якийсь гордий. То було так, наче він схитрував трохи, але не мав певності, як це сприймуть його ближні.

— Дістав-таки мулів,— заявив він.

— Купили у Сноупса? — поцікавився я.

— Сноупс не один такий у цій околиці, що знається на кумерції,— відказав він.

— Авжеж,— погодився я.

Він подивився на Джуела чудним таким поглядом, але той уже спустився з ґанку й рушив до коня. Певне, перевірити, чи не заподіяв йому чого Енс.

— Джуеле,— каже Енс. Джуел обернувся.— Ходи-но сюди,— Енс до нього.

Джуел ступнув крок назад і зупинився.

— Що таке? — спитав він.

— Отже, у Сноупса дістали,—сказав я.— Маю надію, він сьогодні-таки їх пришле? Виїхати ж треба взавтра раненько, бо дорога далека, через Моттсон.

Цю мить він раптом перемінився і знову прибрав звичайного свого мізерного вигляду, губи його заплямкали.

— Я роблю все що можу,— сказав він.— Бог свідок, що ледве чи кому-небудь доводилося зазнати стільки випробувань і насмішок, як мені.

— Коли хто зумів перехитрити Сноупса в оборудці — то він неабиякий мастак,— сказав я.— Що ви йому дали, Енсе?

Він не обернувся до мене.

— Я дав йому закладну під культиватор і сівалку,

— Але ж вони й сорока доларів не коштують! Хіба далеко ви заїдете таким дешевим запрягом?

Тепер вони всі дивились на нього, спокійно й напружено. Джуел стояв напівдорозі, чекаючи, коли зможе підійти до коня.

— І ще дещо дам,— сказав Енс.

Він знову заплямкав губами, вигляд у нього був такий, наче йому ось-ось заїдуть у зуби і він уже заздалегідь з цим примирився.

— А що саме? — спитав Дарл,

— Ч-чорт! — промовив я.— Беріть-но моїх мулів. Потім вернете. Я якось тут упораюся.

— Так он чого ти вчора ввечері нишпорив у Кеша по кишенях,— сказав Дарл. Він так це сказав, наче з газети вичитував, наче йому було байдужісінько. Тепер і Джуел підступив ближче, втупив у Енса ті свої осклілі очі.— А Кеш хотів на ці гроші балакучу машинку у Сю-рата купити,— докинув Дарл.

Енс усе плямкав губами. Джуел пильно дивився на нього. Навіть не кліпаючи,

— Але ж це тільки вісім доларів,— сказав Дарл байдужим тоном, наче йому до цього не було ніякого інтересу.— Якщо й їх докласти, все одно на пару мулів не вистачить.

Енс глянув швидко на Джуела, скоса так блимнув, потім знову схилив очі.

— Бог свідок, такого нещасного, як я...— сказав він.

Вони все ще мовчали. Просто дивились на нього, вичікуючи, а він ковзав очима у них по ногах, але не вище.

— І коня,— додав він.

— Це якого коня? — спитав Джуел.

Енс не ворухнувся. Чорти б його батькові, але якщо не можеш втримати синів у шорах, то вижени їх з хати, хоч і які вони дорослі. А коли вже й цього не можеш, то, чорти б його батькові, але мусиш тоді сам забратись. Я б таки так і вчинив, чорти б його батькові!

— Ти хочеш сказати, що мого коня запродав? — спитав Джуел. Енс стоїть, як стояв, руки обвисли.

— П'ятнадцять років у мене в роті нема жодного зуба,— каже він.— Бор це знає. Він знає, що п'ятнадцять років я не їм того харчу, який він призначив для людини, щоб вона підтримувала себе на силі, і я все призбирував цент за центом на нові зуби, але щоб родині не на шкоду — нехай, думаю, хоч колись зможу їсти призначений від бога харч. І я віддав ці гроші. Я собі подумав, що як я можу обійтись без харчу, мої сини могли б обійтись без верхового коня. Бачить бог, я так подумав.

Джуел стоїть, руками обперся, дивиться на Енса. Потім одводить погляд. Він подивився через поле, обличчя непорушне, мов камінь, ніби це хтось чужий говорить про чийогось там коня, а він і не слухає. Потім протягло так сплюнув, мовив: "Чорт!" — одвернувся, дійшов до воріт, одв'язав коня й сів верхи. І ще й не встиг він скочити в сідло, як кінь зрушив з місця, і ось вони вже мчать дорогою, наче сам Закон женеться за ними. І так вони й зникли з овиду, вдвох схожі на плямисту віхолу.

— Що ж,— кажу я.— Візьміть моїх мулів.

Але він не хотів. І заставатись вони не хотіли, коли цей хлопчак цілий день ганяв канюків під палючим сонцем, мало не так само здитинівши, як і всі вони.

— То хоча б Кеша тут залиште,— кажу я.

Але вони й на це не пристали. Постелили йому на труні постіль з ковдри, уклали там і поряд примістили його інструмент, тоді запрягли моїх мулів і з милю провезли підводу дорогою.

— Коли ми вас тут обтяжуватимем,— промовив Енс,— то гак і скажіть.

— Та ради бога,— заперечив я.— Тут вам буде добре. І безпечно. А тепер вернімся краще та повечеряймо.

— Дякуємо,— сказав Енс.— У нас ще трохи лишилося в кошику. Нам вистачить.

— Звідки це у вас? — спитав я.

— З дому.

— Та воно ж досі зіпсувалося,— сказав я.— Ходімте поїсте гаряченького.

Але вони так і не погодились.

— Думаю, ми обійдемося,— сказав Енс.

Тоді я пішов додому, попоїв, приніс їм у кошику і знову став кликати до себе.

— Дякуємо,— сказав він.— Гадаю, ми обійдемося.

Так я їх і покинув, коли вони посідали навпочіпки круг невеликого багаття, чекаючи бозна-чого.

Я знов подався додому. І все вони мені з думки не сходили, і той хлопець, що так шалено помчав конем. Більше їм його й не бачити. Чорти б його батькові, але я й не став би дорікати йому. Не за те, що він не схотів віддати свого коня, а за те, що вирвався від такого три* клятого бевзя, як Енс.

Десь отак я тоді думав, Але ж чорти б його батькові, який не триклятий цей Енс, а чимось же він спонукає людей допомагати йому — навіть коли знаєш, що за хвильку сам же й картатимеш себе за цю дурість. Бо от не минуло й години після снідання, це вже другого ранку, як приїхав Юстас Грімм, наймит Сноупсів, з двійком мулів і питає, де Енс.

— Вони ж з Енсом наче не зійшлися,— сказав я.

— Звісно,— сказав Юстас.— Вся затримка була за конем. Я так і сказав хазяїнові, він віддає цих мулів за п'ятдесят доларів, бо якби його дядько Флем утримав цих техаських коненят, яких мав, то Енс би ніколи...

— За конем? — перепитав я.— Енсів син забрав цього коня й рвонув учора ввечері, він уже напівдороги до Техасу, і Енс...

— Я й не знаю, хто його привів,— сказав Юстас.— Нікого я не бачив. Просто знайшов коня в стайні оце вранці, коли прийшов нагодувати худобу, і сказав хазяїнові, і він звелів пригнати сюди мулів.

Ну, але тепер цього хлопця вони й у живі очі не побачать, це вже безперечно. Хіба, може, на різдво листівка від нього з Техасу прийде. І якби не зробив цього Джуел, то зробив би я це вже я йому завдячую. Чорти б його батькові, якщо Енс не вміє мани напускати на людей І Чорти б його батькові, якщо він не справжній проноза!

ВАРДАМАН

Тепер їх семеро, ходять малими чорними колами* Дивися, Дарле,— кажу я.— Бачиш?

Він дивиться вгору. Ми бачимо, як вони описують малі чорні довгасті кола, самі непорушні.

— Учора було їх тільки четверо,— кажу я. Тепер на клуні сиділо більш як четверо.

— Знаєш, що я зробив би, коли б він знову спробував сісти на підводу? — питаю я.

— І що ж ти зробив би? — питає Дарл.

— Не дав би на неї сісти,— кажу я.— І на Кеша теж.

Кеш хворий. Він лежить хворий на труні. Але моя мама — рибина.

— У Моттсоні треба буде дістати ліки,— каже тато.— Доведеться-таки.

— Як тобі зараз, Кеше? — питає Дарл.

— Та нічого, не болить,— відказує Кеш.

— Хочеш, ми підмостимо вище? — питає Дарл.

Кеш зламав ногу. Він обидві ноги зламав. Тепер він лежить на труні, скручена ковдра в узголів'ї, а під коліна підсунуто поліняку.

— Мабуть, таки треба було залишити його в Армстіда,— каже тато.

Я ноги не зламав, і тато ні, і Дарл, а Кеш каже:

— Це просто через те, що трусить. Від цієї трясовиці воно натирається. А так не болить.

Джуел поїхав. Він на своєму коні ввечері поїхав.

— Це тому, що вона ж не хотіла, щоб ми були від когось залежні,— каже тато.— Бог свідок, я роблю все, що тільки в людській силі.

Чи це тому, що Джуелова мама — коняка, Дарле? — питаю я.

— Може, трішки мотузки поправити? — питає Дарл.

Ось чому Джуел і я залишилися в повітці, коли вона була на підводі, адже коні живуть у стайні, а я мусив весь час відганяти канюка від

— Та коли хочеш,— каже Кеш.

І Дьюї Делл ноги не зламала, і я теж. Кеш— мій брат. Ми зупиняємось. Коли Дарл послаблює мотузку, Кеша знову кидає в піт. Він стискує зуби.

— Боляче? — питає Дарл.

— Ні, краще вже, як було,—• стогне Кеш.

Дарл затягує мотузку по-старому. Кеш стискує зуби.

— Боляче? — питає він.

— Та нічого,— каже Кеш.

— Хочеш, щоб тато їхав; повільніше? — питає Дарл.

— Ні,— каже Кеш.— Часу нема. Нічого, мені не болить.

— У Моттсоні таки дістанемо ліки,— каже тато.— Доведеться.

— Скажи йому, нехай рушає,— каже Кеш.

Ми рушаємо. Дьюї Делл нахиляється й витирає Кешеві лице. Кеш — мій брат. Але Джуелова мама — коняка. Моя мама — рибина. Дарл каже, що коли ми знов доїдемо до річки, я зможу її побачити, а Дьюї Делл сказала: вона в труні, як вона могла звідти вибратись? Вона вибралась у воду крізь дірки, що я просвердлив, сказав я, і коли ми знов доїдемо до річки, я її побачу. Моя мама не в труні. Моя мама так не тхне. Моя мама — рибина.

— Ну й вигляд матимуть ці пироги, поки доберемося до Джеффер-сона,— каже Дарл.

Дьюї Делл не оглядається.

— Спробуй, може, продаси їх у Моттсоні,— каже Дарл.

— А коли ми до Моттсона приїдемо, Дарле? — питаю я.

— Завтра,— каже Дарл.— Якщо ці мули на потрух не розсип-ляться. Сноупс, певне, тирсою їх годував.

— Навіщо їх тирсою годувати, Дарле? —питаю я.

— Дивись,— каже Дарл.— Бачиш?

Тепер їх дев'ятеро, описують малі довгасті чорні кола.

Коли ми під'їжджаємо до підніжжя пагорба, тато зупиняє коней, і Дарл, Дьюї Делл і я злазимо. Кеш не може йти, бо він зламав ногу.

— Ну, гайда! — каже тато на мулів.

Вони натужуються, підвода скрипить.