Вежа блазнів - Сторінка 72

Показав себе молодцем… О, Губертик, ти цілий? Бачу, що живий. Де Вольдан, Римбаба і Віттрам?

— Уже під'їжджають.

Куно Віттрам зняв шолом і підшоломник, волосся під ним було поскручуване і мокре. Бляха наплічника від удару стала скраю сторчма, щиток був зовсім деформований.

— Допоможіть! — крикнув він, хапаючи повітря, мов витягнута на берег риба. — Вольдан поранений…

Пораненого витягли із сідла, насилу, під зойки і стогони, стягнули з голови сильно вм'ятий, викривлений і розклепаний хундсгугель.

— О Боже… — простогнав Вольдан. — Але ж мені дісталося… Куно, поглянь, я ще маю око?

— Маєш, маєш, — заспокоїв його фон Віттрам. — Не бачиш, бо його заюшило…

Рейневан став на коліна і негайно взявся перев'язувати. Хтось йому допомагав. Він підняв голову і зустрівся поглядом із сірими очима Гуона фон Сагара.

Римбаба, який стояв поруч, скривився від болю, обмацуючи велику вм'ятину на боці нагрудника.

— Ребро пішло тільки так, — простогнав він. — Кров'ю, курва, плюю, дивіться.

— А кого, курва, обходить, чим ти там плюєш, — Буко фон Кроссіг стягнув з голови армет[412]. — Кажи краще, чи за нами женуться?

— Ні… Ми їх трошка прорідили…

— Будуть гнатися, — переконано сказав Буко. — Ану, випотрошимо колебку. Берімо гроші — і гайда звідси чимшвидше.

Він підійшов до візка, шарпнув оббиті сукном плетені з лози дверцята. Дверцята піддалися, але тільки на дюйм, і знову зачинилися. Було очевидно, що хтось тримає їх зсередини. Буко вилаявся, шарпнув сильніше. Зсередини долинув писк.

— Що таке? — здивувався, кривлячись, Римбаба. — Пискучі гроші? А може, колектор збирав податок не грішми, а мишами?

Буко жестом підкликав його на допомогу. Удвох вони рвонули дверцята з такою силою, що відірвали їх геть-чисто, а разом з ними раубрітери висмикнули зсередини істоту, яка їх тримала.

Рейневан зітхнув. І завмер із відкритим ротом.

Бо цього разу стосовно особи не могло бути ані найменших сумнівів.

Тим часом Буко і Римбаба розрізали ножами заслону, витягли з оббитої зсередини хутрами колебки другу дівчину, так само світловолосу, як і перша, так само розпатлану, одягнену в таку саму зелену котарді[413] з білими рукавчиками, тільки, може, трошки молодшу, нижчу на зріст і повнішу. Саме ця друга, повніша, і була схильна пищати, а тепер, коли Буко штовхнув її на траву, почала ще й ридати. Перша сиділа тихо, усе ще вчепившись у дверцята колебки і затуляючись ними, як щитом.

— Клянуся палицею святого Далмаста, — видихнув Куно Віттрам. — Що це таке?

— Не те, чого ми хотіли, — тверезо відзначив Тассіло. — Мав рацію пан Шарлей. Спочатку треба було впевнитися, а потім уже нападати.

Буко фон Кроссіг виліз із скарбничка. Жбурнув на землю якісь узяті звідти сукні та спіднички. Його міна свідчила про результати обшуку аж надто промовисто. Кожного ж, хто не був упевнений, чи Буко щось знайшов, а коли знайшов, то що саме, мала переконати злива брудних прокльонів. Сподіваних п'ятисот гривень у скарбничку не було.

Дівчата стали зовсім поруч і перелякано притулилися одна до одної. Вища з них натягнула котарді аж до кісточок, помітивши, що Ноткер Вейрах ласо позиркує на її зграбні литки. Нижча схлипувала.

Буко скреготнув зубами. Він стискав рукоять ножа так, що аж побіліли кісточки пальців. На його обличчі була написана лють; він, поза сумнівом, боровся з думками. Гуон фон Сагар негайно це зауважив.

— Час поглянути правді в очі, — фиркнув він. — Ти осоромився, Буко. Усі ви осоромилися. Сьогодні явно не ваш день. Тому раджу вертатися додому. І то швидко. Перш ніж вам знову випаде нагода пошитися в дурні.

Буко вилаявся, цього разу його підтримали і Вейрах, і Римбаба, і Віттрам, і навіть Вольдан з Осин з-під перев'язки.

— Що з дівками? — Буко ніби тільки тепер їх помітив. — Грохнути?

— А може, трахнути? — хтиво посміхнувся Вейрах. — Пан Гуон має деяку рацію, нам справді не вдався цей день. То, може, бодай закінчимо його на якійсь приємній ноті? Візьмемо дівок, знайдемо якусь копицю, аби м'якше було, та й вставимо там їм обом. Як ви на це?

Римбаба і Віттрам зареготали, але досить невпевнено. Вольдан з Осин застогнав з-під закривавленої шматини. Гуон фон Сагар покрутив головою.

Буко зробив крок у бік дівчат, ті зіщулилися і міцніше обняли одна одну. Молодша зайшлася сльозами.

Рейневан схопив за рукав Самсона, який уже збирався втрутитися.

— Навіть не думайте, — сказав він.

— Що?

— Навіть не думайте до неї доторкнутися. Це може мати для вас сумні наслідки. Це шляхтянка, і то не з абияких. Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці.

— Ти впевнений, Хагенау? — обірвав довгу і важку тишу Буко фон Кроссіг. — Не помиляєшся?

— Він не помиляється. — Тассіло де Тресков підняв і показав усім добуту зі скарбничка калитку з вишитим гербом — червоним оленячим рогом у золотому полі.

— Справді, — погодився Буко. — Біберштайнів знак. Котра з них?

— Та, що вища, старша.

— Ха! — раубрітер взявся в боки. — Ото й завершимо день на приємній ноті. І відшкодуємо собі втрату. Губертик, зв'яжи її. І бери на коня перед собою.

— Накаркав я. — Гуон фон Сагар розвів руками. — Цей день усе-таки дав вам нову нагоду пошитися в дурні. Не вперше, їй-богу, я замислююся, Буко, чи це в тебе вроджене, чи набуте?

— А ти, — Буко проігнорував зауваження чарівника, став над молодшою, яка зіщулилась і почала хлипати, — Ти, дівко, витри носа і слухай уважно. Сиди тут і чекай погоню, за тобою, може, й не послали б, але за Біберштайнівною приїдуть неодмінно. Панові в Штольці перекажеш, що викуп за його донечку становитиме… п'ятсот гривень. Значить, конкретно п'ятсот кіп грошів празьких, для Біберштайна це дрібничка. Панові Янові дадуть знати про спосіб виплати. Зрозуміла? Дивися на мене, коли я до тебе звертаюся! Зрозуміла?

Дівчина скулилася ще більше, але підняла на Буко блакитні оченята. І покивала головою.

— А ти, — серйозно запитав Тассіло де Тресков, — справді вважаєш, що це вдалий задум?

— Справді. І годі про це. Їдьмо.

Він повернувся до Шарлея, Рейневана і Самсона:

— А ви…

— Ми, — перебив Рейневан, — хотіли б їхати з вами, пане Буко.

— Чого б то?

— Ми хотіли б вас супроводжувати, — Рейневан, не відводячи очей від Ніколетти, не зважав ні на шипіння Шарлея, ні на міни Самсона. — Для безпеки. Якщо ви не маєте нічого проти…

— Хто сказав, — промовив Буко, — що не маю?

— А ти не май, — досить промовисто сказав Ноткер Вейрах. — Чого б тобі мати щось проти? Хіба не краще, за даних циркумстанцій[414], щоб вони були з нами? А не за нами, за нашими спинами? Наскільки я пам'ятаю, вони хотіли в Угорщину, з нами їм по дорозі…

— Гаразд, — кивнув Буко. — Ви їдете з нами. По конях, comitiva. Губертику, пильнуй дівки… Чому це ви, пане Гуоне, маєте таку кислу міну?

— А ти подумай, Буко. Подумай.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

у якому Рейневан замість Угорщини ще в замок Бодак у Золотостоцьких горах. Він ще цього не знає, але вийти звідти зможе не інакше, як in omnem ventum[415].

Вони їхали дорогою на Бардо, спочатку швидко, раз по раз озираючись назад, але невдовзі сповільнили темп. Коні притомилися, та й вершники, як з'ясувалося, були в не найкращому стані. У сідлі горбився і постогнував не тільки Вольдан з Осин, обличчя якого було сильно поранене вм'ятим шоломом. Травми інших, хоч не настільки ефектні, все-таки явно давалися взнаки. Охкав Ноткер Вейрах, притискав до живота лікоть і шукав зручного положення в сідлі Тассіло де Тресков. Упівголоса закликав святих Куно Віттрам, скривлений як середа на п'ятницю. Пашко Римбаба обмацував бік, лаявся, плював на долоню і роздивлявся плювки.

З усіх раубрітерів тільки по фон Кроссігу нічого не було помітно. Або йому перепало трохи менше, ніж іншим, або ж він умів краще витримувати біль. Врешті-решт, бачачи, що йому весь час доводиться зупинятися і чекати на відсталих товаришів, Буко вирішив облишити дорогу і їхати лісами. Сховані в гущавині, вони могли їхати повільно, не ризикуючи, що їх наздожене погоня.

Ніколетта — Катажина Біберштайн — під час їзди не зронила ані найменшого звуку. Хоча зв'язані руки і поза на луці сідла Губертика, поза сумнівом, дошкуляли їй і були для неї обтяжливими, дівчина жодного разу не застогнала, не вимовила ні слова скарги. Вона бездумно дивилася прямо перед собою, було видно, що вона поринула в цілковиту апатію. Рейневан кілька разів пробував непомітно сконтактуватися з нею, але без помітного результату — вона уникала його погляду, відводила очі, не реагувала на жести, не помічала їх — або вдавала, що не помічає. Так було аж до переправи.

Через Нису вони переправилися вже надвечір, в не дуже мудро вибраному місці, яке тільки здавалося мілким, зате течія тут була значно сильніша, ніж можна було сподіватися. Серед шарварку, хлюпання, лайок й іржання коней Ніколетта зісковзнула із сідла і була би скупалася, коли б не Рейневан, який завбачливо тримався поблизу.

— Вище голову, — шепнув він їй на вухо, піднімаючи її і притискаючи до себе. — Вище голову, Ніколетто. Я витягну тебе звідси…

Він знайшов її маленьку вузьку долоню, стиснув. Вона відповіла міцним потиском. Від неї пахло м'ятою і лепехою.

— Гей! — крикнув Буко. — Гей, ти! Хагенау! Лиши її! Губертику!

Самсон під'їхав до Рейневана, забрав у нього Ніколетту, підняв її, як пір'їнку, і посадив перед собою.

— Я змучився її везти, пане! — випередив Буко Губертик. — Нехай вернигора мене трохи підмінить.

Буко вилаявся, але махнув рукою. Рейневан дивився на нього з усезростаючою ненавистю. Він не дуже вірив у водяних чудовиськ-людожерів, які начебто живуть у глибинах Ниси поблизу Бардо, але зараз багато б дав, аби одне з таких чудовиськ виринуло зі збаламученої ріки і проковтнуло раубрітера разом з його рудувато-гнідим жеребцем.

— В одному, — сказав упівголоса Шарлей, розприскуючи воду поруч із ним, — я мушу віддати тобі належне. У твоєму товаристві не можна знудитися.

— Шарлею… Я завдячую тобі…

— Ти багато мені завдячуєш, не заперечую, — демерит натягнув віжки. — Але якщо тобі йшлося про пояснення, то даруй собі. Я впізнав її. На турнірі в Зембицях ти вирячувався на неї як теля, а потім саме вона попередила нас, що в Штольці на тебе чигатимуть. Припускаю, що ти маєш перед нею значно більший борг вдячності.