Вежа блазнів - Сторінка 42

Навіть той польський поганий Ягелло знеславленням, вигнанням, позбавленням гідності і привілеїв карає тих, хто з єретиками знається, свинець, зброю, сіль або ж провіант їм продає. А в нас, на Шльонську? Сміються із заборон зарозумілі панове купці. Кажуть, що головне — це зарібок, що як заробити, то хоч би й з дияволом. Хочете прізвищ? Ось вони: Томас Гернроде з Ниси, Миколай Ноймаркт зі Свидниці, Гануш Трост із Ратибора. Цей самий Трост, додам, до того ще й обмовляв священиків, мовляв, розперезалися, свідків на те буде багато, бо відбувалося це в місті Вроцлаві, у корчмі "Під головою мавра" на Сольній площі vicesima prima iulii[264] у вечірні години. Ага, був би забув, із Чехією торгує ще такий собі Фабіан Пфефферкорн із Немодліна… А може, він уже помер?

* * *

— …називається Урбан Горн. Знають його, він підбурювач і палій, а до того ж, кажуть, єретик і перехресток. Вальденс! Бегард! Мати його була бегінкою, її спалили у Свидниці, а до того вона під тортурами зізналася в огидних практиках. Її звали Рот, Маргарита Рот. Цього-то Горна, він же Рот, я в Стшеліні на власні очі бачив. На бунт підбивав, з папи насміхався. Волочився за ним отой Рейнмар де Беляу, якийсь далекий родич Отто Беесса, каноніка при костелі Йоанна Хрестителя. Один другого вартий, самі перехрестки та єретики…

* * *

Уже смеркалося, коли останній клієнт залишив костел Святого Матвія. Стінолаз вийшов зі сповідальні, потягнувся, передав бородатому хрестоносцеві з Зіркою списані аркуші.

— Пріор Добенек, — запитав він, — ще не одужав?

— Не одужав, — підтвердив госпітальєр. — Усе ще неміччю звалений. Так що практично інквізитором a Sede Apostolica[265] є Гжегож Гейнче. Теж домініканець.

Госпітальєр легенько скривив губи, немовби відчув на них щось несмачне. Стінолаз це помітив. Госпітальєр помітив, що Стінолаз це помітив.

— Молодий він, цей Гейнче, — пояснив він, витримавши паузу. — Формаліст. На все вимагає доказів, надто рідко наказує брати на тортури. Раз у раз визнає підозрюваного невинним і відпускає. М'який.

— Я бачив попелища від багать під валами за Святим Войцехом.

— Усього лише два багаття, — знизав плечима госпітальєр. — За останні три тижні. За брата Швенкефельда було б їх уже зо двадцять. Щоправда, от-от палитимуть третього. Його велебність упіймав чаклуна. Той начебто з бебехами продався дияволу. Його якраз допитують із тортурами.

— У домініканців?

— У ратуші.

— Гейнче присутній?

— Як виняток, — недобре посміхнувся хрестоносець, — так.

— А що за чаклун?

— Захаріас Фойгт, аптекар.

— У ратуші, кажеш, брате?

— У ратуші.

* * *

Гжегож Гейнче, на практиці — теперішній inquisitor а Sede Apostolica specialiter deputatus[266] у Вроцлавській єпархії, фактично був чоловіком винятково молодим. Стінолаз не давав йому більше тридцяти років, а це означало, що вони були ровесниками. Коли Стінолаз спустився в підвал ратуші, інквізитор саме призволявся. Високо підгорнувши рукава, він охоче наминав просто із горщика кашу зі шкварками. При світлі скіпок і свічок видовище було мальовничим і ліричним: ребристе склепіння, голі стіни, дубовий стіл, розп'яття, свічники, оброслі фестонами воску, пляма білої домініканської ряси, кольорова глазур глиняного посуду, спідниця і запаска дівки-служниці — усе це поєднувалося одне з одним як на мініатюрі зі служебника, бракувало тільки віньєток.

Однак настрій псували й порушували пронизливі крики і зойки болю, що через регулярні проміжки часу долинали з іще глибшого підземелля, вхід у яке, немовби ворота пекла, осявало червоним мерехтливе світло полум'я.

Стінолаз затримався біля сходів, чекав. Інквізитор їв. Не поспішаючи. Він з'їв усе, до самого дна, навіть вишкріб ложкою те, що пригоріло. Тільки після цього підняв голову. Кущуваті брови над розумними очима грізно зрослися над переніссям і додавали його обличчю серйозності, робили його старшим на вигляд, ніж він був насправді.

— Від єпископа Конрада, правда? — здогадався він. — Ви пан…

— Фон Грелленорт, — нагадав Стінолаз.

— Звичайно, — Гжегож Гейнче стримано, рухом пальців, підкликав дівку, щоби та прибрала зі столу. — Біркарт фон Грелленорт, довірена особа і радник єпископа. Сідайте, будь ласка.

Катований завив з підземелля, закричав дико і неартикульовано. Стінолаз сів. Інквізитор витер з підборіддя рештки жиру.

— Єпископ, — заговорив він за якийсь час, — здається, залишив Вроцлав? Виїхав?

— Це ви зволили сказати, ваша велебносте.

— Певно, у Нису? Відвідати пані Агнєшку Зальцведель?

— Його достойність, — Стінолаз навіть найменшим рухом повіки не відреагував на ім'я найновішої єпископської коханки, яке утримувалося в найглибшій таємниці, — його достойність не звик інформувати мене про такі подробиці. Я ними також не цікавлюся. Той, хто пхає носа у справи інфулатів, ризикує його втратити. А я своїм носом дорожу.

— Не сумніваюся. Але ж я маю на увазі аж ніяк не сенсації, а лише здоров'я його достойності. Адже єпископ Конрад уже не першої молодості й повинен уникати надміру палких турбацій[267]… А тим часом всього тільки тиждень минув відтоді, як він виявляв честь Ульриці фон Райн. До того ж ці візити до бенедиктинок… Ви здивовані, пане лицарю? Справа інквізитора — знати.

З підземелля почувся уривчастий крик, що перейшов у хрипіння.

— Справа інквізитора — знати, — повторив Гжегож Гейнче. — Тому я знаю, що єпископ Конрад подорожує Шльонськом не тільки заради того, щоби відвідувати заміжніх жінок, молодих вдовичок і черниць. Єпископ Конрад готує черговий похід на Брумовсько. Він намагається залучити до співробітництва Пшемека Опавського і пана Альбрехта фон Колдіца. Здобути збройну підтримку пана Пути з Частоловиць, клодзького старости.

Стінолаз не прокоментував цього, не опустив погляду.

— Єпископу Конрадові, — вів далі інквізитор, — здається, не заважає те, що король Сигізмунд і князі Імперії прийшли до зовсім іншого рішення. Що не можна повторювати помилок попередніх хрестових походів. Що треба все чинити обдумано і без ейфорії. Що треба підготуватися. Укласти союзи й альянси, зібрати кошти. Перетягнути на наш бік моравських панів. А до того часу утримуватися від військових авантюр.

— Його достойність єпископ Конрад, — перервав мовчання Стінолаз, — не мусить оглядатися на князів Імперії, бо на Шльонську він їм рівний… якщо не вищий. А добрий король Сигізмунд, здається, зайнятий… Як форпост християнства, він забавляється — зі зброєю у руках — із турками на Дунаї. Напрошується на новий Нікополь[268]. А може, намагається забути інші прочухани, ті, що їх три роки тому дістав від гуситів під Німецьким Бродом, може, силкується забути, як утікав звідтіля. Але, мабуть, усе ще про це пам'ятає, бо якось не дуже поспішає братися до нового чеського походу. Тож на єпископа Конрада, бачить Бог, лягає обов'язок посіяти страх серед єретиків. Ви ж бо знаєте, ваша велебносте, si vis pacem, para bellum[269].

— Я знаю також, — інквізитор легко витримав погляд Стінолаза, — що nemo sapiens, nisi patiens[270]. Але облишимо це. У мене було до єпископа кілька справ. Кілька запитань. Та якщо він виїхав… Нічого не вдієш. Бо на те, що на ці запитання відповісте ви, пане Грелленорт, розраховувати я, мабуть, не можу, чи не так?

— Це залежить від характеру запитань, які ваша велебність зволить поставити.

Інквізитор якийсь час мовчав, скидалося на те, що він чекає, коли катований у підземеллі знову закричить.

— Йдеться, — промовив він, коли і цей крик затих, — про ті дивні випадки смертей, загадкові вбивства… Пан Альбрехт фон Барт, убитий під Стшеліном. Пан Петер де Беляу, убитий десь під Генриковом. Пан Чамбор з Гайссенштайна, таємно зарізаний у Собутці. Купець Ноймаркт, на котрого напали і якого вбили на свидницькому гостинці. Купець Пфефферкорн, убитий на самісінькому порозі Немодлінської колегіати[271]. Дивні, таємничі, загадкові смерті, нез'ясовані вбивства трапляються останнім часом у Шльонську. Єпископ не міг про це не чути. Ви — теж.

— Щось там, не заперечую, долетіло і до наших вух, — байдуже погодився Стінолаз. — Але ми не надто забивали собі цим голови — ні єпископ, ні я. Відколи це вбивство стало чимось незвичайним? На кожному кроці хтось когось убиває. Замість того, щоб любити ближнього свого, люди ближнього свого ненавидять і готові за будь-яку дрібницю відправити його на той світ. Вороги є в кожного, а мотивів ніколи не бракує.

— Ви читаєте мої думки, — не менш байдуже кинув Гейнче. — І вириваєте слова в мене з уст. Те саме, на перший погляд, стосується і тих нез'ясованих убивств. На перший погляд, не бракує ні мотиву, ні ворога, на якого швидко падає підозра. Чи то сусідські суперечки, чи то подружні зради, чи то кровна помста — от тобі, здавалося б, винні, під рукою, усе зрозуміло. Але якщо придивишся до справи уважніше… тоді нічого не зрозуміло. І саме це в оцих-от убивствах і є незвичайним.

— Тільки це?

— Не тільки. До цього іще додається разюча, просто-таки неймовірна вправність злочинця… або ж злочинців. У всіх випадках напади чинилися зненацька, були достоту як грім з чистого неба. Буквально — з чистого. Бо всі вбивства ставалися опівдні. Майже точно опівдні.

— Цікаво.

— Оце я і мав на увазі.

— Цікаво, — повторив Стінолаз, — не це. Те, що ви не розпізнаєте слів псалма. Вам ні про що не говорить sagitta volans in die[272]?.. Стріла, що вражає, мов блискавка, вістря, яке падає з чистого неба і несе смерть? Вам нічого не нагадує демон, який знищує опівдні[273]? Воістину, мені дивно.

— Отже, демон, — інквізитор підніс складені долоні до губів, але не зумів цілком прикрити саркастичну посмішку. — Демон розгулює Шльонськом і вчиняє злочини. Демон і демонічна стріла, sagitta volans in die. Ну, ну. Неймовірно.

— Haeresis est maxima, opera daemonum non credere[274], — негайно парирував Стінолаз. — Хіба ж годиться, щоб я, простий смертний, нагадував про це папському інквізитору?

— Не годиться, — погляд інквізитора став жорстким, у голосі пролунала небезпечна нотка. — Ніяк не годиться, пане фон Грелленорт. Не нагадуйте мені, будь ласка, ні про що більше. Зосередьтеся краще на тому, щоби відповідати на запитання.

Сповнений страждання вереск із підземелля став досить багатозначним контрапунктом до сказаного.