Відчуття закінчення - Сторінка 16

Можливо, характер схожий на інтелект, хіба що характер кристалізується трохи пізніше: скажімо, між двадцятьма й тридцятьма роками. А потім ми просто залишаємося з тим, що маємо. Ми вже самі. Коли так, то це би прояснило багато життів, правда ж? І якщо це не занадто пишне слово,-нашу трагедію.

"Питання накопичення", написав Едріен. Ви ставите гроші на коня, він перемагає, й ваш виграш іде до наступного коня на наступних перегонах, і так далі. Ваші виграші накопичуються. Та чи накопичуються ваші програші? Не на перегонах-там ви втрачаєте лише свою початкову ставку. А в житті? Можливо, тут застосовуються інші правила. Ви робите ставку на стосунки, вони не вдаються; ви переходите до наступних стосунків, вони також не вдаються: й, можливо, ви втрачаєте не дві прості від'ємні суми, а добуток того, що ви заклали. Принаймні відчуття саме таке. Життя-це не лише додавання й віднімання. Існує також накопичення, примноження, втрати, невдачі.

Едріенів фрагмент також стосується питання відповідальності: чи існує її ланцюг, а чи ми окреслюємо це поняття вужче. Я цілковито підтримую її вужче окреслення. Даруйте, ні, ви не можете покладати провину на своїх батьків-не-біжчиків чи на те, що маєте братів і сестер або не маєте їх, чи на свої гени, чи на суспільство, чи на що завгодно-за нормальних обставин. Почніть із того, що відповідальність лежить виключно на вас, хіба що існують потужні докази протилежного. Едріен був значно розумнішим за мене-він застосовував логіку там, де я застосовував здоровий глузд, але ми дійшли, гадаю, більш чи менш однакового висновку.

Це не означає, що я розумію все, що він написав. Я вдивлявся в ті рівняння в його щоденнику, й мене не надто осявало. А втім, я ніколи не був хоч скілечки здібним до математики.

Я не заздрю Едріенові через його смерть, я заздрю його ясності життя. Не лише тому, що він бачив, мислив, відчував, діяв ясніше, ніж решта нас; але також і тому, коли він помер. Я не маю на увазі жодної з тих дурниць Першої світової війни: "молодість підтяту, мов квітку"-слова, що їх наш директор школи кинув після Робсонового самогубства-й "вони не постаріють, як ми, що залишилися старіти"19. Більшість із нас не від того, щоб постаріти. Як на мене,-це завжди краще, ніж альтернатива. Ні, я маю на увазі от що. Коли вам двадцять із гаком, навіть якщо ви спантеличені й непевні щодо своїх цілей і прагнень, ви маєте сильне відчуття того, чим є саме життя, й ким ви в житті є й можете стати. Згодом... згодом з'являється більше непевності, більше накладок, більше повернень назад, більше хибних спогадів. Тоді ви пам'ятали своє коротке життя в його повноті. Пізніше пам'ять стає сукупністю клаптиків і шматочків. Вона трохи схожа на чорні скриньки літаків, які записують те, що відбувається під час аварії. Коли все йде як слід, запис самостирається. Тож якщо стається аварія, ви дізнаєтеся її причину; коли ж ні, запис вашої подорожі значно менш чіткий.

Або скажімо інакше. Хтось колись сказав, що його улюбленими часами в історії були ті, в яких щось руйнувалося, бо це означало, що народжувалося щось нове. Чи є сенс застосовувати ці принципи до наших життів? Померти тоді, коли народжується щось нове, навіть коли це нове-наше власнісіньке "я"? Бо так само, як рано чи пізно розчаровують усі політичні й історичні зрушення, розчаровує й дорослість. І саме життя. Часом мені гадається, що метою життя є примирення нас із його остаточною втратою за допомогою виснаження нас, яке завгодно довге доведення, що життя не є таким, яким його вважають.

Уявіть-но когось, хто пізно ввечері, трохи напідпитку, пише листа колишній дівчині. Він зазначає на конверті адресу, наклеює марку, знаходить своє пальто, йде до поштової скриньки, заштовхує туди листа, повертається додому й вкладається спати. Найімовірніше, він не чинитиме цих останніх дій, чи не так? Він дочекається ранку, щоб вкинути листа до поштової скриньки. А потім, цілком імовірно, завагається. Тож про мейл, його спонтанність, нагальність, близькість до почуттів, навіть його незграбність, говорити можна багато. Я міркував (якщо слово міркування не занадто пишне) так: чому я маю вірити Марґарет?-її навіть не було там, і вона може мати лише власні упередження. Тож я надіслав Вероніці мейл. Я назвав його "Запитання" й спитав її ось про що: "Гадаєш, я був закоханий у тебе тоді?" Я підписався своїм ініціалом і натиснув "Надіслати", доки не передумав.

Останнім, на що я очікував, була відповідь наступного ранку. Цього разу вона не видалила мою назву теми листа. В її відповіді мовилося: "Якщо ти хочеш поставити це питання, тоді відповідь-ні. В."

Можливо, те, що ця відповідь здалася мені нормальною, ба навіть заохочувальною, свідчить про мій психічний стан.

Можливо, те, що моєю реакцією було зателефонувати Марґарет і розповісти їй про листування, свідчить про щось інше. Запала мовчанка, тоді моя колишня дружина спокійно мовила: "Тоні, ти тепер сам".

Звісно, можна сказати інакше; завжди можна. Так, приміром, існує питання зневаги й відповіді на неї. Брат Джек зарозуміло підморгує мені, й по сорока роках я використовую всі чари, що маю,-ні, не перебільшуймо: я використовую певну вдавану чемність, аби отримати від нього інформацію. А потім, враз, я зраджую його. Моя зневага у відповідь на твою зневагу. Навіть якщо, як я зараз визнаю, те, що він відчував до мене тоді, могло бути лише прихованим браком цікавості. А от і сестриччин черговий-що ж, до нього вже був один, і згодом неодмінно з'явиться інший. Немає потреби надто пильно вивчати цього прохідного екземпляра. Та тоді я-я-взяв це за зневагу, запам'ятав це саме так і повернув це відчуття.

Можливо, щодо Вероніки я намагався вчинити щось більше: не повернути її зневагу, а подолати її. Ви ж бачите принадність цього. Бо перечитування того свого листа, відчування його гострості й агресивності, стало сильним і глибоким шоком. Якщо вона не відчувала зневаги до мене раніше, то мусила би відчути її після того, як Едріен показав їй мої слова. І мусила також роками нести цю кривду й використати її, щоб виправдати приховування чи навіть знищення Едріенового щоденника.

Я казав із певністю, що чільною рисою каяття є те, що йому нічим не можна зарадити: що час для вибачень або виправлень минув. Але що, коли я помиляюся? Що, коли якимось чином каяття можна спрямувати назад, перетворити на звичайне почуття провини, потім вибачитись, а тоді-бути прощеним? Що, коли ти можеш довести, що не був тим поганим хлопцем, що ним вона тебе вважала, й вона буде готова прийняти твій доказ?

А можливо, мій мотив виходив із геть іншого напрямку, й ішлося не про минуле, а про майбутнє? Як і більшість людей, я мав забобони, пов'язані з подорожами. Ми можемо знати, що авіапереліт статистично безпечніший за похід до найближчої крамниці. Хай навіть так, але перед від'їздом я сплачую рахунки, завершую листування, телефоную комусь близькому.

-Сьюзі, я від'їжджаю завтра.

-Так, я знаю, тату. Ти мені казав.

-Справді?

-Так.

-Що ж, тоді дзвоню просто попрощатися.

-Вибач, тату, діти галасували. Що ти казав?

-Та нічого, перекажи їм мої вітання.

Звісно, ви робите це для себе. Вам кортить залишити цю останню згадку й зробити її приємною. Ви хочете, щоб про вас добре думали-на випадок, якщо ваш політ виявиться менш безпечним, аніж похід до найближчої крамниці.

Тож якщо перед п'ятиденною зимовою відпусткою на Мальорці ми поводимося саме так, то чому не має функціонувати ширший процес із наближенням до кінця життя, коли надходить та остання подорож-проїзд через завіси крематорію? Не думайте про мене зле, згадуйте про мене добре. Розповідайте людям, що ви захоплювалися мною, що любили мене, що я був непоганим хлопаком. Навіть якщо, можливо, все це-неправда.

Я розгорнув фотоальбом і поглянув на світлину, яку вона попрохала мене зробити на Трафалґар-Сквер. "Одну з твоїми друзями". Алекс і Колін роблять досить перебільшені гримаси для-історії, Едріен виглядає звично серйозним, в той час, як Вероніка-я ніколи раніше цього не завважував-злегка повертається до нього. Не дивиться на нього, та так само не дивиться й у об'єктив. Іншими словами, не дивиться на мене. Того дня я заревнував. Я хотів представити її своїм друзям, хотів, аби вони сподобалися їй, а вона-їм, хоча, звісно, не більше, ніж кожному з них подобався я. Що було, певно, підлітковим, як і нереалістичним очікуванням. Тож коли вона продовжила розпитувати Едріена, я роздратувався; й коли згодом, у барі готелю, Едріен вишпетив брата Джека та його дружків, я одразу ж почувся краще.

Я трохи поміркував над тим, аби розшукати Алекса й Коліна. Уявив, як розпитую їх про їхні

спогади та їхнє підтвердження. Та навряд чи вони були чільними в історії; я не очікував, що їхні згадки будуть кращими за мої. І що як їхні свідчення навпаки нашкодять? Власне, Тоні, гадаю, немає нічого страшного в тому, щоб сказати правду по стількох роках, але Едріен завжди дуже зле висловлювався про тебе позаочі. О, як цікаво. Так, ми обидва це завважили. Він казав, що ти не був ані таким милим, ані таким розумним, як гадав. Зрозуміло; щось іще? Так, він казав, що твоє хизування тим, що ти вважав себе його найближчим приятелем,-принаймні ближчим за нас двох-було безглуздо й незрозуміло. Атож, це-все? Не зовсім: усі бачили, що як-там-її-звати морочила тебе, доки не трапилося щось ліпше. Ти завважив, як вона фліртувала з Едріеном, коли ми всі зустрілися? Ми вдвох були неабияк цим шоковані. Вона мало не засунула язик йому до вуха.

Ні, від них не було би жодної користі. А місіс Форд померла. А брат Джек був поза подіями. Єдиним можливим свідком, єдиним підтвер-джувачем, була Вероніка.

Я казав, що хотів допекти їй до живого, чи не так? Це дивний вислів, він завжди нагадує мені те, як Марґарет запікає курку. Вона ніжно здирає шкіру з грудки й стегон, тоді натирає вершковим маслом і травами. Певно, тархун. Можливо, трохи часнику, не певний. Я сам ніколи не пробував цього робити; мої пальці-надто незграбні, й я уявляю, як вони розпорюють шкіру.

Марґарет розповіла мені, що французи це роблять ще вигадливіше. Вони кладуть під шкіру скибочки чорного трюфелю-й знаєте, як вони це називають? Курка в Напівжалобі.