Варто лише почати - Сторінка 8

Відтак поглянув на мене, усміхаючись:

– Це щоб Лола знала, що я приїхав. От здивується, коли тебе побачить. Вона завжди повторює, що нам не потрібні помічники. Тільки через неї я досі обходився без робітників. Ці прокляті італійці до біса економні. Так вже вони створені. Що стосується мене, хоч я теж не схильний розкидатися грішми, але до дружини мені далеко. "Нам ніхто не потрібен, – говорить вона, – і якщо я не маю нічого проти, щоб вставати посеред ночі, чому ж тебе це так хвилює?" Ось як вона говорить. – Він похитав головою. – Та в моєму віці так не годиться. Всі літа, скільки себе пам'ятаю, я гарував по сімнадцять годин на добу. Гаразд, я заробляв добре, та яка користь, якщо від грошей не було ніякої радості? Для чого потрібні гроші, Джек?

– Ну, спочатку, щоб забезпечити свою старість, а потім можна і порозважатися, – в тон йому весело відізвався я.

– Вірно! – Він знову ляснув мене по коліні. – Спершу забезпечити свою старість. Але ж я про це давно потурбувався. Зараз мені п'ятдесят три, і я хочу взяти від життя трохи задоволення. Тепер, коли ти будеш із нами, ми з Лолою зможемо час од часу їздити в Уентворт. Життя піде легше і веселіше.

Уловивши в його голосі легкий сумнів, я поглянув на нього з подивом. Незважаючи на бадьорий тон, його вираз не відповідав тій радості, яку він виявляв.

Вантажівка тепер котилася по рівній розпеченій дорозі і скоро проминула великий щит, на якому було написано:

"ОСТАННЯ ЗУПИНКА

ВАС ПОПЕРЕДИЛИ

ОСТАННІЙ ШАНС ЗАПРАВИТИСЯ

НАСТУПНА ЗАПРАВКА

ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ 165 МИЛЬ

ЗАКУСОЧНА БАР РЕМОНТ МАСЛО

ОБСЛУГОВУВАННЯ"

Одразу за щитом розташувалися три бензоколонки і гараж.

Вся станція обслуговування виглядала нарядно і весело. До бунгало і літнього будиночка вели стежки, викладені по боках каменями, помальованими в білий колір. Навколо будівель розбиті клумби, квіти радували око сплеском яскравих кольорів серед пустелі. Відразу за заправкою стояла довга низька будівля – бар-закусочна. За ним блакитне бунгало з веселими блакитними фіранками на вікнах і з дверима, помальованими кремовою фарбою.

– Гарно живете, – сказав я.

Він повернувся, так і променіючи від щастя.

– Радий чути це від тебе. Так, тут немало прикладено зусиль. Але з тобою разом ми ще не так розвернемося. Я маю повно всіляких ідей. Досі доводилося втілювати їх самотужки.

Він зістрибнув на білий обпікаючий пісок. Я подався слідом за ним.

Якби я володів таким місцем і мав дружину, яка розділяла зі мною труднощі і радощі життя, я би мав усі підстави очікувати, що вона вибіжить на гудок негайно, кинувши всі справи, щоб привітатися зі мною.

Але ніхто не з'явився привітати Карла Дженсона при його поверненні додому.

Все вимерло, немов у морзі. Ніякого враження його приїзд не справив, і це я про себе відзначив. Втім, самого хазяїна така байдужість, схоже, не здивувала.

Він махнув убік літнього будиночка:

– Нумо, дій. Тобі необхідно помитися і поголитися. – Він тицьнув мені під ребра, легко, по-дружньому, та я ледь не зігнувся, таку він мав силу. – Голодний, мабуть? Я зараз приготую попоїсти. Закінчиш туалет, приходь.

– Куди мені прийти?

Він вказав на закусочну:

– Прямо сюди, – і, кивнувши на прощання, почав підніматися по стежці до бунгало.

Я пішов до літнього будиночка, відкрив двері і опинився у світлій вітальні. Вона була затишно обставлена, в кутку стояв телевізор. За вітальнею йшла маленька спальня. Скинувши з себе пропітнілий брудний одяг, я пішов у ванну. Швидко вимився і поголився. У мене відросли чималі вуса, і я вирішив їх залишити. Повернувшись у спальню, одягнув свої сорочку й штани і поглянув на себе в дзеркало, що висіло на стіні.

Вуса значно змінили мою зовнішність. Якщо з'являться світлини в газеті, упізнати мене з вусами буде важче. Все ж я не почувався в безпеці, розуміючи, яка охота йде тепер за мною.

Я постояв на порозі своєї хижі, дивлячись на будівлі напроти. Відтак озирнувся і побачив дорогу, що звивалася догори і зникала в пагорбах. По обидва боки від мене розлягалася пустеля – безбарвна, розпечена і вимерла. І це придавало почуття певності. Поліція стане шукати мене в Окленді або другому великоиу місті штату. Ніхто не здогадається шукати мене тут.

Під палючим сонцем я перетнув дорогу і зайшов до закусочної. Перед стойкою-прилавком було з десяток пригвинчених до підлоги стільців, а вздовж стіни стояло п'ять столів для тих, хто побажає їсти зі зручностями. З того боку прилавка я угледів крани для пива і содової. Скляна шафа була повна напівфабрикатів пирогів, запечених з одного боку, на кожному свій ярличок – "Вишня", "Яблука", "Слива", "Клюква". Ще одна шафа з паперовими серветками, приправами, кетчупом, склянками, ножами і виделками. Все було в бездоганному стані і блищало чистотою. На стіні висіло меню, написане акуратним чітким почерком:

"Сьогодні спеціальні страви:

Смажені курчата

Біфштекси з телятини

Яловиче рагу з овочами

Пироги солодкі з начинкою"

З прочинених дверей за прилавком доносилися привабливі запахи смаженої цибулі і м'яса, і мій рот наповнився голодною слиною. Я зібрався вже постукати по стойці, щоб привернути до себе увагу, як раптом голос Дженсона сказав:

– Послухай, Лола, ти не маєш так до цього ставитися. Я знаю, що роблю. Молодий здоровий хлопець цілком впорається тут один, і ми з тобою зможемо разів два на тиждень з'їздити разом до Уентворта. Мені не подобається, що ти їздиш туди сама. Недобре, коли одинока жінка ходить у кіно в такому місті, як Уентворт.

– Чому це недобре?

В її верескливому голосі чувся сильний італійський акцент.

– Недобре. Ти порядна заміжня жінка. А в Уентворті є такі спритні хлопці...

– Ти хочеш сказати, що я плутаюся з чоловіками в Уентворті? Так?

– Звісно ні! Я просто сказав, що це неправильно. Але якщо тут буде цей хлопець, ми зможемо їздити в кіно з тобою удвох. Адже ми обоє цього хочемо, чи не так?

– Я знаю одне і напевне – мені не треба тут ніяких чужаків! Я говорила тобі про це тисячу разів!

– Я пам'ятаю. Але ти не маєш рації. Нам необхідна допомога. Скільки разів тобі довелося вставати минулої ночі? Шість чи сім? Тобі необхідно виспатися. З помічником ми зможемо і поспати нормально, і виїздити час од часу. Наприклад, ввечері в кіно, коли йому чергувати. Одержимо свободу, невже ти цього не хочеш?

– Скільки разів тобі повторювати? – Голос був повний нетерпіння і злостивого збудження. – Мені не треба тут сторонніх, невже незрозуміло? І крім того, він же не безплатно буде працювати? З яких це пір ти почав розкидатися грошима?

Мене стривожили злостиві верескливі нотки в її пронизливому голосі. Мстивому і лютому.

– Припини на мене кричати! Дамо йому випробувальний термін. Якщо він тобі не сподобається, що ж, згоден, я його звільню. А тепер припини цей базар. Збери перекусити нам що-небудь.

– Звідки ти знаєш, що йому можна довіряти? Ти що, не тямиш, що, поки ми будемо розважатися в Уентворті, він пограбує нас і змиється? Ти просто божевільний!

Я відчув, що настав час дати знати про мою присутність. Навпочипки повернувся до дверей, відкрив і грюкнув ними. Потім, гучно тупаючи, підійшов до стойки.

– Чи є хто-небудь тут?

Сердита перепалка миттєво стихла. Після невеликої паузи Дженсон показався з кухні. Його добродушна повна фізіономія була червоною, а очі збентежено уникали мого погляду.

– Ось і ти, – пробурмотів він. Потім оглянув мене уважно і трохи повеселів. Видно було, що йому сподобався мій вигляд, отже, я виглядав цілком пристойно. – Як тобі твоя хижа? Все знайшов, що треба?

– Вона в повному порядку (запах смаженої цибулі зводив мене з розуму), і тут теж непогано. У вас прекрасний заклад, містер Дженсон.

Він задоволено кивнув, але сяюча радість зникла. Було помітно, що він все ще не може заспокоїтися після перепалки з дружиною.

– Так, у нас непогано. – Він потер щоку, уникаючи мого погляду. – Та ти, мабуть, до біса зголоднів. Піду погляну, що можна по-швидкому для тебе приготувати.

– Та ви не турбуйтеся про мене, містер Дженсон. Скажіть тільки, де що лежить, і я приготую все сам.

– Зажди трохи. Я зараз поговорю з дружиною.

Він був такий збентежений, що мені стало його шкода. Дженсон рушив було на кухню, та в цей час запилений "паккард" під'їхав до бензонасосу і нетерпляче засигналив.

– Хочете я його обслужу? – спитав я.

– Не варто. Я зроблю сам. У тебе ще буде час напрацюватися, спочатку тобі треба перекусити.

Він вийшов. З відкритого вікна було чутно, як він обслуговує клієнта.

Я почув за спиною звук і обернувся. В дверях кухні стояла жінка. Вона з цікавістю мене розглядала.

Вона мала тиціанівське руде волосся. Маса золотисто-рудого блискучого волосся, недбало заколотого на маківці. Жінка була дуже красива, її не псував великий рот з занадто повними губами. Від неї йшла невидима сила – та сексуальна принадність, що миттєво діє на всіх чоловіків без винятку. На мене подіяла також.

Вона рушила, і зразу стало ясно, що під білосніжним накрохмаленим халатиком нічого не вдягнуто. Років тридцяти, з зеленими очима і шкірою кольору слонової кістки.

Ми обоє мовчали, просто стояли мовчки, дивлячись один на одного. Увійшов Дженсон і познайомив нас з нервовою усмішкою.

– Мені здається, хлопець дуже зголоднів, йому не завадить попоїсти. І мені також. Як щодо їжі, Лола?

ЇЇ обличчя не змінило застиглого виразу повної байдужості, коли вона розкрила, нарешті, рот.

– Я принесу вам що-небудь.

Повернулася і пішла на кухню.

Я бачив, як важкі стегна колихаються під халатиком, притягуючи погляд, як магнітом.

Взявши серветку, я промокнув мокре лице. Піт стікав по мені струмками.

– Припікає, так? – підморгнув мені Дженсон.

– Спека, – згодився я.

Я насилу видавив взаємну усмішку напружено затверділим обличчям.

Дженсон розповів про свою дружину, коли ми почали розвантажувати з вантажівки залізний хлам.

Я щойно їв найсмачнішу їжу в своєму житті. Лола з'явилася з кухні з двома великими тарілками, доверху наповненими спагетті і з величезними телячими біфштексами, стукнула об прилавок і без єдиного слова пішла на кухню.

Поки ми їли, щоб трохи зняти збентеження Дженсона і розрядити обстановку, я почав розпитувати про роботу, котру мушу виконувати.

Мені дадуть роботу в гаражі і на бензоколонці, пояснив Дженсон, тоді вони з Лолою зможуть разом поратися в закусочній.