Вежа блазнів - Сторінка 101

Якщо ж чогось не розумію… Чи ти, хлопче, вже перейшов у гуситську віру? І чи ти вже, як і кожен неофіт, берешся навертати інших? Якщо так, то стримай, прошу тебе, свій євангелічний запал. Бо ти спрямовуєш його зовсім не за призначенням.

— Поза сумнівом, — скривився Рейневан. — Тебе вже не треба навертати. Це ж бо вже доконаний факт.

Очі Шарлея злегка звузилися.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік, — промовив Рейневан після хвилинного мовчання. — Вроцлав. Нове Місто. Кривавий понеділок. Канонік Беесс видав тебе паролем, що його я сказав тобі тоді, у кармелітів. А Буко Кроссіг упізнав тебе і викрив тієї ночі в Бодаку. Ти брав участь, причому активну, у вроцлавському бунті в липні року Божого 1418. А що вас тоді сколихнуло й обурило, якщо не смерть Гуса й Ієроніма? За кого ви вступилися, якщо не за переслідуваних бегардів і вікліфістів? Що ви захищали, якщо не вільне право на причастя під обома видами? Називаючи себе iustitia popularis[557], проти чого ви виступали, якщо не проти багатства і розбещеності кліру? До чого закликали на вулицях, якщо не до реформи in capite et in membris[558], Шарлею? Як це було?

— Як було, так було, — відповів, помовчавши, демерит. — А було це сім років тому. Тебе, може, це здивує, але деякі люди вміють учитися на помилках і робити висновки.

— На початку нашого знайомства, — сказав Рейневан, — так давно, що здається, ніби минули століття, ти, як я пригадую, почастував мене такою сентенцією: "Творець створив нас за своїми образом і подобою, але подбав про індивідуальні риси". Я, Шарлею, не перекреслюю минулого і не забуваю про нього. Я повернуся до Шльонська і зведу порахунки. Зведу всі порахунки і розплачуся з усіма боргами, з відповідним відсотком. А з Градця-Кралове до Шльонська ближче, ніж з Буди…

— І тобі сподобалося, — перебив його Шарлей, — те, у який спосіб зводить свої порахунки градецький пробощ Амброж? Чи я не мав рації, Самсоне, що це неофіт?

— Не зовсім, — Самсон підійшов так тихо, що Рейневан не помітив його і не почув. — Не зовсім, Шарлею. Тут йдеться про інше. Про панну Катажину Біберштайн. Наш Рейневан, здається, знову закохався.

* * *

Перш ніж засірів морозний світанок, відбулися прощання.

— Бувай, Рейнмаре, — потиснув Рейневанові руку Урбан Горн. — Я зникаю. І так уже надто багато людей бачили моє обличчя, а це в моїй професії небезпечна річ. А я ж бо збираюся і далі нею займатися.

— Вроцлавський єпископ уже знає про тебе, — попередив Рейневан. — Думаю, що знають і ті чорні вершники, які кричать "Adsumus".

— Доведеться затаїтися і перечекати. Серед доброзичливих людей. Спочатку я поїду до Глогувка. А потім у Польщу.

— У Польщі небезпечно. Я тобі розказав, що ми підслухали в Дембовці. Єпископ Збігнев Олесницький…

— Польща, — перебив Горн, — це не тільки Олесницький. Навпаки, Польща — це дуже незначною мірою Олесницький, Ласкаж чи Ельґот. Польща, мій хлопче, це… Це інші… Європа, хлопче, незабаром зміниться. І якраз через Польщу. Бувай, хлопче.

— Ми, напевно, ще зустрінемося. Ти, наскільки я тебе знаю, повернешся у Шльонськ. І я туди повернуся. У мене там ще є кілька справ, які треба вирішити.

— Хтозна, може, вирішимо їх разом. При якійсь оказії. Але щоби так могло статися, прислухайся, будь ласка, до доброї поради, Рейнмаре з Беляви: не викликай демонів. Не берися більше за це.

— Не буду.

— І друга порада: якщо ти всерйоз думаєш про майбутню співпрацю при вирішенні наших справ, то повправляйся з мечем. З кинджалом. І з арбалетом.

— Повправляюся. Бувай, Горне.

— Бувайте, паничу, — підійшов Тибальд Раабе. — І мені вже час. Треба працювати для нашої справи.

— Бережи себе.

— А як же без цього?

* * *

Хоча Рейневан і справді був готовий стати пліч-о-пліч з гуситами зі зброєю в руках, йому це не судилося. Амброж категорично зажадав, щоб вони із Шарлеєм під час штурму Барда були при ньому, при його штабі. Тому Рейневан і Шарлей, за якими пильно стежив ескорт, залишалися при штабі, тоді як гуситська армія у снігопад переправилася через Нису й у зразковому порядку стала перед містом. З північного боку в небо вже здіймалися дими: у рамках диверсійної операції кіннотники Бразди і Храстицького вже встигли підпалити млин і халупи підгороддя.

Бардо підготувалося до оборони, на стінах було повно озброєних, розмахували штандартами, кричали. Голосно били дзвони обох церков, чеської і німецької.

А перед стінами в чорних колах попелищ стояли дев'ять обсмалених паль. Вітер доносив кислий сморід горілого.

— Гусити, — пояснив котрийсь із селян-доносителів, яких уже кільканадцятеро послужливо супроводжували армію Амброжа. — Гусити, впіймані чехи, бегарди й один жид. Для постраху. Як тільки вони, вельможний пане, вивідали, що ви йдете, то всіх повитягали з льоху і попалили. Єретикам… Себто, даруйте… Вам… Для постраху та на зневагу.

Амброж кивнув головою. Не сказав ані слова. Лице його було скам'яніле.

Гусити швидко і справно зайняли позиції. Піхота встановила і підперла щити і загорожі. Приготувалася й артилерія. Зі стін кричали й обсипали їх прокльонами, час від часу гриміли постріли, часом сипалися арбалетні стріли.

Каркали і металися по небу налякані ворони, шугали розгублені галки.

Амброж піднявся на віз.

— Праведні християни! — закричав він. — Правовірні чехи!

Армія затихла. Амброж дочекався абсолютної тиші.

— Я побачив, — гаркнув він, вказуючи на обвуглені палі й попелища багать, — під жертівником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: "Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?"[559]

— І бачив я ангела, що на сонці стояв! І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: "Ходіть, і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней і тих, хто сидить на них"! І побачив я Звіра![560]

Зі стін почувся галас, полетіли прокльони і матюки. Амброж підняв руку.

— Ось, — крикнув він, — птахи Божі над нами, які вказують дорогу! А он там, перед вами, — Звір! Он Вавилон, що напився крові мучеників! Он ославлене забобоном гніздо гріха і зла, укриття слуг антихриста!

— На них! — заволав хтось з юрби воїнів. — Сме-е-е-ерть!

— Бо ось наступає, — ревів Амброж, — той день, що палає, як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваоф, який не позоставить їм кореня, ані галузки.[561]

— Па-а-али-и-ити їх! Сме-е-е-ерть! Бий! Убивай! Гир на них![562]

Амброж здійняв руки до неба, юрба відразу притихла.

— Чекає нас справа Божа, — закричав він. — Справа, до якої треба братися з чистим серцем, помолившись! На коліна, вірні християни! Помолімося!

Армія з брязкотом і скреготом стала на коліна за стіною зі щитів і загорож.

— Otče náš, — почав голосно Амброж, — jenž jsi na nebesích, bud' posvĕčeno tvé jméno…[563]

— Přijd' tve království! — в один голос гучно гримнуло військо, ставши навколішки. — Staň se tvá vůle! Jako v nebi, tak і na zemi![564]

Амброж рук не складав і голови не опускав. Він дивився на стіни Барда, і в його погляді палала ненависть. Його зуби були вишкірені, на губах біліла піна.

— І прости нам, — кричав він, — борги наші! Як і ми прощаємо…

Хтось із тих, хто стояв на колінах у першому ряду, замість того, щоб прощати, випалив у бік мурів з пищалі. Зі стін відповіли, зубці затягло димом, кулі й арбалетні стріли засвистіли і градом забарабанили по щитах.

— І не введи, — ревіння гуситів було гучнішим за гуркіт пострілів, — нас у спокусу!

— Ale vysvobod' nás od zlého![565]

— Амінь! — заревів Амброж. — Амінь! А тепер уперед, правовірні чехи! Vpřed, boží bojovnicí![566] Смерть прислужникам антихриста! Убивай папістів!

— Гир на них!

Плюнули вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці[567], гримнули гаківниці[568], просвистіли стріли — і ця смертельна злива просто змела оборонців зі стін. Другий залп, цього разу запалювальних ядер, звалився на дахи будинків, ніби вогняні птахи. З-за піднятої загорожі вдарила гармата, затягнувши все підворіття густим смердючим димом. Ворота не встояли проти п'ятдесятифунтового кам'яного ядра, розлетілися на друзки. У пролом рвонулися атакуючі. Інші, немов мурашки, лізли на стіни по остеревах. Вирок смерті місту Бардо було винесено за кілька хвилин. Тільки його виконання трохи затяглося. Але ненадовго.

— Гир на них! Убива-а-а-ай!

Дикий крик, виття, вереск, від якого волосся ставало дуба.

Бардо вмирало. Вмирало під бамкання своїх дзвонів. Дзвони Барда, ще кілька хвилин тому голосні, як сполох, ще хвилину тому горді, як заклик до зброї, стали розпачливими, як волання про допомогу. І нарешті перетворилися на спазматичний, хаотичний, тремтливий стогін умираючого. І, немов умираючий, вони затихали, давилися смертю, догоряли. Нарешті остаточно замовкли, стихли. І майже тієї ж миті обидві дзвіниці затяглися димом, почорніли на тлі полум'я. Полум'я, що рвалося в небо, можна сказати, — відлітаюча душа міста, яке померло.

Бо місто Бардо — померло. Нестримна пожежа була вже тільки похоронним вогнищем. А крики убієнних — епітафією.

* * *

Незабаром з міста вийшла вервичка втікачів — жінок, дітей і тих, кому гусити дозволили вийти. Втікачів уважно перевіряли селяни-доносителі. Раз у раз кого-небудь упізнавали. Витягували. І чинили над ними розправу.

На очах у Рейневана селянка в опанчі вказала гуситам на молодого чоловіка. Його витягли, а коли зірвали каптур, то модно підстрижена чуприна зрадила, що він лицар. Селянка сказала щось Амброжу і Глушічці. Глушічка віддав короткий наказ. Ціпи піднялися й опустилися. Лицар звалився на землю, лежачого закололи вилами і сулицями.

Селянка зняла каптур, відкривши товсту світлу косу. І пішла. Накульгуючи. Накульгуючи настільки характерно, що Рейневан зумів визначити уроджений вивих стегна. На прощання вона послала йому багатозначний погляд. Упізнала його.

* * *

З Бардо виносили здобич, з пекла пожеж і клубів диму виходила колона навантажених різним добром чехів.