Великі сподівання - Сторінка 39

Ми впірнули в Сіті й випірнули у затовпленому поліційному суді, де кровний (в убивчому розумінні) родич небіжчика з такою вигадливою уявою щодо брошок стояв за огорожею й похмуро жував щось, а мій опікун провадив допит — чи, може, перехресний допит, не знаю — якоїсь жінки, наганяючи страху на неї, і на суддів, і на всіх присутніх. Якщо хто-небудь, незалежно від того, яка його роль, казав щось таке, що не припадало йому до смаку, він негайно ж вимагав: "Запишіть!" Якщо хтось не визнавав чого-небудь, він казав: "Я це з вас витягну!", а якщо хтось зізнавався, казав: "Ось ви й попалися!" Тільки-но піднесе він пальця до рота, як суддів уже проймає дрож. І злодії, і злодієлови прислухались до його слів, мов заворожені, і здригалися, коли він поводив бровою в їхній бік. Чиї інтереси він обстоював — я так і не второпав: він, здавалося, геть усіх стирав на порох; знаю тільки, що в ту хвилину, коли я навшпиньках пробирався до виходу, він був не на боці суддів, бо ноги старого добродія у кріслі голови суду дрібно тремтіли під столом від суворого звинувачення містера Джеггерса, що його нинішня поведінка не гідна представника британського закону і правосуддя.

Розділ 25

Бентлі Драмл, до того понурий вдачею, що навіть будь-яку книжку він сприймав так, наче її автор заподіяв йому шкоду, не зичливіше сприймав і своїх знайомих. Неповороткий статурою, рухами й розумом, з млявим виразом обличчя й великим незграбним язиком, що, здавалось, так само оспало перекочувався в роті, як його хазяїн ступав по кімнаті,— він був ледачий, пихатий, скупий, замкнутий і підозріливий. Батьки його, багачі з Сомерсетшіру, леліяли цю в'язанку чеснот доти, доки не відкрили, що він дійшов повноліття й залишився бевзнем. Таким оце чином Бентлі Драмл опинився у містера Покета, бувши вже на голову вищим від цього джентльмена і на кілька голів тупішим від більшості джентльменів узагалі.

Стартопа ж розпестила слабовільна матуся, яку він сильно любив і якою захоплювався понад усяку міру: вона тримала його вдома, коли йому давно б уже було місце в школі. Він мав по-жіночому витончені риси обличчя і був схожий на матір, що, як зауважив мені Герберт, "кожен міг побачити, навіть ніколи її й не бачивши". Тож природно, що він мені куди більш сподобався, ніж Драмл, і що з перших наших веслярських вечорів ми поверталися поруч, перемовляючись із човна в човен, тоді як Драмл плівся одинцем позаду, серед очерету попід навислими берегами. Мов якесь осклизле земноводне, він тиснувся ближче до берега, навіть тоді, коли приплив міг би й прискорити його човна, і таким я й бачу його у згадках: суне ззаду нас у сутінках, в заводі, коли наші два човни прудко розтинають сонячну чи місячну стягу посеред річки.

Герберт став мені найближчим товаришем і другом. Я вділив йому півчовна, завдяки чому він часто бував у Геммерсміті, сам же я, маючи до своїх послуг пів його помешкання, міг часто наїжджати до центру Лондона. Ми, бувало, всякої години дня й ночі простували пішки від одного місця до другого. Породжені враженнями без-досвідної юності та наївних надій, у мене й досі збереглися теплі спомини про цю нашу дорогу (хоч тепер вона далеко не така приємна, як була колись).

Я вже жив у домі містера Покета місяць чи й два, коли туди завітали містер і місіс Камілла. Ця добродійка була сестрою містера Покета. З'явилася й Джорджіана, яку я бачив у міс Гевішем при тій самій нагоді. Вона теж доводилась якоюсь родичкою, ця стара панна, що слабувала на нестравлення і власну манірність підносила до рівня доброчестя, а хвору печінку — до рівня людинолюбства. Вони ненавиділи мене, як можуть ненавидіти тільки захланники, розчаровані у своїх сподіванках. І, звісно, знаючи, що мені усміхнулося щастя, по-рабському запобігали переді мною. На містера Покета вони дивились, як на дорослу дитину, що не тямить, де її вигода, і виказували щодо нього вже знайому мені зверхню вибачливість. Місіс Покет вони жалували зневагою, допускаючи, щоправда,— оскільки ця точка зору кидала певний блідий відсвіт і на них самих,— що їй довелося прикро розчаруватись у житті.

Ось у такому середовищі я й мав здобувати знання. Не довго й часу минуло, як я набрався марнотратницьких звичок і став тринькати такі гроші, які ще два-три місяці перед тим здалися б мені казковими,— єдине тільки, що при всьому тому я не занедбував читання книжок. Але моєю заслугою тут було хіба те, що у мене вистачало глузду розуміти, як мало я знаю. Маючи таких дорадників, як містер Покет і Герберт, я прогресував швидко, а що завжди той або другий був поруч, готовий підказати щось або усунути перепону, то воістину треба було б бути таким дурнем, як Драмл, щоб не скористатися своїми можливостями.

Містера Вемміка я вже не бачив кілька тижнів і одного разу вирішив написати йому, вказавши, що ось такого-то вечора хотів би до нього завітати. Він відповів, що дуже буде радий і чекатиме мене біля контори о шостій вечора. Туди я й пішов і застав його, коли він опускав ключ від каси собі за комір на спину, а годинник саме вибивав шосту.

— А ви не проти пройти пішки до Волворту? — спитав він.

— Я з милою душею, якщо ви згодні,— відповів я.

— Я ще й дуже згоден,— сказав Веммік.— Коли ноги цілий день зігнуті під столом, не завадить трохи пройтися. А тепер я вам скажу, містере Піп, що ми матимем на вечерю. У нас буде тушковане м'ясо — домашнього приготування — і холодна куряча печеня з харчевні. Думаю, курочка буде молоденька, оскільки хазяїн харчевні недавно був у нас за члена жюрі присяжних, і ми дали йому змогу досить легко відбутися. Я нагадав про це, купуючи курку, я так і сказав: "Тільки виберіть, яка добра, старий британче, бо ж ми не протримали вас у суді зайвих день-два, хоч і могли б". А він мені: "Дозвольте презентувати вам щонайкращу курочку, яка тільки є у моєму закладі". Я, звичайно, дозволив. Як-не-як, а все-таки майно, та ще й рухоме. До старих батьків ви, сподіваюся, не маєте застережень?

Мені здалося, що це все йшла мова про курку, але він докинув:

— Бо у мене вдома старий батько.

Я відповів, як того вимагала чемність.

— Отже, ви досі ще не обідали у містера Джеггерса? — поцікавився Веммік, ступаючи поруч зі мною.

— Ще ні.

— Він так і сказав мені сьогодні, коли почув про ваш візит. Завтра, мабуть, він запросить вас. А заразом і ваших приятелів. Їх троє, здається?

Хоч я й не залічував Драмла до близьких своїх знайомих, але цим разом відповів:

— Так.

— Отож він збирається запросити всю братію.— Слово це аж ніяк не привело мене в захват.— І хоча б чим він почастував вас, частування буде добре. Особливої різноманітності не сподівайтесь, але висока якість гарантується. І ще одне дивацтво у нього в домі,— мовив Веммік далі, помовчавши рівно стільки, скільки пішло б на згадку про економку.— Він ніколи не дозволяє замикати ка ніч двері й вікна.

— І його ні разу не обікрали?

— Отож бо й є? — відказав Веммік.— Він прилюдно заявляє: "Хотів би я побачити такого, хто обікраде мене!" Боже ти мій, та я сам сотні разів чув, як він в нас у конторі казав справдешнім вломникам: "Ви знаєте, де я живу, там двері ні на які клямки не замикаються. Чого ж вам не кортить заглянути до мене? А ну ж, спокусіться!" Але в жодного з них, сер, не стане духу спробувати щастя, хоч би як він любив гроші.

— Так бояться його? — спитав я.

— Бояться,— відповів Веммік.— Ви б теж забоялися! Але він усе-таки й хитрун, дарма що виставляється. Срібла не тримає, сер. Все до останньої ложки — з простого металу.

— Тож вони б не дуже й поживилися,— зауважив я,— навіть якби…

— Е, зате б він дуже поживився,— не дав мені докінчити Веммік,— і вони це знають. Він би не один десяток їх на шибеницю спровадив. І загріб би все, що лише можна загребти. Годі й сказати, чого він не зміг би загребти, заповзявшись.

Я задумався про велич мого опікуна, коли Веммік знову заговорив:

— А щодо відсутності срібла, то це, знаєте, діло непроглядне. У річки дно непроглядне, а у нього душа. Ось візьміть ланцюжок від його годинника. Щиро золотий.

— І дуже масивний,— докинув я.

— Масивний? — перепитав Веммік,— А так. І годинник його має золоту репетицію, коштує він сто фунтів і ні пенса менше. Містере Піп, у Лондоні сімсот злодіїв знають усе про його годинник, і серед них не знайдеться ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, хто не опізнав би найменшого кільця на цьому ланцюжку і не відскочив би від нього, як від вогню, якби доторкнувся.

Ведучи отаку розмову, а далі перейшовши на загальні теми, ми з Вемміком коротали дорогу й час, аж поки він повідомив мене, що ось уже й Волворт.

То було нагромадження провулків, ровів і невеликих садків, загалом околиця, здавалося, тиха й глуха. Веммі-ків дім виявився невеликим котеджиком у садочку, верх його з фасаду було випиляно й пофарбовано на кшталт артилерійської батареї.

— Моєї власної роботи,— сказав Веммік.— Гарненький, хіба ні?

Я ревно похвалив його виріб. Це був найменший з усіх будиночків, що я будь-коли бачив, з дуже своєрідними готичними віконцями (здебільшого глухими) й готичними ж дверима, такими вузенькими, що в них насилу можна було протиснутись.

— А оце справжній флагшток,— показав Веммік,— і в неділю я вивішую там справжнього прапора. А гляньте осюди. Переходжу цей місток, піднімаю його вгору, отак,— і все, сполучення перекрито.

Місток був просто кладкою з дошки, перекинутої через рівчак у чотири фути завширшки й два завглибшки. Але приємно було дивитись, з якою гордістю Веммік підняв його й закріпив, усміхаючись при цьому не тільки ротом, а й душею.

— О дев'ятій годині кожного вечора за Грінвічем,— сказав Веммік,— гармата дає постріл. Онде вона, бачте! Коли ви почуєте, як вона стріляє, подумаєте, мабуть, що то чистий Громовик.

Згаданим громобійним пристроєм було увінчано зверху окремий ґратчастий бастіончик. Від негоди його захищало вигадливе, подібне до брезентової парасолі, покриття.

— А ззаду,— мовив Веммік,— не на очах, щоб не порушувати загального враження від укріплень — бо я дотримуюсь погляду, що як маєш певну ідею, доводь її послідовно до кінця… не знаю, яка ваша думка в цьому питанні…

Я сказав, що моя думка така сама.

— …Отже, ззаду там я тримаю свиню, а також трохи птиці й кролів.