Ведмідь - Сторінка 12

І навіть не другий і далеко не єдиний, коли глянути ген назад на марудну й непривабливу історію богообраного народу від коліна Авраамового, і синів тих, які позбавили маєтностей Авраама, і на ті п'ятсот років, протягом яких половина всього відомого світу з усім, що на ньому, становила майно одного міста — так само, як ця плантація з усім живим на ній за часів твого діда становила майно, зафіксоване у цих от гросбухах, незаперечну належність цієї плантаційної комори і на подальших тисячу років, коли люди билися за рештки того зруйнованого міста, аж урешті й руїн від нього не зосталося, і люди у безплідному присмерку старого світу чубилися за обгризені кістки, аж доки якесь випадкове яйце не відкрило перед ними існування нової півкулі. Тож коли хочеш знати, незважаючи ні на що і всупереч всьому старий Керазерс таки володів нею. Купив її, дістав — то вже байдуже як, утримав її, зберіг, байдуже як, і лишив у спадок, бо інакше як би ти міг оце зрікатись її й відкидати? Зберігав її й утримував цілих п'ятдесят років, щоб ти тепер мав змогу її зректись, і Він — цей найвищий суддя, цей будівничий, цей арбітр — поблажливо простив йому... чи, може, ні? Він же дивився згори й бачив — чи, може, й не дивився? А може, Він взагалі знехтував його — бачив, але не міг нічого зробити, чи, може, й не бачив; чи то бачив, але не хотів нічого зробити, не хотів бачити... Криводумний, безсилий чи сліпий. То який же саме?

і хлопець тоді:

— Ні, Він карав.

і Маккаслін:

— Як так?

і хлопець:

— Він карав. Він не безсилий. І не поблажливий, і не сліпий. Він усе бачив. Коли хочеш знати, то Він же вигнав з раю. Вигнав з землі обіцяної і позбавив власності тих, які позбавляли власності своїх попередників, а панів з римських лазень, що п'ятсот років вела розгульне життя, позбавили власності дикуни з північних лісів, які потім тисячу років пожирали ті награбовані колись давніше у них самих маєтності, щоб далі, у безплідному присмерку, як ти сказав, чубитися над обгризеними кістками старого світу і блюзнити його ім'ям, аж поки Він за допомогою звичайного яйця відкрив для них новий світ, де міг би постати новий народ, сповнений покори, милосердя й терпіння, де люди були б горді одні одними. І якщо дід, незважаючи ні на що і всупереч усьому таки володів цією землею, то Він дозволив це, не безсилий, і не поблажливий, і не сліпий — ні, Він так урядив і стежив, що з цього вийде. Він бачив, що ця земля ще тоді була проклята, коли володіли нею Ікемотубе, і старий Ісетібега, батько Ікемотубе, і предки старого Ісетібеги, і що ця земля іще до того, як перший білий заволодів нею, була вже заражена тим, що дід і подібні до нього предки дідові привезли з собою в цей новий край, до якого Він пустив їх з жалю та доброти, сподіваючись, що вони засвідчать своє милосердя, покору, терпіння й витривалість, була загиджена зіпсутістю старого світу з безплідним його присмерком так, наче вітрила їхніх суден надимав заразним духом вітер зі старого світу...

і тоді Маккаслін:

— Так...

— ...і не було надії для цієї землі, допоки тримали її в своїй непорушній обладі від батька до сина Ікемотубе та його нащадки. Може, Він бачив, що тільки усунувши на якийсь час плем'я Ікемотубе й замінивши його іншим племенем спроможеться Він досягти своєї мети. Може, він уже тоді знав, яким покаже себе те інше плем'я, може, то було більше ніж справедливість, що тільки плем'я білих мав Він напохваті і що саме білі мали накликати на себе це прокляття білої людини, і, може, то було щось більше ніж помста, коли...

і тоді Маккаслін:

— Так...

— ...коли Він, щоб знищити зло, вдався до саме того племені, яке те зло принесло, як от лікарі гарячкою поборюють гарячку, отрутою забивають отруту. Може, Він з усіх, що мав перед собою, вибрав саме діда. Може, Він знав, що сам дід ще не стане в пригоді для його мети, оскільки народився надто рано, але що він матиме нащадків, тобто законних нащадків; може, Він передбачив, якими будуть ті нащадки, і, може, уже бачив у дідові зародок трьох майбутніх поколінь, потрібних для того, щоб бодай декотрі з упосліджених дістали волю...

і тоді Маккаслін:

— Сини Хама. Ти, що посилаєшся на святе письмо: сини Хама.

і хлопець:

— У письмі є слова, які Він сказав, і є слова, які тільки приписують йому. І я знаю, що ти зараз скажеш: якщо для мене щось одне є правдою, а для тебе щось інше, то як же ми виберемо з них двох справжню правду? А воно й не треба вибирати. Серце знає одразу. Він казав так писати святе письмо, щоб, читаючи його, не треба було вибирати й перебирати, а щоб читалося його серцем, і не для мудреців сього світу, бо вони, може, й не потребують його читати або, може, й серця вже не мають, а для приречених і упосліджених, які читають лише серцем, бо інакше й не вміють. Адже ті люди, що писали Його волею святе письмо, свідчили правду, а правда тільки одна, і вона обіймає все, що стосується серця.

і тоді Маккаслін:

— Отож ті, котрі переписували з його волі святе письмо, часом були брехунами.

і хлопець:

— Були. Бо вони люди. Вони намагалися списати правду серця з тієї складності, що врядує серцем, і то так, щоб це дійшло до всіх складних і заклопотаних сердець, які житимуть і після них. Що вони намагалися сказати, що Він хотів, щоб було сказано,— те було занадто просте. Ті, для кого вони переписували Його слова, не пойняли б їм віри. Все це треба було викласти повсякденними виразами, знайомими для них і зрозумілими,— зрозумілими не тільки для тих, хто слухав, а й для тих, що мали це переказувати, бо якщо навіть ті, які були так близько Нього, що з усіх живих мовців саме вони були вибрані, щоб переписати й нести далі Його слова, якщо навіть вони могли збагнути правду тільки вираженою через складність пристрасті, й хтивості, й ненависті, й страху, владущими над серцем, то яку довгу зворотню відстань до правди мусять подолати ті, до кого правда доходить лише у переказі?

і тоді Маккаслін:

— Я міг би відповісти, коли вже ти, спираючись на той самий текст, узявся доводити свій погляд і заперечувати мій, що я не знаю. Але я не скажу цього, бо ти вже й сам відповів собі: тут взагалі ніякої відстані немає, коли, як ти кажеш, серце саме знає правду, це несхибне й неомильне серце. І, мабуть, ти таки маєш рацію, хоч ти й налічив три покоління від старого Керазерса до себе, коли насправді їх не було трьох. Навіть повних двох не було. Дядько Ферт і дядько Кумпан. І вони не перші і не єдині. Протягом неповних двох поколінь, а то й менше, ніж одного покоління, знайшлося з тисячу й інших Фертів і Кумпанів, які чинили так само у цьому краю, що, як ти кажеш, Бог сотворив його, а людина прокляла й споганила. Я вже й не згадую про рік 1865-й.

і хлопець:

— Справді. Не тільки батько й дядько Кумпан, а й багато інших таких, як вони.

і навіть не глянув у той бік, де полиця над столом, так само, як і Маккаслін туди не глянув. Та вони й не потребували цього. Для хлопця то було так, наче ті гросбухи в пошрамованих і порепаних шкіряних палітурках самі собою одна за одною спускаються і розгортаються на столі чи на якійсь апокрифічній лаві, чи навіть на олтарі, чи то, може, перед самим троном господнім, щоб уседержитель востаннє перечитав їх, зважив і продумав, перше ніж пожовклі сторінки з поруділим вицвілим чорнилом, на яких зафіксовано велику кривду й сяку-таку окрушину добра, спробу залагодити ту кривду, обернуться у правічний загальний тлін

пожовклі сторінки, набазграні побляклим чорнилом спершу рукою його діда, потім його батька й дядька, які жили неодружені до п'ятдесяти, а далі й до шістдесяти років,— один, що вів плантацію і все господарство, і другий, що порав хатню роботу, й готував їсти, і не облишив цього й тоді, коли брат-близнюк одружився й коли сам хлопець прийшов на світ

тих двоє братів, які зразу ж після похорону батька перебралися з величезної в задумі, схожої на клуню споруди, що її він так і не встиг докінчити, до однокімнатної хатини з колод, яку вдвох самі для себе збудували, й доліпили до неї ще кілька кімнатинок, вже коли жили там, не дозволяючи нікому з рабів хоча б торкнутися якої деревини, хіба що треба було перенести затяжку для них двох колоду, а всіх рабів оселили в тому особняку, де ще деякі віконні отвори були або забиті дошками, або затулені ведмежими й оленячими шкурами, і щовечора той брат, що доглядав за плантацією, збирав у гурт свою негритянську команду, немов старший сержант роту, а потім усіх їх, чоловіків, жінок і дітей, без ніяких запитань, протестів чи ухилянь безоглядно заводив до здоровенної недоладної споруди, полишеної в майже ембріональній стадії, так, наче навіть сам старий Керазерс Маккаслін застиг вражено, коли побачив, якого реального втілення набула його безмежна пиха,— він перевіряв їх по пам'яті, запускав усередину і довгим, як ніж розчиняти рибу, вручну викутим цвяхом, спеціально задля цієї мети причепленим на ремінці при одвірку, замикав парадні двері, хоч половина вікон будинку зяяла отвором, а з чорного ходу двері були навіть і не навішені, через що незабаром на всю округу поширилась така собі бувальщина, знана ще й за п'ятдесят літ, коли хлопець уже достатньо виріс, щоб її почути й запам'ятати,— про те, як цілими ночами Маккаслінові раби, уникаючи освітлених місяцем доріг та кінної поліції, снували по гостинах на сусідніх плантаціях, та про мовчазну джентльменську угоду між двома білими і двома-трьома десятками чорних, що після того, як увечері білий перерахує їх та встромить за ними саморобного цвяха у парадні двері, ні він, ні його брат не підуть перевіряти, що там діється біля чорного ходу,— при умові, що всі негри будуть наявні за парадними дверима, коли вранці той самий білий знову витягне цвяха

ті близнюки, що навіть їхні почерки неможливо було розрізнити,— хіба порівнявши, та й то, коли обидва зразки на тій самій сторінці (що таки часто траплялося, оскільки їм начебто не вистачало самого усного спілкування, а ще треба було й на день у день списуваних далі сторінках залагоджувати між собою ті неминучі справи, які в 1830-ті й 40-ві роки обговорювалися в усій величезній пущі північного Міссісіпі і яких і вони двоє не могли уникнути),— почерк у близнюків був такий, як у цілком нормального десятирічного хлопчака, навіть з погляду правопису, з тією тільки різницею, що у них він не поліпшувався з бігом часу, коли поступово одне за одним з'являлися на сторінках імена все нових і нових рабів, яких Керазерс Маккаслін успадкував або придбав,— Роскес, і Феба, і Тукідес, і Юніс, і їхні нащадки, і Сем Фазерс із матір'ю, що на них Керазерс Маккаслін обміняв нечистопородного мерина у старого Ікемотубе, ватага чикасо, в якого він раніше придбав також землю, а далі йшли Тенні Бічем, що її один з близнюків, Емодіес, виграв у сусіди в покер, і дивоглядія на ім'я Персівал Браунлі, що його другий близнюк, Тіофілес, купив — навіщо, ані йому самому, ані його братові не було звісно — у Бедфорда Форреста ще коли той був работоргівцем, а не генералом (усе це містилося на одній сторінці, невеликій, яка охоплювала менше року, а вірніше навіть неповних сім місяців, і розпочиналося записом хлопцевого батька, що хлопець уже міг розрізнити:

Персівал Бравнлі 26 р.