Вбивство у Східному Експресі - Сторінка 25

"Можливо, це якась помилка?"

– Жодної помилки. Чому міс Дебенхем брехала мені?

Полковник знизав плечима. "Вам краще запитати в неї. Я гадаю, що ви помиляєтеся."

Пуаро голосно крикнув. З іншого кінця вагона підійшов офіціант.

– Підіть і покличте англійку з номеру 11, нехай вона прийде до мене.

– Так, мсьє.

Чоловік вийшов. Четверо інших сиділи в цілковитій тиші. Обличчя полковника Арбетнота виглядало блідим і спокійним.

Повернувся офіціант.

– Леді вже йде, мсьє.

– Дякую.

За хвилину чи дві Мері Дебенхем увійшла до вагона-ресторану.

7. Ідентифікація Мері Дебенхем

Вона була без капелюха. Її нахилена назад голова виглядала доволі зухвало. Її волосся, закинуте назад, нагадувало морські хвилі. Виглядала Мері Дебенхем неперевершенно.

На хвилину її очі повернулися до Арбетнота. Вона промовила до Пуаро: "Ви воліли мене бачити?"

– Я хотів запитати вас, мадемуазель, чому ви збрехали мені сьогодні вранці?

– Збрехала вам? Не розумію, про що ви.

– Ви приховали те, що під час трагедії із сім'єю Армстронгів ви жили в тому будинку. Ви казали, що ніколи не були в Америці.

Він помітив, як вона здригнулася на мить, а потім повернула самовладання.

– Так, – сказала вона. – Це правда.

– Ні, мадемуазель, це неправда.

– Ви мене не зрозуміли, правда те, що я збрехала вам.

– Тобто ви це визнаєте?

Її губи всміхнулися. "Після того, як ви мене вивели на чисту воду".

– А ви доволі відверті.

– Мені більше нічого не залишається.

– Добре, це правда. Тепер, мадемуазель, чому ви це зробили?

– Думала, що це очевидно.

– Але не для мене.

Вона притихла й сказала грубим голосом: "Я ж маю за щось жити".

– Тобто?

– Вона підняла очі й поглянула на нього. "Чи ви знаєте, містере Пуаро, як важко знайти достойну роботу? Як ви гадаєте – дівчину, яка була пов'язана з тією жахливою справою, чиє ім'я та фотографії були в усіх газетах Англії – візьме хоч хтось таку гувернантку для своїх доньок?"

– Чом би й ні – вашої вини в тому не було.

– Була вина чи не була – але який резонанс! Там далеко, містере Пуаро, у мене була хороша, добре оплачувана посада. Я не хотіла цим усім ризикувати.

– Мені, мадемуазель, краще судити, ніж вам.

Вона знизала плечима.

– Наприклад, ви не могли мені допомогти в ідентифікації?

– Про що це ви?

– Чи таке можливо, що ви не впізнали графиню Андреній, молодшу сестру місіс Армстронг, яку ви навчали в Нью-Йорку?

– Графиню Андреній? Ні, – вона закивала головою. – Це може здатися дивним для вас, але справді я її не впізнала. Коли я її знала, вона була не така доросла. Це було більше трьох років тому. Правда, що графиня нагадувала мені когось, це мене бентежило. Вона виглядає зовсім інакше – я б ніколи не знайшла подібності з тією американською школяркою. Одного разу, коли я заходила у вагон-ресторан, поглянула на її одяг, а не на обличчя. – Вона всміхнулася. – Жінки таке можуть! Потім я поринула у власні клопоти.

– Ви так і не розповісте мені свій секрет, мадемуазель?

Голос Пуаро звучав дуже переконливо.

Вона стишено відповіла: "Я не можу, не можу."

І раптом вона опустила лице додолу до протягнутих рук і заридала в усю міць.

Полковник підскочив і незграбно став позаду неї.

– Я… подивіться сюди…

Він зупинився і люто поглянув на Пуаро.

– Я переламаю кожну кістку вашого нікчемного тіла, ви, брудний нікчема.

– Мсьє, – запротестував мсьє Бук.

Арбетнот повернувся до дівчини. "Мері, заради всього святого…"

Вона відсахнулася. "Нічого. Я в нормі. Більше вам нічого від мене не потрібно, мсьє Пуаро? Якщо так, то ви знаєте, де мене знайти. О, що я з собою наробила!" – з цими словами вона вискочила з вагона-ресторану.

Арбетнот, перед тим, як піти за нею, кинув оком на Пуаро.

– Міс Дебенхем до цієї справи не має ніякого відношення, ви мене чули? Якщо хтось її потурбує, буде мати справу зі мною. – Широким кроком він вийшов з вагона.

– Приємно бачити розлюченого англійця, – сказав Пуаро. – Вони такі кумедні. Коли їх переповнюють емоції, вони не можуть стримати слів.

Але мсьє Букові було не до емоційності англійців. Його переповнювало захоплення своїм товаришем.

– Друже, ви дивовижні! – прокричав він. – Ще одне правильне припущення.

– Неймовірно, як ви до такого додумуєтеся, – захоплено сказав лікар Константин.

– Насправді, я тут ні до чого. Це не припущення. Графиня Андреній практично сказала мені.

– Як?

– Пам'ятаєте, я питав за гувернантку чи секретарку. Я подумав. Якщо Мері Дебенхем була якось пов'язана з тією справою, вона мала б бути там приблизно на тій же посаді.

– Так, але графиня Андреній казала про зовсім іншу особу.

– Саме так. Висока жінка середнього віку – повна протилежність Мері Дебенхем, щоб ніхто не впізнав. Проте їй потрібно було швидко вигадати якесь ім'я, у неї почали несвідомо з'являтися певні асоціації. Пам'ятаєте, вона назвала ім'я міс Фрібоді.

– Так.

– Друже, ви мали б знати, що в Лондоні є магазин, який називається Дебенхем і Фрібоді. Коли прізвище Дебенхем виринуло в її голові, графиня мусила підібрати якесь інше, і перше, що їй прийшло на думку, це Фрібоді. Я негайно ж здогадався.

– Ще одна брехня. Нащо вона це зробила?

– Можливо, вірність. Проте це ускладнює справи.

– Святі небеса! – несамовито промовив мсьє Бук. – Невже всі в цьому потязі кажуть неправду?

– А це те, – сказав Пуаро, – що нам потрібно дізнатися.

8. Подальші цікаві відкриття

– Тепер уже нічого мене не здивує, – сказав мсьє Бук.

– Нічого! Навіть якщо усі пасажири у потязі пов'язані із сім'єю Армстронгів, я цьому зовсім не здивуюся.

– Доволі прониклива думка, – відповів Пуаро. – Давайте поглянемо, що на це скаже ваш головний підозрюваний, італієць.

– Ще одна з ваших геніальних здогадок?

– Саме так.

– Це насправді дуже дивний випадок, – зауважив лікар Константин.

– Ні, один зі звичайних.

Мсьє Бук іронічно сплеснув руками. "Якщо це ви називаєте звичайним, мій друже…". Він раптом затих.

У цей час Пуаро казав одному з офіціантів покликати Антоніо Фоскареллі.

Кремезний італієць виглядав дуже обережним, коли увійшов. Він нервово поглядав з боку в бік, наче загнана тварина.

– Чого вам треба! – сказав він. – Мені більше нічого вам сказати, нічого – ви почули? Заради Бога… – Він ударив кулаком по столу.

– Так, ви маєте дещо нам розповісти, – сказав Пуаро. – Правду!

– Правду? – Він скоса поглянув на детектива. Впевненість і спокій зникли з його обличчя.

– Саме так. Я й так усе знаю, проте у ваших інтересах усе розповісти.

– Ви говорите, як американська поліція. "Говори правду, – ось що вони кажуть, – говори правду".

– Ага! Тобто у вас був досвід розмови з поліцією Нью-Йорка?

– Ні, ні, ніколи. Вони нічого не могли знайти проти мене – їм забракло доказів.

Пуаро тихо сказав: "Це справа Армстронгів, так? Ви були водієм?"

Його очі зустрілися з очима італійця. Він виглядав, наче розірвана повітряна кулька.

– Якщо ви знаєте – тоді чому запитуєте?

– Чому ви збрехали сьогодні вранці?

– Ділові обставини. Зрештою, я не довіряю югославській поліції. Вони не люблять італійців. Мене одразу б засудили.

– Можливо вас засудили б за те, що ви насправді скоїли?

– Ні, я не маю ніякого відношення до тієї справи минулої ночі. Я не виходив з купе. Той англієць, він підтвердить. Не знаю, хто убив ту свиню Ретчетта. У вас немає проти мене ніяких доказів.

Пуаро щось написав на клаптику паперу. Він поглянув і стишено мовив: "Дуже добре. Можете йти."

Фоскареллі на хвильку затримався. "Ви усвідомлюєте, що це не я? Я не маю до цього жодного стосунку!"

– Я сказав, що ви можете йти.

– Це змова. Ви хочете мене підставити? Все через цю свиню, яка повинна була піти на електричний стілець! Ганьба, що його визнали невинним. Якби це сталося зі мною, якби мене заарештували…

– Але це не були ви. Ви ніяк не пов'язані з викраденням дитини.

– Про що це ви? А, про дівчинку – вона була втіхою всього будинку. Вона називала мене Тоніо. Вона сідала в машину й трималася за кермо. Уся сім'я її обожнювала! Яка вона була гарненька!

Його голос став м'якіший, і з очей ринули сльози. Різко здійнявшись на ноги, він вибіг з вагона-ресторану.

– П'єтро, – сказав Пуаро.

Один з офіціантів підійшов до нього.

– Номер 10, леді зі Швеції.

– Так, мсьє.

– Знову? – прокричав мсьє Бук. – Ні, це неможливо. Я кажу, що це неможливо.

– Друже, ми повинні знати. Навіть якщо виявиться, що всі у цьому вагоні мали мотив убити Ретчетта, ми повинні знати. Дізнавшись усе, ми з'ясуємо, хто каже неправду.

– У мене голова йде обертом, – пробурчав мсьє Бук.

Ґрета Ольсон увійшла під пильним наглядом офіціанта. Вона гірко плакала.

Вона завалилася на стілець й гірко плакала у свій великий носовичок.

– Не засмучуйтеся, мадемуазель. Не засмучуйтеся. – Він поплескав її по плечу. – Лише декілька правдивих слів, і все. Ви були нянею, яка доглядала маленьку Дейзі Армстронг?

– Так, це правда, – розридалася нещасна жінка. – Вона була янголятком – маленьким милим довірливим янголятком. Вона так мало принесла любові – її забрав той жахливий жорстокий чоловік, і її матір, і інше дитя, яке навіть не побачило цей світ. Ви не розумієте, зовсім – якби ви були там – яка це була трагедія! Я хотіла вам розповісти сьогодні вранці. Але я боялася. Я була така щаслива, що той чоловік помер – більше він не скривдить жодної дитини. У мене немає слів…

Вона залилася слізьми з новою силою.

Пуаро ще раз поплескав її за плечі.

– Тепер я усе зрозумів, даю слово. Більше я не буду ставити вам запитання. Достатньо, що ви визнали правильність моїх слів.

Далі плачучи, Ґрета Ольсон піднялася й вискочила крізь двері. Виходячи, вона наштовхнулася на чоловіка, який заходив.

Це був камердинер Мастерман.

Він підійшов до Пуаро й почав говорити своїм звичним, беземоційним голосом.

– Сподіваюся, що я не потурбував вас, сер. Я подумав, що буде краще прийти сюди з власної волі та розповісти вам усю правду. Я був вістовим полковника Армстронга під час війни, потім його камердинером у Нью-Йорку. Боюся, що вранці я приховав це від вас. Це було неправильно, тому я вирішив прийти й чесно в усьому зізнатися. Гадаю, ви аж ніяк не підозрюєте Тоніо. Товариш Тоніо не скривдить навіть мухи. І я присягаюся, що він не виходив зі свого купе тієї ночі. Він цього не робив. Тоніо іноземець, але він приємний чоловік. Не такий, якими зображають усіх італійців.

Він зупинився.

Пуаро постійно дивився на нього.