Вежа блазнів - Сторінка 75
- Анджей Сапковський -Запахло медом і вишнями, отже це, поза сумнівом, був кірштранк[422].
— Сідай, — він показав на стілець, — Рейнмаре фон Беляу. Вип'ємо. Робити нам нічого. Готових камфорних мазей від синців у мене великий запас, це, як ти здогадуєшся, ліки у Бодаку дуже ходові, краще йде, здається, тільки відвар від похмілля. Я запросив тебе сюди, бо хотів порозмовляти.
Рейневан озирнувся. Йому подобався алхімічний інструментарій Гуона, що тішив око чистотою і порядком. Йому подобалися реторта й атанор[423], подобалися рівнесенько виставлені й позначені відповідними етикетками флакончики з фільтрами й еліксирами. Але найбільше його захопило зібрання книг.
На пюпітрі відкритий, видно, що читаний, лежав — Рейневан відразу впізнав, в Олесниці в нього був такий же примірник, — "Necronomicon" Абдула Альхазреда[424]. Поруч, на столі, стосами лежали інші відомі йому чорнокнижницькі гримуари— "Grand Grimoire", "Статутипали Гонорія", "Clavicula Salomonis", "Liber Yog-Sothothis"[425], "Lemegeton", а також "Picatrix", знанням якого не так давно похвалявся Шарлей. Були й інші знайомі йому медичні і філософські трактати: "Ars Parva" Галена, "Canon Medicinae" Авіценни, "Liber medicinalis ad Almansorum" Раза, "Ekrabaddin" Сабурабен Саала, "Anathomia" Мондіна да Луцці, "Zohar" кабалістів, "De principiis" Орігена, "Сповідь" святого Августина, "Summa…" Томи Аквінського.
Були там, зрозуміло, й opera magna[426] алхімічної науки: "Liber lucis Mercuriorum" Раймунда Лулла, "The mirrour of alchimie" Роджера Бекона, "Heptameron" П'єтро ді Абано, "Le livre des figures hieroglyphiques" Ніколя Фламеля, "Azoth" Базилія Валентина, "Liber de secretis naturae" Арнольда де Вільянови. Були й справжні раритети: "Grimorium verum", "De vermis mysteriis" [427], "Theosophia Pneumatica", "Liber Lunae" і навіть горезвісний "Червоний Дракон".
— Для мене є великою честю, — Рейнмар відпив трохи кірштранку, — що порозмовляти зі мною захотів знаменитий Гуон фон Сагар. Якого я готовий був зустріти де завгодно, проте не…
— Не в замку раубрітерів, — докінчив Гуон. — Що ж, це рука долі. На яку я, втім, аж ніяк не нарікаю. У мене тут є те, що я люблю. Тиша, спокій, відлюддя. Інквізиція, мабуть, про мене вже забула, забув також, мабуть, велебний Гунтер фон Шварцбург, архієпископ магдебурзький, який колись страшно на мене заповзявся, твердо вирішивши відплатити мені багаттям за те, що я врятував країну від сарани. Тут у мене, як бачиш, лабораторія, я трохи експериментую, трохи пишу… Часом, щоб ковтнути свіжого повітря та відпочити, виїжджаю з Буко на розбійницький промисел. Загалом…
Чарівник важко зітхнув.
— Загалом, жити можна. Тільки от…
Рейневан чемно стримував цікавість, але Гуон фон Сагар був налаштований на відвертість.
— Формоза, — скривився він. — Яка вона, ти сам побачив: exsiccatum est faenum, cecidit flos [428]. П'ятдесят і п'ять років стукнуло бабі, а вона, замість того, щоби слабувати, хорувати та думати про вічне, безперестанку репетує, шкапа стара, щоб я її грав, раз за разом, рано, ввечері, вдень, вночі, та ще й щораз то вигадливішими способами. Шлунок собі, псямать, і нирки руйную афродизіяками. Але мушу старій догоджати. Якщо не покажу себе в ліжку, то втрачу її прихильність, а тоді Буко мене звідси викине…
Рейневан не прокоментував і цього разу. Чарівник роздивлявся його проникливим поглядом.
— Буко Кроссіг, — повів він далі, — поки що мені підкоряється, але недооцінювати його було б нерозважливо. Хоча він і телепень, але у своїх злих схильностях часом буває такий заповзятливий і вигадливий, що аж мороз попід шкірою пробирає. Тепер, в афері з Біберштайнівною, він теж чим-небудь блисне, я в цьому переконаний. Тому я вирішив тобі допомогти.
— Ви — мені? Але чому?
— Чому, чому. Тому що мені не до смаку, щоб Ян Біберштайн почав тут облогу, а Інквізиція розкопала моє ім'я в архівах. Тому що про твого брата, Петера з Беляви, я чув тільки найкраще. Тому що мені не сподобалися кажани, яких хтось напустив на тебе і твоїх друзів у Цистерціанському бору. Tandem[429] тому, що Толедо alma mater nostra est[430], і я не хочу, щоби ти погано скінчив, мій побратиме у магічному мистецтві. А погано скінчити ти можеш. З Біберштайнівною тебе щось пов'язує, цього ти не приховаєш: не знаю, давній афект чи з першого погляду, але знаю, що amantes amentes [431]. У дорозі ти був на волосину від того, щоби підхопити її на сідло і кинутися галопом, але тоді ви обоє загинули б у Чорному лісі. Зараз теж, якщо ситуація ускладниться, ти готовий схопити її в оберемок і зіскочити з мурів. Я дуже помиляюся?
— Не дуже.
— Я ж сказав — amantes amentes, — і чарівник посміхнувся кутиками губів. — Так, так, життя — це справжній Narrenturm. До речі, чи знаєш ти, який нині день? Або, точніше, — яка ніч?
— Не дуже. Мені трохи переплуталися дати…
— Йдеться не про дати, календарі брешуть. Важливіше, що на сьогодні припадає осіннє рівнодення. Aequinoctium autumnalis.
Він підвівся, витягнув з-під столу різьблену дубову лавку довжиною приблизно два лікті та висотою трохи більше ліктя. Поставив її біля дверей. Із шафи вийняв глиняний глечик, зав'язаний телячою шкірою і позначений етикеткою.
— У цій посудині, — показав він, — я зберігаю досить специфічну мазь. Приготовану за класичними рецептами суміш. Recipe[432], як бачиш, я написав на листку. Solanum dulcamara, solanum niger[433], борець, перстач, листя тополі, кров кажана, цикута, червоний мак, портулак, дика селера… Єдине, що я змінив, — то це жир. Рекомендований у "Grimorium Verum" жир, витоплений з нехрещеної дитини, я замінив соняшниковою олією[434]. Дешевше і довше зберігається.
— Невже це, — Рейневан ковтнув слину, — невже це те, про що я думаю?
— Двері лабораторії, — чарівник немовби і не почув запитання, — я не зачиняю ніколи, у вікні, як бачиш, немає ґрат. Мазь я ставлю сюди, на стіл. Як її накладати, ти, очевидячки, знаєш. Раджу накладати ощадливо, вона дає побічні ефекти.
— А чи це взагалі… безпечно?
— Нема нічого безпечного, — Гуон фон Сагар знизав плечима. — Абсолютно нічого. Усе — теорія. А як говорить один із моїх знайомих: "Grau, teurer Freund, ist alle Theorie" [435].
— Але я…
— Рейнмаре, — холодно урвав його маг. — Май совість. Я сказав і показав тобі досить, щоби мене можна було підозрювати у співучасті. Не вимагай більшого. Ну, нам час вертатися. Візьмемо unguentum[436] з камфорою, щоби намазати болячки наших побитих розбійників. Візьмемо також екстракт papaver somniferum[437]… Він вгамовує біль і присипляє… Сон же лікує і дає спокій, а крім того, як кажуть, qui dormit non peccat — хто спить, той не грішить. І не заважає… Допоможи мені, Рейнмаре.
Рейневан підвівся. При цьому він необережно зачепив стосик книг, та швидко підхопив їх, врятувавши від падіння. Поправив книгу, яка лежала нагорі. Довжелезний напис на палітурці ідентифікував її як "Bernardi Silvestri libri duo; quibus tituli Megacosmos et Microcosmos…"[438] — читати далі Рейневанові не хотілося, його увагу привернула друга інкунабула, яка лежала знизу, слова, з яких складалася назва. Він раптом усвідомив, що вже бачив ці слова. Точніше, їх фрагменти.
Він досить різко відсунув убік Бернарда Сильвестра. І зітхнув.
DOCTOR EVANGELICUS
SUPER OMNES EVANGELISTAS
JOANNES WICLEPH ANGLICUS
DE BLASPHEMIA DE APOSTASIA
DE SYMONIA
DE POTESTATE PAPAE
DE COMPOSITIONE HOMINIS
"Anglicus", а не "basilicus", — подумав він. — "Symonia", а не "sanctimonia". "Papae", а не "papillae". Обгорілий аркуш із Повойовиць. Рукопис, що його Петерлін наказав спалити. Це був Джон Вікліф[439]".
— Вікліф! — він мимоволі повторив думку вголос. — Вікліф, який збреше і правду скаже. Спалений, з могили викинутий…
— Що? — Гуон фон Сагар повернувся, тримаючи в руках два слоїчки. — Кого викинули з могили?
— Не викинули, — Рейневан думками все ще був далеко. — Ще викинуть. Так сказано в пророцтві. Джон Вікліф, doctor evangelicus. Брехун, тому що єретик, але в голіардській пісні він той, хто правду скаже. Похований у Люттерворті, в Англії. Його останки будуть викопані й спалені, попіл викинуть у ріку Ейвон, і він попливе в море. Це станеться через три роки.
— Цікаво, — серйозно сказав Гуон. — А інші пророцтва? Доля Європи? Світу? Християнства?
— На жаль. Тільки Вікліф.
— Трохи кепсько. Але краще щось, ніж нічого. Кажеш, викинуть Вікліфа з могили? Через три роки? Подивимося, чи вдасться якось використати ці відомості… А ти, якщо вже ми про це заговорили, чому так Вікліфом… Ах… Перепрошую… Мені не треба було… У теперішні часи таких запитань не ставлять. Вікліф, Вальдхаузен, Гус, Ієронім, Йоахим… Небезпечні книги, небезпечні погляди, уже багато хто через це життя втратив…
"Багато хто, — подумав Рейневан. — Справді, багато хто. Ех, Петерліне, Петерліне…"
— Бери посуд. І ходімо.
* * *
Товариство за столом тим часом уже незле набралося, тверезими виглядали тільки Буко фон Кроссіг і Шарлей. Обжирання тривало, бо з кухні принесли другу страву — ковбасу з дикого кабана в пиві, сервелат, вестфальську кров'янку і багато хліба.
Гуон фон Сагар змазав синці і забиті місця, Рейневан змінив пов'язку Вольданові з Осин. Звільнена від бинта спухла фізіономія Вольдана викликала загальні бурхливі веселощі. Самого Вольдана більше, ніж рана, хвилював шолом з хундсгугелем, який забули в лісі та який нібито коштував цілі чотири гривні. На зауваження, що шолом був зіпсований, він відповідав, що його можна було б відрихтувати.
Вольдан був також єдиним, хто випив маковий еліксир. Буко, скуштувавши, вилив відвар на покриту соломою підлогу і вилаяв Гуона за "гірке гівно", решта наслідували його приклад. План приспати раубрітерів провалився.
Угорського вина і подвійного меду не пошкодувала собі й Формоза фон Кроссіг, це було видно як із її почервонілих щік, так і з уже дещо недоладної мови. Коли Рейневан і Гуон повернулися, Формоза перестала слати закличні погляди в бік Вейраха і Шарлея, а зайнялася Ніколеттою, яка, трохи поївши, сиділа з опущеною головою.
— Щось вона зовсім, — постановила, оцінюючи дівчину поглядом, — не як Біберштайнівна. Якась несхожа. Талія тоненька, дупа мала, а відколи Біберштайни з Погожелями поріднилися, доньки в них переважно більш дупасті.