Варто лише почати - Сторінка 7

Головна вулиця ніби вимерла.

У мене все ще лишалося півтора долари від тих грошей, що мені дала дівчина з ферми. Я зайшов до закусочної з баром і замовив гамбургер, каву і кварту лідяної води.

Виглядав я, мабуть, моторошно після тривалої подорожі в товарняку. Неголений, брудний, в поношеному костюмі, котрий прибрав жахливого вигляду після того, як мене кілька годин тіпало об брудну підлогу товарного вагона. Втім, це не надто важило, бо саме містечко виглядало брудним і занехаяним – одне з безперспективних, закуткових міст, всіма забуте і занедбане.

Я їв і прикидав, що робити далі. Якщо мені вдасться перебратися через гори в Тропіка-Спрінгс, я буду далеко від Фарнворта і в порівняній безпеці.

До Тропіка-Спрінгс від цього містечка було дві сотні миль по пустелі. Єдиний шанс туди добратися – попроситися на попутну вантажівку, чи будь-яку іншу автомашину. Скоріше за все, це буде вантажівка – жоден власник автомобіля не наважиться підсадити такого попутника, як я.

За стойкою бара стояв чоловік з веселим привітним обличчям. Я ризикнув попросити поради, як мені домовитися з водієм вантажівки, щоб перебратися через гори.

Він з сумнівом похитав головою:

– Мимо проїжджає багато вантажних машин, та жодна з них тут не зупиняється. Може, вам пощастить, та доведеться довго чекати. – Він плеснув кави собі в чашку і перегнувся до мене через стойку. – Моя порада – спочатку доберіться до заправочної станції "Остання зупинка". Там зупиняються всі машини – заправляються перед перевалом. Можливо, ви умовите кого-небудь з водіїв вас підкинути.

– "Остання зупинка"? Де це, і що це таке?

– Заправочна станція і закусочна. Господар – Карл Дженсон. Він живе там з дитинства, все своє життя, як і його батько. Далі на шляху в Тропіка-Спрінгс не буде жодної заправки на сто шістдесят миль, – тільки після перевалу, вже на тій стороні гір.

– Далеко звідси це місце?

– П'ятдесят миль.

– Як я доберуся туди? Тільки пішки?

Він усміхнувся:

– Вам не доведеться так страждати. На ваше щастя, сам господар скоро має сюди під'їхати. Він приїздить у місто що три місяці купити металевий брухт. Цього добра повно в нашому захламленому місті. Поговоріть з ним. Він хороший чоловік. Скажіть, що хочете перебратися через перевал на попутці. Я завжди радий помогти людям вибратися з цієї діри.

– Коли він тут буде?

Він поглянув через плече на засиджений мухами годинник:

– Хвилин через двадцять. Відпочиньте поки що. Я вам скажу, коли він з'явиться. Випийте ще кави.

Я був би радий послідувати його пораді, та гроші кінчалися.

– Ні, дякую. Якщо не заперечуєте, я у вас просто посиджу.

Він налив кави в чашку і посунув мені:

– За рахунок закладу. По вашому вигляду помітно, що ви проробили довгий і нелегкий шлях.

– Атож, – я потер зарослу щетиною щоку, – мене чекає приятель у Тропіка-Спрінгс. Довелося голосувати, щоб зекономити гроші. Ми з ним збираємося відкрити спільний бізнес.

– Гроші... – чоловік біля стойки спохмурнів і похитав головою, – їх мені вічно бракує. Я б не стирчав у цьому вошивому місті, якби я мав достатньо грошей, щоб вивезти звідси дружину та дітей. Куди-небудь, де можна заробити нормальний кусок. Та без грошей ніяк не вибратися. – Він поглянув у вікно. Повз закусочну, розметаючи по боках пилюку, промчався кремово-жовтий "кадиллак." Пил влетів через відкрите вікно. – Такі ніколи тут не зупиняються. У таких повно грошей, але вони не збираються залишати їх тут. Добре, хоч містер Дженсон має непогану виручку. Їм доводиться зупинятися у нього, хочеться їм того, чи ні. Вважай, він тут попав на золоту жилу.

В цей час у закусочну зайшов високий, кремезної статури чоловік і направився прямо до стойки:

– Налий-но хутчій кави, Майк, хочу сьогодні поїхати раніше. – Він кинув на мене погляд і відвернувся. – Як дружина й діти? Я її не бачив сьогодні в місті.

– Вона після обіду поїхала в Уентворт, містер Дженсон. – Наливаючи каву Дженсону, Майк виразно поглянув на мене. – Вона засмутиться, що не побачилася з вами.

Я вже зрозумів, що це той самий чоловік, котрого я чекаю. Я уважно придивився до нього. Він був добрих шести футів зростом, широкий у плечах, огрядний, з засмаглим повним лицем. Хороше лице – відкрите, добре і веселе. На вигляд років п'ятдесяти. Незважаючи на великі габарити, на ньому не було анітрохи жиру. Він чудово виглядав для свого віку.

– Містер Дженсон, – звернувся до нього Майк, – цей хлопець шукає способу переправитися через перевал. Я йому сказав: щоб знайти попутну вантажівку, кращого місця, ніж " Остання зупинка" не знайти.

Дженсон повернувся і оглянув мене уважно з голови до ніг, затим усміхнувся:

– Вітаю. Авжеж, Майк правий. Жоден з водіїв не зупиниться для вас на дорозі, але всі вони зупиняються у мене. Радий помогти. Я вас підвезу, та з водіями вам доведеться домовлятися самому. Більшості з них не дозволяється перевозити пасажирів через гори.

Пов'язано якось зі страховкою.

– Дякую, – сказав я, – якщо вас не обтяжить.

Він розсміявся:

– Радий мати компанію на зворотному шляху. Дорога гірше нікуди. Мене звуть Карл Дженсон. – Він простягнув велику м'язисту руку.

Я потряс її.

– Джек Петмур, – назвав я перше ім'я, котре прийшло в голову.

– Отже, направляєтеся в Тропіка-Спрінгс?

– Вірно.

Він допив каву і поклав монету на прилавок. Потис руку Майку.

– Ну що ж, якщо ви готові...

Я подякував Майку і рушив за могутньою фігурою Дженсона на пекуче сонце.

Він пішов до десятитонки, що стояла в затінку. Кузов був завалений металобрухтом – старі залізні матраци, звалені вперемішку зі всяким залізним мотлохом і зламаним сільськогосподарським устаткуванням.

Дженсон пішов до кабіни, я за ним. Там було спекотно, як у духовці, і ми зразу зняли піджаки. Діставши пачку цигарок, він запросив мене запалити.

– Влаштовуйтесь позручніше. Їхати довго, і дорога лайно, – попередив він мене, завів машину, і ми затряслися по запорошеній вулиці.

Ми обоє мовчали, поки не виїхали з міста. Дженсон першим порушив мовчання, обережно запитав:

– Ви перший раз у цих місцях?

– Так.

– А я народився і виріс тут. Самотнє пустельне місце, спека стоїть жахлива, бісове пекло, але я звик і навіть полюбив його. Ви звідки?

– Із Окленда.

– Далеченько. Ніколи там не бував. Як там?

– Нормально.

Він кинув на мене погляд:

– Бачу, ви не з сільських жителів. Не хочу бути надокучливим, та чи можна узнати, чим ви займаєтеся?

– Я слюсар по замках. Мій дід і батько теж були слюсарями. Сімейна професія.

– Замки? Ви розумієтеся на металах?

– Я працював із сейфами, а в такій справі необхідно знати про метали.

– Певна річ.

Заклопотано нахмурившись, Дженсон почухав потилицю. Ми їхали по курній дорозі через пустелю. Вдалині виднілися гори. Хмари куряви проникали крізь відкриті вікна в кабіну, ми вже були вкриті її товстим шаром

– В машинах знаєтеся? – запитав він після довгого мовчання.

– Дещо знаю, як багато хто. – Я не розумів, куди він хилить. – Можу розібрати двигун, якщо ви питаєте про це. Одного разу я виточив нову головку циліндра для "форда" мого старика. Роботка була складна, але я впорався.

Він знову поглянув на мене уважно своїми привітними блакитними очима:

– Якщо ви зробили таку роботу, отже, ви розумієтеся на машинах. Маєте намір зупинитися в "Тропіка-Спрінгс"?

Мене стривожив потік запитань.

– Так. – Я відвернувся до вікна.

Зверху парив орел, і його чорний силует вимальовувався на вилинялому від спеки небі.

– Вас там чекає робота? Я до чого хилю – якщо ви шукаєте роботу, я можу вам запропонувати.

– Ви? А що робити?

– Мені потрібен помічник, який може ремонтувати устаткування і розуміється в машинах. Ці два роки важко далися Лолі – моїй дружині – і мені теж. Я давно зважився найняти собі помічника. Мені здається, ви підходящий для мене чоловік. Ми з вами спрацюємося. Звісно, місце віддалене і треба по черзі чергувати ночами. Найближче місто – Уентворт. До нього двадцять миль по пустельній дорозі. Зате їжа у нас хороша. Лола чудово готує. Вона італійка. Подобається вам італійська кухня?

– Цілком.

– Заждіть, ось спробуєте її спагетті... Нічого кращого в житті не їв. У вас буде свій літній будиночок. Там є радіо, а у нас знайдеться другий телевізор – можете поставити собі. – Він з надією дивився на мене. – Я буду платити сорок доларів, на всьому готовому. Тут тратити гроші нікуди. Можете швидко зібрати невеликий капітал.

Я роздумував секунду, не більше. Ось мій шанс загубитися тимчасово. Можу попрацювати на Дженсона кілька місяців, зібрати грошей і потім поїхати.

– Непогано звучить, – сказав я, – о'кей. Мабуть, варто спробувати.

Він посміхнувся мені по-дружньому:

– Тоді ти знайшов собі роботу, сину, – і своєю велетенською рукою ляснув мене по коліну.

Глава 4

Вантажівка тяжко здерлася на останній пагорб і почала спуск. Перед нами відкрилася долина – пласка, як дошка, місцевість з хвилями мілкого піску і плямами випаленого чагарника. Такою я вперше побачив "Останню зупинку".

– Ось і приїхали, – сказав Дженсон, – мої володіння.

Володіння складалися з невеликого бунгало, пари низьких будівель типу сарая, ще одного, повище і побільше, трьох бензонасосів. Напроти, по другий бік шосе, – невеликий літній будиночок.

Всі будівлі були пофарбовані небесно-блакитною фарбою, і неочікувано яскраво вирізнялися посеред білого піщаного хвилястого моря.

– Бачиш той літній будиночок на другому боці? Це твоя хижа, – сказав Дженсон, – в ній я народився. Мій старий поставив цю хижу власними руками. Коли він помер, я поставив нове бунгало. Не кожен зможе жити в такому місці. Нелегко витримати багаторічну самотність і труднощі. Та мені пощастило – я знайшов жінку, ладну розділити зі мною таке життя. Без неї я б пропав. Жодна ніч не проходить спокійно. Побачиш, скільки разів доводиться вставати. Водії воліють перевалювати через гори вночі, коли прохолодніше, і їм просто необхідно заправитися перед довгою дорогою. Ти мені поможеш. Адже, якщо ми утрьох по черзі будемо вставати вночі, це можна пережити.

Тим часом ми спустилися в долину. Внизу жар вдарив з такою силою, що я миттєво весь покрився липким потом.

– Відчуваєш? – Видавалося, він пишався цим пеклом. – Зате вночі – порядок. Ночі бувають навіть холодними.

Він поклав свою ручищу на баранку і два рази посигналив.