Великі сподівання - Сторінка 41

Хто оцей Павук?

— Павук? — не зрозумів я.

— Цей прищавий, незграбний, набурмосений.

— Це Бентлі Драмл,— пояснив я.— А той з ніжними рисами обличчя — Стартоп.

Цілком знехтувавши "того з ніжними рисами", опікун сказав:

— Отже, він зветься Бентлі Драмл, так? Принадний тип.

Містер Джеггерс зразу ж заговорив до Драмла і анітрохи не збентежився, що той відповідав знехотя й оспало,— навпаки, він ще завзятіш хотів утягти його в балачку. Я саме задивився на них двох, коли в кімнаті з'явилась економка, що принесла першу страву.

Років їй було під сорок — хоч, може, вона мені здавалася молодшою, ніж насправді. Досить висока й струнка, рухлива, дуже бліда, ця жінка мала великі пригаслі очі й цілу кучму виткого волосся на голові. Вона раз у раз розтуляла рота, немов від задухи, і на обличчі її був вираз сполошеності й тривоги — не знаю, може, це тому, що вона мала хворе серце, але я кілька днів перед тим дивився в театрі "Макбета", і ось її обличчя, здавалось мені, неначе так само було обвіяне гемонським вогнем, як і ті примари, що виринали там з відьомського казана.

Вона поставила посуд, тихенько торкнулась пальцем ліктя мого опікуна, даючи знак, що обід на столі, і зникла. Ми посідали за круглий стіл — опікун посадив біля себе з одного боку Драмла, а з другого — Стартопа. Перша страва виявилася смачнющою рибою, а потім ми мали так само добірну печеню з баранини і не менш добірну птицю. Соуси, вина, різні приправи — все найвищого гатунку — ми діставали з рук господаря, котрий брав їх з етажерки, пускав круг столу, а тоді незмінно вертав назад на ті полички. Звідти ж подавав він нам чисті тарілки, ножі й виделки для кожної відміни, а брудні складав у два кошики, що стояли на підлозі біля його стільця. За столом ніхто не прислуговував, тільки економка вносила страви. І щоразу, як я бачив її обличчя, воно нагадувало мені ті поріддя з відьомського казана. Через багато років я уздрів моторошну її подобизну, коли в темній кімнаті позад запаленої чаші з пуншем переді мною промайнуло одне обличчя, яке тільки й мало спільного з обличчям цієї жінки, що хвилясте волосся.

Я пильно приглядався до економки — вражений її зовнішністю, та й пам'ятаючи Веммікові слова про неї,— і помітив, що ввійшовши в кімнату, вона невідривно дивиться на мого опікуна і не зразу випускає з рук посудину, яку ставить перед ним,— немов боїться, щоб він не покликав її назад, немов хоче, що як він має щось їй казати, то хай би вже казав, коли вона поруч. Він же начебто цілком це усвідомлював і зумисне тримав її в постійній напрузі.

Обід пройшов весело, і, хоч мій опікун, здавалося, не спрямовував, а тільки підохочував розмову, мені виразно вчувалося, що він спонукає нас розперезатися. Я от, ледве розкривши рота, виявив, що торочу про власний нахил до марнотратства, поблажливо висловлююсь про Герберта й вихваляюся своїми блискучими перспективами. І так кожен з нас, а Драмл — найбільше за всіх: його схильність злісно і єхидно так брати на глузи ближніх виявилася сповна ще до того, як ми встигли впоратися з рибою.

Дещо пізніш, коли вже подали сир, розмова наша перекинулась на гребню і ми почали кепкувати з Драмла, що він завжди повзе поночі ззаду, ближче до берега, як той земноводний плазун. Драмл на це заявив господареві дому, що ми для нього — порожнє місце і що спритністю він кожного з нас перекриє, а щодо сили, то він може розкидати нас, як тріски. Скориставшись цією дріб'язковою пересваркою, мій опікун непомітно розпалив його мало не до шалу: Драмл закасав рукав і став натужувати руку, щоб усі побачили, які у нього м'язи, і ми теж, як ідіоти, позакасували рукави й стали напружувати м'язи.

А економка в цю хвилину саме прибирала зі столу. Мій опікун не звертав на неї ніякої уваги, навіть одвернув обличчя; відхилившись на стільці, він покусував пальця і не знати чого зацікавлено спостерігав за Драмлом. І ось, коли економка простягла руку через стіл, він раптом накрив її своєю здоровенною долонею, як пасткою. Цей його рух був такий несподіваний і вправний, що ми відразу припинили наше безтямне змагання.

— Коли вже говорити про силу,— сказав містер Джеггерс,— то ось я вам покажу зап'ясток. Моллі, хай вони глянуть на вашу руку.

Одна рука її лежала затиснута пасткою, але другу вона встигла сховати за спину.

— Я вас прошу, хазяїне,— тихо озвалась вона, уважно й благально втупившись у нього очима.

— Ось я вам покажу зап'ясток,— повторив містер Джег-герс, непоступливий у своїй рішучості.— Моллі, хай вони глянуть.

— Ради бога, хазяїне! — знов стала вона благати.

— Моллі,— сказав містер Джеггерс, не обертаючись до неї, а вперто дивлячись у протилежний бік кімнати.— Хай вони побачать обидві ваші руки. Покажіть їм. Ну-бо!

Він послабив свій стиск і повернув її руку долонею догори. Друга її рука з'явилася з-за спини й лягла на стіл поруч з першою. Зап'ясток на ній був геть спотворений — вздовж і впоперек у глибоких шрамах. Витягши вперед руки, вона відірвалась очима від господаря і обвела кожного з нас настороженим поглядом.

— Ось де сила,— сказав містер Джеггерс, спокійно проводячи пальцем по прожилках.— Мало хто з чоловіків має в руках таку силу, як ця жінка. Просто неймовірно, як міцно можуть стиснути ці руки. Мені багато рук доводилось бачити, але дужчих за ці я не бачив — ні у чоловіка, ні в жінки.

Поки він неквапно й розважливо промовляв ці слова, погляд її невідступно стежив за нами. Тільки він змовк, вона знов перевела очі на нього.

— Досить, Моллі,— сказав містер Джеггерс, злегка кивнувши їй головою.— На вас помилувались, тепер можете йти.

Економка прибрала руки зі столу й вийшла, а містер Джеггерс узяв з етажерки карафку, налив собі вина й пустив її по колу.

— О пів на десяту, панове,— сказав він,— нам треба буде розійтись. І прошу вас — намагайтесь не марнувати часу. Я радий був з усіма вами познайомитись. Ваше здоров'я, містере Драмл.

Якщо, вирізняючи отак Драмла, він хотів, щоб той ще дужче розпалився, то йому цілком пощастило. Попри всю свою насупленість, Драмл був утішений: він дедалі відвертіше виявляв зневагу до нас і зрештою зробився зовсім нестерпним. А містер Джеггерс із тим самим своїм незрозумілим для мене зацікавленням придивлявся до його поведінки, все нахабнішої з кожною хвилиною. Здавалося, Драмл правив йому за своєрідну присмаку до вина, яким він частував нас.

При нашій хлоп'ячій нестриманості ми, мабуть, випили зайвого, а що вже набазікали зайвого — то безперечно. Особливо ми розгарячкували, коли Драмл став під'їдати нас, що ми занадто легковажні з грішми. Я тоді в запалі необачно бовкнув, що не йому б говорити про це, бо ось у мене на очах він з тиждень тому позичив у Стартопа гроші.

— То що ж,— озвався на це Драмл,— я й віддам.

— А я й не кажу, що не віддасте,— заперечив я.— Але мені здається, що краще б ви помовчали про нас і наші гроші.

— Вам здається! — пирхнув Драмл.— О господи!

— І я гадаю,— мовив я далі, намагаючись витримати суворий тон,— що ви самі не позичили б нікому з нас, хоч би як вас просили.

— А й правда,— визнав Драмл.— Жодному з вас я б і пенса не позичив. І нікому не позичив би.

— Я вважаю, що при таких поглядах не зовсім порядно самому в когось позичати.

— Ви вважаєте! — знов пирхнув Драмл.— О господи!

Це мене страх розізлило — тим паче, що його клята тупість виявилась такою невразливою,— і, відмахнувшись від Герберта, який даремно пробував осмикнути мене, я кинув:

— Знаєте, містере Драмл, як уже на те пішло, я вам скажу, що ми з Гербертом подумали, коли ви брали ці гроші у Стартопа.

— А мені начхати, що ви там з Гербертом подумали,— буркнув Драмл. І до всього того, здається, послав нас тихцем під три чорти.

— Але я таки скажу,— затявся я,— хочете ви чи ні. Коли ви ховали ті гроші в кишеню, ми сказали, що ви в душі смієтеся з нього, чому він так легкодумно позичив їх вам.

Драмл зареготав на весь рот,— встромивши руки в кишені й звівши округлі плечі, він сидів і реготав нам у вічі, зовсім не криючись, що так воно й було насправді і що він усіх нас зневажає, як найбільших йолопів.

У цю хвилину заговорив Стартоп, показавши себе куди більш поміркованим, ніж я: він став умовляти Драмла поводитись трохи пристойніше. Стартоп, жвавий і привітний юнак, був повною протилежністю Драмлові, котрий через це раз по раз добачав у його поводженні пряму образу собі. Тож і тепер він відповів чимось брутальним, але Стартоп, щоб залагодити суперечку, підпустив жарт на зовсім сторонню тему, чим викликав дружній сміх усіх нас. Цей невинний успіх супротивника остаточно сказив Драмла, і він раптом висмикнув руки з кишені, розпростав округлі плечі, лайнувся і був би загилив у Стартопа склянкою, якби не господар дому, що в останню секунду спритно схопив його виважену руку.

— Панове,— сказав містер Джеггерс, з незворушним виглядом ставлячи на місце склянку й дістаючи за масивний ланцюжок золотого годинника.— Як не прикро, але вже пів на десяту.

Цей виразний натяк змусив нас усіх підвестися, і ми почали прощатись. Ще й не вийшли ми на вулицю, як Стартоп, наче нічого не було, уже називав Драмла "приятелем". Але "приятель" був настільки непоступливий, що навіть не схотів іти до Геммерсміту разом з ним, і ми з Гербертом, залишившись ночувати в місті, бачили, як вони йдуть кожен іншим боком вулиці — Стартоп попереду, а Драмл позаду, сунучи в тіні будинків, достоту, як ото човном на річці.

Оскільки двері за нами ще не замкнули, я на хвильку залишив Герберта й забіг нагору сказати слівце опікунові. Застав я його у гардеробній, де стояв довгий ряд черевиків,— він старанно намилював руки, щоб змити наші відвідини.

Я сказав йому, що хочу вибачитися за ті прикрощі, які тут сталися, і попросити не дуже на мене сердитись.

— Пр-ру! — озвався він крізь струмінці води, якою споліскував обличчя.— Це пусте, Піпе. А Павук таки принадний тип.

Він обернувся до мене й став витиратися, стріпуючи головою й відфоркуючись.

— Я радий, що він вам видався таким принадним, сер,— відповів я.— Хоча мені він не надто приємний…

— Справді, справді,— погодився опікун.— Вам з ним нема чого спілкуватися. Краще далі від нього. А проте він принадний тип, Піпе, довершений, можна сказати. Знаєте, якби я був віщуном…

Виглянувши з-за рушника, опікун уловив мій погляд.

— Але я не віщун,— додав він, знов затуляючи голову рушником і витираючи вуха.— У мене інша робота, ви знаєте, яка.