Варто лише почати - Сторінка 10

До поєднання зелених очей, рудого волосся, смаглявої шкіри надзвичайно пасували яскраві кольори, а привабливі обриси фігури ще більше підкреслювались шортами і майкою. Зворушений, я мовчки витріщав на неї очі.

Лола перервала на секунду заняття, підняла на мене очі і, обдарувавши похмурим поглядом, знову прийнялася за роботу.

– Добрий ранок, місіс Дженсон, – привітався я , – що я можу для вас зробити?

Вона знову зиркнула ворожими зеленими очима.

– Коли ти мені знадобишся, я тобі про це скажу, – відрізала вона.

– Та я так просто... Не хотів вас образити...

– Сніданок на кухні, якщо хочеш їсти. – Вона низько схилилася, працюючи щіткою, в вирізі майки стала видна глибока улоговинка. Лола підвела погляд. – Чого ти вирячився?

– Просто дивлюся, зовсім я не вирячився, – збрехав я і пішов на кухню.

Там за столом сидів Дженсон. Перед ним лежала товста пачка грошей і дріб'язок гіркою. Поруч чашка з кавою і тарілка з ножом і виделкою. Він поглянув на мене і кивнув:

– Заходь, Джек. Хочеш яєшню з шинкою?

– Тільки каву. – Я пішов до гарячої плити, де стояв кавник.

– Ми з Лолою після сніданку збираємося до Уентворта. Вчора ми мали найбільшу виручку за кілька років. П'ятнадцять обідів принесли непогані гроші. Продовжуй в тому ж дусі, Джек, і я можу відійти від справ. І щоб тебе надихнути, я вирішив, що ти будеш мати п'ять процентів з виручки в закусочній. Як тобі новина?

– Дякую, містер Дженсон, дуже дякую.

– В Уентворті я куплю тобі форменний комбінезон. Ще чого-небудь треба?

– Мені потрібен одяг, та напевне краще, якщо я куплю сам.

– Звісно. Можеш завтра взяти машину і їхати, там і приодягнешся. Я тобі видам аванс. Як щодо сотні доларів?

– Це просто чудово, дякую.

Дженсон посунув мені п'ять двадцяток:

– Вирішено, завтра можеш їхати до Уентворта. – Він відкинувся на спинку стільця. – Ти зможеш привести до ладу культиватор? Я купив його як металобрухт, але я маю ідею. Якщо його підремонтувати, він ще послужить.

– Я погляну на нього опісля.

– Ми за годину поїдемо, повернемося десь посеред дня. Ти справишся?

– Хіба це дуже складно?

Я вимив чашку, запалив сигарету і вийшов до обідньої зали.

Лола вкладала пироги в скляну шафу і приробляла до них ярлички. Вона стояла спиною до мене. Я дивився на прямі плечі, вузьку талію і важкі стегна, і кров пульсувала у мене в голові, серце стукотіло. Вона знала, що я її розглядаю, але не обернулася.

Я вийшов на бліде вранішнє сонце, взяв мітлу і почав мести територію.

Незабаром під'їхали заправитися дві вантажівки, я спробував умовити водіїв поснідати, та вони поспішали і відмовилися.

Покінчивши з прибиранням, я пішов до сараю і став досліджувати культиватор. На полиці знайшов розчинник для іржі і взявся до роботи.

За годину зайшов Дженсон:

– Ми виїжджаємо, Джек. Певен, що впораєшся сам?

– Не турбуйтеся, все буде гаразд, містер Дженсон.

– Що ти думаєш щодо агрегата?

– Над ним треба попотіти, але зробити можна.

Він поклав важку руку на моє плече, розглядаючи культиватор:

– Почисти його, а я відремонтую. Бувай, побачимося вдень.

Я вийшов його провести.

З бунгало з'явилася Лола. Вона виглядала дуже мило в зеленій сукні, трохи тіснуватій у грудях. Я не особливо ходив у кіно, і тому не підозрював, що розміри Лоли відповідали стандартам кінодів, але її груди ніби магніт притягували мій погляд.

Дженсон тицьнув мені під ребра:

– Виглядає, як справжня леді, вірно? Маса шика, га?

– Авжеж, містер Дженсон, нічого не скажеш, дуже шикарно.

– Маса шика, Джек.

Я дивився, як вони виїжджають у хмарі куряви.

Відтак, запалив сигарету і розглянувся довкола. Так, ось таке містечко я б хотів мати для себе, бути тут господарем. І зразу по-злодійському прослизнула думка, що Лола – саме така жінка, з якою я хотів би розділити життя в такому місці. Повернувшись до сараю, я зайнявся культиватором, та Лола так і стояла перед моїми очима в привабливих шортах і маєчці, я просто не міг думати ні про що інше.

Я працював близько години, коли під'їхала і загальмувала прямо біля дверей сарая машина – старий запилений "шевроле".

З нього виліз високий худий чоловік років сорока п'яти, якого супроводжував жовтий охлялий пес невизначеної породи, що, як приклеєний, ходив по п'ятах за хазяїном, дивлячись на світ великими, налитими кров'ю сумними очима.

Незнайомець був одягнений в линялий блакитний комбінезон з латками на колінах. На щетинистій худій шиї – червона шийна хустка, вицвілий солом'яний капелюх з високою тульєю зсунутий на потилицю.

Обличчя кольору тікового дерева, невдоволено витягнуте, тонкий довгий ніс, тонкогубий рот, очі з-під сивіючих кущистих брів дивляться на світ з недовірою.

Мені він одразу не сподобався. Погляд чіпкий, пронизливий, як у копа.

Ми довго дивилися один на одного, потім я випрямився.

– Що я можу для вас зробити? – Я не міг спокійно дивитися в його пронизливі очиці.

Він притулився до дверей сараю, засунув пальці рук під лямки комбінезона. Пес усівся біля його ніг і теж не зводив з мене пильного погляду.

– Можливо, – заговорив незнайомець, – ти проясниш обстановку – хто ти є, і що тут робиш. Куди подівся Карл Дженсон? Чи пошлеш мене подалі і скажеш, щоб я не сунув носа не в свої справи?

– Містер Дженсон поїхав до Уентворта з міссіс Дженсон. Я – Джек Петмур, його новий помічник.

– Ось як? – Він перемінив позицію. – Хочеш сказати, що Карл тебе найняв?

– Вірно.

– Оце так справи. Я вже думав, він ніколи цього не зробить. – Його очі невідривно і пильно вивчали моє обличчя, зім'яті, в плямах штани, брудну сорочку і розбиті ботинки. – От не гадав, що він коли-небудь наважиться взяти помічника, адже його так звана дружина завжди категорично заперечувала. – Покачуючи головою, він поскріб щетину на щоці. – Я його шурин. Мене звати Рікс, Джордж Рікс.

Я відразу зрозумів, що він не брат Лоли. Отже, брат першої місіс Дженсон.

Щоб не зустрічатися поглядом з його маленькими підозрілими очицями, я присів навпочіпки перед культиватором спиною до несподіваного гостя.

– Кажеш, його дружина також поїхала до Уентворта разом з ним?

– Так.

– Так ти тут один?

– Виходить, що так.

Я чув, як він наблизився, і відчув його дихання на своїй потилиці.

– Головою ручаюся, Карл купив це, як металобрухт. Купив за копійки. Не здивуюся, якщо довідаюсь, що хтось згодом придбав у нього цей мотлох за хороші гроші.

Я промовчав. Ця людина починала діяти мені на нерви.

– У Карла є розум, – провадив Рікс, – він дивиться на кусок іржавого заліза і прикидає, яку користь з нього можна здобути, тоді як інший баче лише кусок іржавого заліза. Певен, він приведе до ладу цей культиватор і продасть, незле при цьому заробивши. Виручить хороші гроші. Він просто майстер, у нього золоті руки, знає толк в устаткуванні і ремонті, шкода тільки, що в людях він зовсім не розбирається.

Я на це зауваження невиразно хмикнув, виймаючи з приводу деталі і вкладаючи їх в банку з бензином.

– Як тобі його дружина?

Він застав мене зненацька, і я був радий, що він не бачить зараз мого обличчя.

– Вона жінка в повному порядку.

Я взяв викрутку і почав розбирати муфту зчеплення.

– В порядку? Ти так думаєш? Напевне, не хоче тебе тут тримати. Вона нікого і близько не підпускає. Мене також не любить, це мене, шурина її чоловіка. Ніколи не думав, що Карл буде таким ідіотом і одружиться з молодою пройдисвіткою. Знаєш, вона з'явилася невідомо звідки, як волоцюга, і щезне в невідомому напрямку. Вона собі на умі, це ж ясно. Побачила, що тут є чим поживитися. Покрутила перед ним задом, і старий ідіот, звісно, не встояв. Ти бережися її, не бери в голову, що зостанешся тут. Вона вмовить Карла позбавитися від тебе. І знаєш, чому?

Тепер я оговтався і повернувся до нього, зробивши байдужу непроникну міну:

– Не знаю, про що ви. Мене просто найняли працювати.

Осьміхаючись, він вишкірив великі жовті зуби.

– Це ти вже говорив. – Він притулився до косяку. – Вона боїться, що хтось впливатиме на Карла. Сама хоче прибрати його грошики. Я це знаю, тому що слідкував за нею. Не знадобилося багато часу, щоб помітити її хитрі трюки. Вона прагне добратися до його грошей, і це написано на ній. Він копичив роками. Завжди був бережливий, не дозволяв нічого зайвого, хоч не упускав шансу і знав, куди слід вкласти вчасно. Не скнара. Але з цією пройдисвіткою він змінився – боїться кроку ступити. Раніше мене тут приймали. Завжди пропонували їжу і інше. Та не тепер. Мій вид викликає у неї лють. Знаєш, вона тримає чоловіка в їжачих рукавицях: трохи щось не по ній – зачиняє двері до спальні. В його віці це жахливе покарання, і старий дурень дуже страждає, коли вона не пускає його в постіль. Вона знайшла до нього відмичку. Кажу тобі – бережися її. Вона однак тебе позбавиться. Боїться, що знайдуться інші мисливці за грошима Карла, окрім неї.

Я піднявся і витер руки ганчіркою, змоченою бензином.

Він уважно стежив за мною. Здається, моя байдужість його дратувала.

– Ти взагалі звідки, приятелю? Здалеку?

– Здалеку.

– Як ти познайомився з Карлом?

– Ми зустрілися в Літл-Крік.

– Ти шукав там роботу?

– Вірно.

– Ну що ж. – ВІн знехотя відклеївся від дверного косяка. Пес, який досі сидів нерухомо, зразу підхопився і очікуюче подивився на Рікса. – Не буду відбирати у тебе час. Заглянув попросити на якийся час інструмент. Хочу вдома дещо підремонтувати. Завжди беру у Карла тимчасово, якщо чогось треба. – Він почав походжати по сараю, роздивляючись стелажі з інструментом. – Ану, поглянемо, що тут є...

Він узяв пару викруток і молоток. Потягнувся було за дріллю, але я зупинив його:

– Даруйте, містере Рікс, та я не можу вам дозволити взяти інструмент.

Рука застигла в повітрі, він скоса поглянув на мене:

– Що таке, приятелю?

– У мене немає дозволу містера Дженсона давати вам інструменти. Допоки хазяїна немає, я відповідаю тут за все. Дочекайтеся його, якщо він дозволить, – тоді інша справа, але без хазяїна жоден цвях звідси не зникне.

Він дотягнувся до дрілі, взяв її, потягнувся за ножівкою:

– Не кип'ятися, приятелю. Я його шурин, ти забув? Та твоя правда. Нікому, крім мене, не треба нічого давати без Дженсона. Але я – то інша справа...

Здається, з мене вже досить.

Я підійшов до нього.

– Пробачте, містер Рікс, я ж сказав, нічого не можна тут чіпати без дозволу містера Дженсона.

В глибині його очей заплескалася лють.