Вежа блазнів - Сторінка 99

Ви були в'язнями Інквізиції. А хто там сидів, того могли перетягнути на свій бік. Коротше кажучи, ви можете виявитися шпигунами.

— Ви нас ображаєте.

— Краще вас, ніж власний розум.

— Брате, — розрядив напруженість, підійшовши, один із гуситських командирів — симпатичний грубань із зовнішністю збирача пожертв або ковбасника. — Брате Амброж…

— Що там, брате Глушічка?

— Городяни принесли викуп. Виходять, як було умовлено. Спочатку баби з дітьми.

— Брат Велек Храстицький, — показав рукою Амброж, — бере кінних і патрулює навколо міста, щоби ніхто не вислизнув. Решта за мною, всі. Усі, я сказав. Панові з Клінштейна доручаю тимчасово наглядати за нашими… гістьми. Уперед, ходімо!

З брами Радкова й справді виходила колона людей, які перестрашено і невпевнено вступали поміж наїжачені вістрями шеренги гуситів. Амброж і його штаб зупинилися недалеко від колони, розглядали тих, хто виходив. Дуже уважно. Рейневан відчув, як йому волосся стає сторч. У передчутті чогось жахливого.

— Брате Амброж, — запитав Глушічка. — Чи ви виголосите перед ними проповідь?

— Перед ким? — знизав плечима священик. — Перед цією німецькою голотою? Вони по-нашому не розуміють, а мені по-їхньому говорити не хочеться, бо… Гей! Там! Там!

Його очі зблиснули по-орлиному і хижо, обличчя раптом застигло.

— Там, — гаркнув він, показуючи. — Там. Хапай!

Він показав на закутану в опанчу жінку, яка несла дитину. Дитина виривалася і ревла, аж заходилася. Збройні підскочили, розштовхали юрбу ратищами гізарм, витягли жінку, зірвали опанчу.

— Це не баба! Це хлоп, перебраний за жінку! Ксьондз! Папіст! Папіст!

— Давайте його сюди!

Притягнутий і кинутий на коліна ксьондз тремтів від страху і вперто опускав голову. Дивитися в обличчя Амброжу його змусили силою. Але й тоді він стулив повіки, а губи його ворушилися в беззвучній молитві.

— Гляньте, гляньте, — Амброж взявся в боки. — Які люблячі парафіянки. Щоб урятувати свого ксьондзика, дали йому не тільки бабські лахи, а й немовля. Яка жертовність! Ти хто такий, ксьондзе?

Священик ще міцніше замружився.

— Це Миколай Мегерлейн, — озвався котрийсь із селян, що супроводжували гуситський штаб. — Пробощ тутешньої парафіяльної церкви.

Гусити зашуміли. Амброж почервонів, голосно втягнув повітря.

— Отець Мегерлейн… — протяжно промовив він. — Оце так-так. Який щасливий випадок. Ми мріяли про таку зустріч. Від часу останнього єпископського рейду на Трутновсько. Ми від такої зустрічі багато для себе сподівалися.

— Браття! — випростався він. — Дивіться! Ось ланцюговий пес вавилонської курви! Злочинне знаряддя в руках вроцлавського єпископа! Той, хто переслідував істинну віру, видавав добрих християн на муки і на страту! А під Візмбурком власноручно проливав невинну кров! Бог віддав його в наші руки! Нам доручив покарати зло і неправедність!

— Чуєш, проклятий ксьондзе? Убивце? Ти що, заплющуєш очі на правду? Закриваєш вуха, як змій, гаспид з Біблії? Ну ж бо, кабане єретицький, ти, мабуть, не знаєш Писання, не читав, для тебе єдиний оракул — твій розпусний єпископ, твій продажний Рим і твій папа-антихрист! І твої блюзнірські позолочені образи? То я тебе, свиня, зараз навчу слова Божого! Апокаліпсис Йоанна, чотирнадцять, дев'ять: "Хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву! І буде мучений в огні й сірці"[553]. У вогні й сірці, папісте! Гей, сюди! Узяти його! І утеплити! Так, як ми робили з монахами в Бероуні та Прахатіцах!

Пробоща схопили декілька гуситів. Він побачив, що несуть інші, і почав кричати. Дістав древком сокири по обличчі й затих, повиснувши на руках, які його тримали.

Самсон рвонувся, але Шарлей і Горн негайно його схопили. Побачивши, що двох може виявитися замало, Галада поспішив їм на допомогу.

— Мовчи, — сичав Шарлей. — Ради Бога, мовчи, Самсоне…

Самсон повернув голову і подивився йому в очі.

Пробоща Мегерлейна обклали чотирма снопами соломи. Подумали — і додали ще два, так що голова священика повністю сховалася в колоссі. Усе старанно і міцно обв'язали ланцюгом. І підпалили з кількох боків. Рейневан відчув, що йому стає недобре. Відвернувся.

Він чув дике, нелюдське ревіння, але не бачив, як вогняна лялька біжить, заточуючись, по неглибокому снігу крізь шеренги гуситів, які відштовхували її списами та алебардами. Як врешті-решт падає, борсається і сіпається в диму й іскрах.

Солома, згораючи, не дає достатньої температури, щоб убити людину. Але дає температуру, достатню для того, аби перетворити людину на щось, що на людину мало схоже. На щось, що тіпається в конвульсіях і нелюдськи виє, хоч уже не має рота. На щось, що треба врешті-решт втихомирити милосердними ударами палиць і сокир.

У юрбі радків'ян голосили жінки, плакали діти. Там знову виник розгардіяш, і невдовзі перед лице Амброжа притягли і кинули на коліна ще одного священика, худорлявого старого. Цей не був переодягнений. І тремтів як осиковий лист. Амброж нахилився над ним.

— Ще один? І хто це?

— Отець Штраубе, — послужливо поспішив пояснити доноситель-селянин. — Він був тут пробощем раніше. До Мегерлейна…

— Ага. Значить, ксьондзус emeritus[554]. Ну, діду? Твоє земне життя, як бачу, добігає кінця. Чи не час подумати про вічне? Про те, щоби відкинути папістські помилки і гріхи та і зректися їх? Ти ж не будеш спасенний, якщо залишишся при них. Ти бачив, що ми зробили з твоїм побратимом? Прийми Чашу, присягни чотирма статтями.[555] І будеш вільний. Нині і навіки.

— Пане! — промимрив дідок, падаючи на коліна і молитовно складаючи руки. — Пане добрий! Змилуйся! Як же так? Відректися? Це ж бо моя віра… Адже… Петро… Перш ніж півень заспівав… Я так не можу… Боже, змилуйся…. Ніяк не можу!

— Розумію, — кивнув Амброж. — Не схвалюю, але розумію. Що ж, Бог дивиться на нас усіх. Будьмо милосердними. Брате Глушічка!

— Я!

— Будьмо милосердними. Без страждань!

— Слухаюся!

Глушічка підійшов до одного з гуситів, взяв у нього ціп. А Рейневан вперше в житті побачив у дії цей інструмент, який уже всюди асоціювався з гуситами. Глушічка замахнувся ціпом, крутнув ним — і з усієї сили влупив отця Штраубе по голові. Під ударом залізного била череп тріснув, як глечик, бризнули кров і мозок.

Рейневан відчув, як у нього підгинаються коліна. Він бачив зблідле обличчя Самсона Медка, бачив, як руки Шарлея й Урбана Горна знову стискають плечі гіганта.

Бразда з Клінштейна не відривав погляду від останків пробоща Мегерлейна, які тліли і димілися.

— Мегерлін, — сказав він раптом, потираючи підборіддя. — Мегерлін. Не Мегерлейн.

— Що?

— Церковника, який був із єпископом Конрадом у рейді на Трутновсько, звали Мегерлін. А оцей був Мегерлейн.

— Тобто?

— Тобто цей ксьондзик був невинний.

— Нічого, — раптом глухо озвався Самсон Медок. — Нічого особливого. Бог неодмінно це розпізнає. Залишімо це Богові.

Амброж різко обернувся, вп'явся в Самсона очима — і дивився довго. Потім подивився на Рейневана і Шарлея.

— Блаженні вбогі духом, — сказав він. — Ангел часом промовляє вустами юродивих. Але наглядайте за ним. Хтось врешті-решт може подумати, що цей дурень розуміє те, що говорить. І якщо цей хтось буде менш поблажливим, аніж я, то це погано закінчиться. Як для нього, так і для його хлібодавців.

— Але загалом, — додав він, — дурник має рацію. Бог розсудить, відокремить кухіль від зерна, а винних від невинних. Зрештою, жоден папістський священик не є невинним. Кожен прислужник Вавилона заслуговує на кару. А рука вірного християнина…

Його голос наростав, гримів дедалі могутніше, підносився над головами збройних людей, злітав, здавалося, понад димом, що все ще, попри погашені пожежі, клубочився над містечком. З якого, заплативши викуп, уже виходила довга вервичка втікачів.

— Рука вірного християнина не може здригнутися, коли карає грішника! Бо поле — це світ, добре насіння — сини Царства, бур'яни ж — сини Лихого. Тому як збирають бур'яни і палять їх вогнем, так буде і наприкінці світу. Син Людський пошле ангелів Своїх, ті зберуть з Його Царства всю розпусту і всіх тих, хто чинить неправедність, і кинуть їх у піч розпалену; там буде плач і скрегіт зубів.[556]

Натовп гуситів заревів і завив, заблищали підняті алебарди, захиталися сулиці, вила і ціпи.

— А дим їхніх мук, — гримів Амброж, вказуючи на Радків, — дим їхніх мук повіки віків буде здійматися, і не мають спочинку ні вдень, ні вночі ті, що поклоняються Звірові й образу його!

Він повернувся. Уже спокійніший.

— А ви, — сказав він до Рейневана і Шарлею, — тепер маєте нагоду переконати мене у ваших справжніх намірах. Ви бачили, що ми робимо з папськими ксьондзами. Ручаюся, що це дрібничка порівняно з тим, що стається з єпископськими шпигунами. Для таких у нас немає милосердя і змилування, навіть якщо вони є рідними братами Петера з Беляви. То що ж? Ви і далі благаєте про допомогу, бажаєте приєднатися до мене?

— Ми не шпигуни! — вибухнув Рейневан. — Нас ображають ваші підозри! І ми зовсім не благаємо про допомогу! Навпаки, це ми можемо допомогти вам! Хоча б заради пам'яті про мого брата, про якого тут багато говориться, але, воістину, пустими словами! Хочете? — будь ласка, я доведу вам, що ви мені ближчі, ніж вроцлавський єпископ. Що ви скажете на інформацію, що готується зрада? Змова? Замах на життя?! На ваше, між іншим…

Амброж примружився.

— На моє? Між іншим? Між яким, якщо можна запитати?

— Я знаю, — Рейневан вдавав, ніби не бачить розпачливих знаків і гримас Шарлея. — Знаю про змову, яка має на меті знищити керівників Табора. Повинні померти: Богуслав зі Швамберка, Ян Гвєзда з Віцеміліц…

Штаб Амброжа раптом зашумів. Священик не зводив з Рейневана очей.

— Справді, — сказав він нарешті. — Цікава інформація. Дійсно, молодий пане з Беляви, ти вартий того, щоб забрати тебе до Градця.

* * *

Поки гуситська армія займалася швидким, активним та інтенсивним пограбуванням міста Радків, Бразда з Клінштейна, Велек Храстицький і Олдржих Галада роз'яснювали Рейневанові, у чому річ.

— Ян Гвєзда з Віцеміліц, гетьман Табора, — оповідав Бразда, — розпрощався з цим світом останнього дня жовтня. А його наступник, шляхетний пан Богуслав зі Швамберка, віддав Богу душу менше тижня тому.

— Тільки не кажіть, — насупив брови Шарлей, — що вони обидва загинули від рук таємних убивць.

— Обидва померли від ран, отриманих у бою.