Варто лише почати - Сторінка 6

Я лежав у затінку дерева на схилі пагорба, що спускався до шосе.

Ховаючись серед дерев і рухаючись за течією ріки, я досить швидко подолав велику відстань. Погоні я так і не почув. Таким чином, моя ідея з перцем вдалася і собаки не змогли взяти мій слід.

Та я все ще був приблизно в п'яти милях від залізниці. Треба було подолати великий відкритий простір. Виходити зараз було небезпечно, треба дочекатися темряви.

Внизу, по той бік шосе, виднілася невелика ферма. На огородженій території стояв дім, три великих сараї, амбар. Всюди розкиданий різний залізний металобрухт. Ферма явно була не з багатих. Я особливо не розглядав її, доки з фермерського дому не з'явилася дівчина. Вона направилася до одного з сараїв, тримаючи в руках дві великих корзини з мускусними динями – кандалупами.

Звідси я не міг розглянути дівчину як слід , та мені було не до неї. Мої очі прилипли до динь, а рот наповнився липкою слиною.

Коли стемніє, я спущуся до сараю і візьму кілька штук.

Рух на шосе був доволі інтенсивним, в основному рухались вантажівки, що везли кандалупи в Окленд. Іноді їх нетерпляче обганяв виблискуючий "кадиллак" або "олдсмобіл". Зрідка проносився патрульний на мотоциклі, одного разу проїхав поліцейський радіофікований автомобіль.

Повільно текли години.

О шостій годині на польовій дорозі, що вела до ферми, прокурявіла вантажівка, повна динь. Вона зупинилася біля одного з сараїв.

З дому вийшла дівчина.

З вантажівки зійшли двоє чоловіків. Один молодий, другий літній.

Всі троє, перемовляючись, пішли до дому. Я уявляв, як вони сідають вечеряти, і мучився з голоду. Я був такий голодний, що навіть їжа у Фарнворті зараз здавалася цілком придатною.

Проминуло ще дві години. Сонце сіло, на небі з'явилися зірки. Рух на шосе стих. Патрульний на мотоциклі вже давно не з'являвся. Здається, можна покинути схованку і рушити.

Я зійшов до шосе. Воно зараз було порожнє – жодної автомашини. У вікні фермерського дому запалилося світло. Я пошукав очима собаку, але не знайшов. Перебіг шосе і по польовій дорозі підійшов до зачинених воріт ферми. Я переліз через них і направився до сараю.

Зупинився біля відкритих дверей. Всередині було темно, відчувався сильний динний аромат.

Я намацав диню і розломив її руками – ножа я не мав. Тепла солодка м'якоть і ніжний сок блаженно розлилися по пересохлому горлі, тамуючи спрагу і голод.

Я страшенно втомився, очі просто злипалися, і мусив силкуватися, щоб тримати їх відкритими. Доведеться перепочити трохи тут, перш ніж пускатися в подальшу дорогу, долаючи п'ять миль до залізної дороги.

Я забрався за купу динь і розтягся на підлозі. З дому доносилися звуки танцювальної музики. Я заплющив очі. Тут було незрівнянно краще, ніж у смердючому бараці Фарнворта. Цікаво, чи вдасться мені сісти на поїзд... поки що удача мені усміхалася... поки що...

Проснувся я зненацька, відчуваючи, як сполохано калатає серце.

Крізь відчинені двері сарая виднілася на горизонті далека смуга пагорбів. Займалася кровава зоря, і перші бліді промені сонця проникали до сараю.

Я схопився у паніці. Стало ясно, що я проспав як мертвий більше восьми годин.

З шосе доносився рівний гул, рух давно почався. Тепер мені не можна виходити, мою тюремну чорно-сіру полосату робу зразу помітить з шосе перший же водій.

З дому долинали голоси. Потім поплив запах смаженого бекону.

Приблизно за півгодини з дому вийшли двоє чоловіків, їх проводжала дівчина. Її не можна було назвати красивою, але вона мала струнку фігурку, а усмішка дуже скрашувала личко і робила її привабливою.

Вони поговорили зо три хвилини, потім чоловіки сіли у вантажівку та поїхали.

Дівчина повернулася в дім.

З'ївши ще диню, я влаштувався зручніше за горою корзин.

Я був тут у пастці до темряви, але бачив, що це не так вже й погано. Поки я тут перебуваю в порівняній безпеці, погоня трохи затихне.

Поклавши голову на згорнуті мішки, я заплющив очі. Сарай став прогріватися, мене розморило, і я заснув.

За годину я раптом проснувся. У сараї хтось був.

Я потихеньку переповз на друге місце і обережно визирнув з-за корзин.

Дівчина сортувала дині по розміру, відкладаючи їх у три купи. Вона працювала швидко і вправно, стоячи спиною до мене, її довге волосся хльоскало по плечах, коли вона нахилялася за черговою динею.

Я спостерігав за нею, гадаючи, як набратися сміливості, щоб з нею заговорити, але раптом помітив, що вона відчула мою присутність... На мить застигла, далі продовжила працювати, та вже без попереднього налагодженого ритму. Ясно, що злякалася, це було помітно по скованості рухів і напруженій фігурі .

Треба щось робити, ще секунда, і вона вискочить кулею з сарая і підніме крик. Напруження росло. І тоді я зважився.

– Не бійся, – тихо і дуже спокійно промовив я, піднімаючись, щоб вона мене побачила.

Дівчина обернулася. Вона різко сполотніла під засмагою, намагалася щось сказати, відкрила рот, та не змогла вимовити ні звука. Мабуть, я мав жахливий вигляд. Неголений, зарісший брудом громила, звісно, я вселяв їй жах. Мені стало ніяково.

– Я не завдам тобі шкоди, – знову заговорив я, як можна лагідніше, дивлячись, як вона задкує до стіни. На ній були джинси і кратчаста червоно-біла ковбойська сорочка. Коли вона притиснулася до стіни, стало помітно. як маленькі груди опускаються і піднімаються під кратчастою тканиною.

Тоненьким, переривчастим голоском вона вигукнула:

– Не підходь до мене!

– Пробач, що налякав тебе. Ти теж мене налякала. Я той чоловік із Фарнворта, за котрим гоняться. Ти мені допоможеш? – Я старався говорити не зупиняючись, боявся, що вона втече і почне кликати на допомогу. – Я голодний і мені потрібен одяг. Ти мені допоможеш?

Я бачив, що вона вже оговталася від шоку і поступово заспокоюється.

– Що ти тут робиш?

– Я був голодний, вчора ввечері зайшов сюди за динями. Вночі хотів дійти до залізниці , але так втомився, що заснув і, як дурень, проспав до ранку.

– Але вони встановили стеження за залізною дорогою. – Хоч її голос ще зривався від пережитого страху, я зрозумів, що вона на моєму боці. – Про це сповістили по радіо вчора ввечері. Вони чекають тебе там.

– Тоді, мабуть, я подумаю про другий спосіб. Послухай, я не хочу накликати на тебе неприємності. Але ти маєш мені допомогти. Якщо відмовишся – я пропав.

Вона довго мовчки дивилася на мене, потім сказала:

– Я читала про Фарнворт. – Вона відсунулася від стіни. – Так, я допоможу тобі. Сумління не дозволить загнати людину назад у таке пекло. Ти голодний?

– Бекон так смачно пахне.

Вона видавила кволу усмішку:

– Чекай тут, – і пішла до дверей. Я дивився їй услід. Цілком я не був у ній певен. Та що лишалося робити? Якщо вона викличе лягавих, виходить, така моя доля.

Поки вона ходила, я обстежив весь сарай. Дівчина все не поверталася, і я вже зважився було йти за нею, як раптом вона з'явилася з відром гарячої води, рушником, милом, бритвою і згортком одягу.

– Зараз принесу тобі попоїсти.

Через десять хвилин вона повернулася з тацею, на котрій красувались яєшня з шести яєць з чотирма кусками шинки і кавник, повний кави.

Я поголився, вимився і перевдівся в костюм, який, як я зрозумів, належав її брату. Костюм був трохи затісний і сильно поношений, та це не мало значення. Було на диво як добре, просто чудово змити з себе липкий бруд і скинути заскорузлу полосату робу.

Вона з цікавістю стежила, як я жадібно поглинав яєшню з шинкою. Потім сіла на ящик поруч.

– Як тобі вдалося втекти? Я думала, ніхто не зможе втекти з Фарнворта.

Я розповів їй свою історію. Розповів з самого початку. Зізнався, як сильно хотів розбагатіти, як ми з Роєм задумали пограбування, як я взяв на себе всю вину. Про Фарнворт, про собак і про те, як мені вдалося втекти.

Вона слухала з широко відкритими очима. Мені подобалося їй розповідати. В перший раз за довгий час я міг поговорити з кимось про все.

– Якщо спіймають, вони заб'ють мене до напівсмерті. У них є спеціальний підвал для завинивших. Троє охоронників б'ють ременями до тих пір, поки не втомляться. Щоденно вони будуть повторювати биття. Я бачив тих, хто потім виходив з підвалу. У одного вибили око, другому зламали руку.

Вона скрикнула від жаху.

– Але я не дам себе спіймати. Я краще помру, ніж знову повернуся у Фарнворт.

Я вже поїв і тепер палив сигарету з пачки, яку вона поклала на тацю. Я був наверху блаженства.

– Тобі не можна йти до залізниці, – сказала вона, – я допоможу тобі добратися до Окленда, якщо ти хочеш туди потрапити.

– Туди я і направлявся. У біса в закутку і те, що треба. Як ти гадаєш мені допомогти?

– Через годину сюди приїде вантажівка забрати дині. Шофера звуть Уільям, цей хлопець приїздить щодня. Тут обідає. Поки він їсть, ти сховаєшся в кузові. Він поїде на ринок в Окленд, залише вантажівку на майдані біля ринку і піде за грошима. Ти непомітно зможеш піти.

Так я прибився до Окленду. Все виявилося дуже просто.

Перед тим, як приїхати вантажівці, дівчина дала мені п'ять доларів – все, що у неї було, і дві пачки цигарок. Попередила, що у мене є всього кілька годин. Повернувшись, брат відразу помітить пропажу костюма, і вона буде змушена розповісти все. Я мушу якнайшвидше покинути Окленд, але принаймні, можна не турбуватися до сьомої–восьмої вечора – раніше брат і батько не повернуться.

Я намагався виразити їй свою вдячність, та вона лишень відмахнулася, повторивши, що нікого не могла б послати знову у Фарнворт, тим паче що, на її думку, я і не злочинець – мені просто не пощастило в житті, ось і все.

Коли вантажівка затряслася по польовій дорозі, віддаляючись від ферми, я визирнув з-за динь. Вона стояла, дивлячись мені вслід, в джинсах і ковбойській сорочці. Коли вантажівка стала виїжджати на шосе, дівчина підняла руку і помахала.

У моїй пам'яті назавжди закарбувалася ця картина, вона залишилася зі мною на все життя.

На п'ятий день моєї втечі з Фарнворта я добрався до містечка Літл-Крік, що знаходилося приблизно в тисячі миль від Окленда.

Ця тисяча миль, що розділяла тепер мене з Оклендом, далася нелегко. Мені вдалося вскочити в товарний потяг зразу на виїзді з Окленда. Після двадцяти годин шляху через пустелю без води і їжі я вже почав думати, що мені навряд чи вдасться зійти з цього потяга живим.

Нарешті, потяг зробив зупинку в Літл-Крік, і я непоміченим покинув товарний вагон.

Хоча день хилився до вечора, стояла нестерпна спека.