Варто лише почати - Сторінка 3

- Джеймс Хедлі Чейз -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми повалилися на підлогу, сплітаючись у відчайдушній боротьбі клубком із рук та ніг.

Я бив його по голові, тулубу, наніс кілька ударів по обличчю, перш ніж мені вдалося вирватися. Піднявшись з підлоги, я метнувся до дверей. Відкриваючи їх, я почув, як придверник засвистів у поліцейський сюрчок. Пекельна суміш оглушливих сюрчків і пронизливих вересків блондинки неслася мені вслід коли я вискочив, нарешті, за двері.

Я понісся по доріжці від під'їзду до вулиці, все ще чуючи жіночий крик, хоча звук поліцейського сюрчка перекривав його.

Серце калатало, піт заливав очі. Вибігши на вулицю, я почув позаду оклик. Набігу озирнувся і побачив темну фігуру у високому картузі чоловіка, який гнався за мною.

Я не зупинився, продовжував бігти, як зненацька гучно вдарив постріл. Зле, як шершень, продзижчала куля поряд з моєю щокою.

Треба було пересікти вулицю, на тому боці було темніше.

Знову постріл. І враз чиясь велетенська рука з величезною силою штовхнула мене в спину, і я впав обличчям вниз на дорогу. Обпік сліпучий спалах болю. Я хотів перевернутися на спину, але біль паралізував мене.

Останнє, що я запам'ятав, перш ніж втратити свідомість, – тупіт людей, що бігли до мене.

Глава 2

Спочатку я почув приглушені, невиразні голоси, вони долинали відкілясь здалеку.

Голоси щось шепотіли мені з глибини довгого, з милю, коридора.

Потім мене пронизав гострий біль всередині грудей, він ріс і ріс, по мірі того, як я виходив з глибокої чорної несвідомості.

Я приплющив очі. Мене оточували білі стіни. Я розрізнив розпливчасті контури чоловічої фігури, що схилилася наді мною. Біль став нестерпним, і я знову заплющив очі.

Але розум вже включився в роботу. Я все згадав: як нісся по трьох прольотах сходів до вестибюля, бійку з придверником, дикий крик довгоногої блондинки і моя сліпа дурна втеча по вулиці. І знову почув два постріли з поліцейського пістолета.

Отож, мене спіймали. Спроба вкрасти, вхопити, розжитися легкими грошима закінчилася госпітальною койкою і схилившимся наді мною фараоном.

– Схоже, він не так вже й серйозно поранений, – сказав раптом чітко чийся брутальний голос, – чому б не потрясти цього мерзотника прямо зараз і не витрясти з нього його міленьку душу.

Жорсткий, лихий голос копа, такий часто слухаєш у кіно, затишно влаштувавшись в глядацькому залі, і, навіть, не можеш собі уявити, що він буде коли-небудь мати стосунок до тебе.

– Він встигне ще розповісти, – відізвався другий голос, набагато м'якший, – немає причин так квапити події, сержант. А йому пощастило. Ще дюйм вправо – і він був би зараз мертвий.

– Хіба? Б'юся об заклад – скоро він буде шкодувати, що не помер. Тоді я з ним розберуся.

Я вже остаточно прийшов до тями і крізь вії поглянув на людей, що стояли біля моєї постелі. Один був у білому халаті, невисокий, повнотілий, з добрим лицем, другий – велетенського зросту, з грубими рисами обличчя, маленькими пронизливими очицями і ротом, ніби прорізаним бритвою. По його неохайному темному костюму, манері носити капелюха я зрозумів, що цей власник брутального голосу – поліцейський слідчий.

Я лежав тихо, прислухаючись до болю в грудях. І раптом згадав про Роя. Цікаво, як він.

На відміну від мене, Рой не впав у паніку. В той час, коли я, наче сліпий наляканий баран, мчався донизу, прямо в руки закону, він піднявся нагору. Чи вдалося йому втекти?

Якщо його ніхто не бачив, як він покидав будівлю, він чистий. Впіймали тільки мене, мене ж бачили біля сейфа з грошима Купера, я розвідував у придверника, коли приходить і виходить Купер. Я біг з квартири, бився з придверником. Рой був ні при чому.

Несподівано я згадав той жахливий тріск, який почувся, коли Рой опустив ломик на голову Купера. Це був страшний удар, нанесений з жорстокістю, якої я раніше і не підозрював у Роя.

Зненацька мене охопив моторошний липкий жах. Що з Купером? Невже Рой його вбив?

Близько і густо повіяло тютюном і застарілим потом. Розплющивши очі, я побачив прямо перед собою червону пику лютого фараона.

Ми були самі. Лікар, вочевидь, вийшов.

Поліцейський по-вовчому вишкірив в усмішці прокурені, з плямами никотину зуби.

– Гаразд, покидьок, – сказав він, – ну ж бо, викладай. Я чекав дві доби, щоб переговорити з тобою. Нумо!

І почалось.

Схоже, вони мали непевну підозру, що я був у Купера не сам. Вони намагалися з мене витиснути зізнання про наявність співучасника, та я заперечував вперто і продовжував стояти на своєму.

Мені повідомили, що Купер присмерті, і на мене повісять справу про вбивство. Тобто, якщо зі мною хтось був, час про це сказати. Проте, я вперто торочив, що роботу виконував сам.

Нарешті, вони втомилися зі мною возитися, і облишили спроби витиснути з мене зізнання. Поліцейські змушені були сказати, що Купер вижив і йде на поправку.

Здавалося, їх, навіть, засмутила ця обставина.

– Але ти міг цілком його вбити, сказав сержант з прокуреними зубами, – а це неодмінно справить враження на суддю. Ти одержиш десять років, тварина, і щорік ти будеш жити, як у пеклі.

З шпиталю мене відправили в тюрму штата. Я пробув там три місяці, поки вони приводили Купера в належний стан, щоб він був здатний давати проти мене показання.

Я не забуду цей суд до кінця своїх днів.

Коли мене ввели до зали суду, я розглянувся. Першою серед публіки мені кинулась у вічі Джені, що мене здивувало. Вона, навіть, помахала мені рукою, у відповідь я вичавив якусь подобу усмішки. Її я аж ніяк не очікував тут побачити.

Затим я побачив Франкліна, мого боса із "Лоуренс сейф корпорейшн." Поруч з ним сидів Рой.

Ми зустрілися поглядом. Він схуд і був блідий. Я розумів, що він божеволів від страху всі ці три місяці, не знаючи, викажу я його чи ні.

Суддею був маленький чоловічок з дрібними рисами обличчя і твердокам'яним поглядом.

Я не мав жодних шансів.

Купер, дуже схудлий, з пов'язкою на голові, розповів, як я прийшов відкрити сейф, і як приніс дублікат ключа.

Потім на місце показань для свідків піднялася довгонога блондинка. Вона була в блакитній сукні в обтяжку, і за її порухами стежили, не відриваючи очей, всі чоловіки в залі суду, включно з суддею.

Вона пояснила, що співає в одному з клубів Купера і час від часу приходить до нього додому, щоб узгодити репертуар. Ніхто з чоловіків у залі суду не сумнівався, за чим вона приходить до Купера о першій ночі, і можна було помітити, з якою заздрістю всі вони дивилися на Купера. Вона розповіла, як я в її присутності відкрив сейф, коли Купера в кімнаті не було, заглянув досередини, потім зачинив сейф і зробив вигляд перед Купером, що ще не відкривав.

Потім прийшла черга Купера. Він розповів судді, як застав мене перед відкритим сейфом і що, коли він наблизився, я вдарив його по голові залізним ломом.

Мій бос Франклін невимовно здивував мене, виступивши на мій захист. За його словами, я був їх кращим майстром і він завжди цілком мені довіряв. Втім, він даремно старався.

Його виступ справив на суддю не більше враження, ніж жменя камінців, кинута в броньовану машину.

Мій захисник, відгодований середнього віку шахрай взагалі, здавалося, через силу долав сон. Після виступу обвинувача він неохоче підвівся і оголосив, що його клієнт, тобто я, визнає себе винним і віддається в руки правосуддя, сподіваючись на його милосердя.

Можливо і надаремне було мене вигороджувати в такій ситуації, але цей пройдоха міг хоча б зобразити співчуття. У мене, та, напевне, і у всіх присутніх склалося враження, що він давно поставив на мені хрест і вже поглинутий наступною справою.

Суддя з садистським задоволенням кілька хвилин мовчки дивився на мене і, нарешті, виголосив, що я зловжив довірою компанії і свого шефа , працюючи за фахом, де без цієї довіри не обійтися, де вона є обов'язкова. Я піддав сумніву репутацію відомої фірми, де мої дідусь і батько служили вірно і віддано багато років. Проте, оскільки це мій перший злочин, він відчуває спокусу поставитися до мене лагідніше.

Судді не вдалося ні на мить обдурити мене. Я бачив по його твердокам'яному погляду, що він говорить промову не для мене, йому просто подобається слухати самого себе, а моя доля давно вирішена.

Жорстокість дикого нападу на Купера, говорив суддя, котрий міг скінчитися вбивством, не може пом'якшити покарання. І відтак, засудив мене до десяти років каторжних робіт. Мене відправлять у Фарнворт, тюремний табір, де знають, як поводитися з такими жорстокими злочинцями.

В ту мить я відчув сильну спокусу виказати Роя, і він зрозумів це. Я обернувся в його бік, і наші очі знову зустрілися. Він сидів напружено випрямившись, очевидно відчуваючи, що діється нині в моїй голові. Що варто мені зараз тицьнути в нього пальцем і сказати, що це він мало не вбив Купера, я зіскочу з крючка. Принаймні місяців два піде на дослідування, буде новий суд, і в результаті, можливо Рой, а не я, відправиться в Фарнворт.

Фарнворт мав сумну і скандальну славу. В цьому таборі, розташованому вглибині штата, в'язнів тримали в кайданах, приковуючи до загального ланцюга. Протягом останніх трьох років табір був темою обговорення в усіх газетах. Сумлінні журналісти звертали увагу громадськості і зверталися до влади, доводячи, що треба закрити табір, який за їх описами був схожий на фашистський концтабір.

Я читав ці статті і, як багато інших, був шокований прочитаним. Якщо журналісти писали правду, умови у Фарнворті були настільки ж жахливими, наскільки й ганебними для цивілізованої країни.

У мене заледеніла кров у жилах, коли я почув, що мені доведеться провести десять років у цьому пеклі.

Ми з Роєм дивилися один на одного, і я згадував численні дрібниці, нашу дружбу, все, що він робив для мене поки ми вчилися в школі, а потім працювали разом. Згадував його дружню підтримку, гумор і розради, коли мене лишала дівчина, наші довгі дружні розмови, як ми мріяли, що станемо робити коли розбагатіємо. І зрадити все це було неможливо. Я посміхнувся, вірніше, постарався вичавити усмішку, і він зрозумів, що врятований.

Рука одного з поліцейських, що стояли за мною, важко лягла на моє плече.

– Ходімо, – промовив він стиха.

Я поглянув на Джені, що ридала в хустку. Потім ще раз на Роя... і став спускатися донизу, звідки мене вже не було видно тим, що сиділи в залі.