Відчуття закінчення - Сторінка 14

Ми поглянули одне на одного.

-Ти полисів,-мовила вона.

-Таке трапляється. Принаймні, це свідчить про те, що я-не пияк.

-А я й не казала цього. Сядьмо на одну з отих лавиць.

Вона попрямувала, не чекаючи на відповідь. Ішла швидко, й мені довелося б підбігти кілька кроків, аби зрівнятися з нею. Я не хотів завдавати їй цієї втіхи, тож ішов на кілька кроків позаду до порожньої лавиці з краєвидом на Темзу. Я не міг сказати, у якому напрямку котилися хвилі, бо поривчастий вітер, що дув нам в обличчя, збурював поверхню води. Над нами було сіре небо. Було кілька туристів; позаду нас промчав ролер.

-Чому люди вважають тебе пияком?

-Вони так не вважають.

-То чому ти так сказав?

-Я не казав цього. Ти сказала, що я полисів. Часом, коли ти запеклий пияк, щось, що є в алкоголі, спиняє випадіння волосся.

-Справді?

-А ти можеш уявити голомозого пияка?

-Мені й без цього не бракує роботи.

Я поглянув на неї й подумав: ти не змінилася, але я змінився. Утім, ця побудова розмови майже змусила мене поностальгувати. Майже. Водночас я собі подумав: ти виглядаєш трохи недоглянуто. Вона була вбрана у зношену твідову спідницю й благенький плащик; її волосся, навіть зважаючи на річковий бриз, виглядало недбало. Воно мало ту ж саму довжину, що й сорок років тому, але було суттєво підмальоване сивиною. Чи, радше, це була сивина, підмальована природною русявістю. Марґарет казала, що жінки часто припускалися помилки, коли не змінювали свої зачіски з тих часів, коли були найбільш привабливими. Ці жінки носили свої зачіски ще довго по тому, як вони стали недоречними, лише тому, що боялися зміни. Схоже, саме це спіткало Вероніку. Чи їй просто було байдуже.

-Отже,-мовила вона.

-Отже?-повторив я.

-Ти попрохав про зустріч.

-Справді?

-Хочеш сказати, що ні?

-Якщо ти кажеш, що так, тоді, напевне, так.

-То так чи ні?-спитала вона зводячись на ноги й стоячи, звісно, нетерпляче.

Я зумисне не зреагував, не запропонував їй сісти і сам не підвівся. Вона могла піти, якщо хотіла,-й таки пішла, тож не було сенсу намагатися її втримати. Вероніка дивилася на воду. Вона мала три родимки збоку шиї-я пригадував їх чи ні? Зараз із кожної росла довга волосина, й світло схоплювало ці ниточки волосся.

Чудово, отож ніякої балачки, ніякої історії, ніякої ностальгії. До справи.

-Ти віддаси мені Едріенів щоденник?

-Не можу,-відповіла вона, не дивлячись на мене.

-Чому?

-Я його спалила.

Спершу крадіжка, потім підпал, подумав я, наливаючись гнівом. Та наказав собі продовжувати поводитися з нею, як зі страховою компанією. Тож лише спитав, якомога природніше:

-Навіщо?

Її щока смикнулася, та я не міг сказати, чи це була посмішка, а чи здригання.

-Негоже читати чужі щоденники.

-Твоя мати, запевне, прочитала його. Як і ти, щоб вирішити, яку зі сторінок надіслати мені.-Немає відповіді. Спробуймо інакше.-До речі, як закінчилося речення? Оце: "Тож, приміром, якби Тоні..."?

Стенання плечима й зведення брів.

-Негоже читати чужі щоденники,-повторила вона.-Та можеш прочитати оце, коли хочеш.

Вона дістала з кишені плаща конверт, дала його мені, повернулася й пішла геть.

Приїхавши додому, я переглянув усі надіслані мною повідомлення, й, звісно, я ніколи не прохав її про зустріч. Принаймні не так багатослівно.

Пригадую свою першу реакцію на побачену на своєму екрані фразу "криваві гроші". Я сказав собі: Адже нікого не вбито. Я думав лише про нас із Веронікою. Я не подумав про Едріена.

Ще одна річ, яку я усвідомив: у теорії Марґарет про зрозумілих та таємничих жінок, радше-у другій її частині, про те, що чоловіків приваблює чи один тип жінок, чи інший, була помилка чи статистична аномалія. Мене приваблювали і Вероніка, і Марґарет.

Пригадую час пізньої молодості, коли мій розум доводив себе до сп'яніння уявними образами пригод. Ось так буде, коли я подорослішаю. Я вирушу туди, зроблю це, відкрию це, кохатиму її, а тоді її, і її, і її. Я житиму, як живуть люди в романах. Я не був певний, у яких саме, лише у тому, що будуть пристрасть і небезпека, захоплення і розпач (але потім знову захоплення). Але... хто сказав про "нікчемність життя, яку мистецтво перебільшує"? Коли мені було під тридцять, якоїсь миті я визнав, що моя жага пригод згасла хтозна-коли. Я ніколи не зроблю того, чим марив замолоду. Натомість я косив свій моріжок, брав відпустку, жив своїм життям.

Але час... як же ж час спершу приземлює, а потім заплутує нас. Ми гадали, що були змужнілими, коли лишень були в безпеці. Нам здавалося, що ми відповідальні, а були лишень легкодухими. Те, що ми називали реалізмом, виявилося способом уникання чогось, а не зазиранням у вічі. Час... дайте нам достатньо часу, і наші найбільш обґрунтовані рішення здадуться хиткими, наші певності-неперед-бачуваними.

Півтора дня я не відкривав конверт, який дала мені Вероніка. Я вичікував, бо знав, що вона думає, що я не чекатиму, що мене візьме нетерплячка ще до того, як вона зникне з овиду. Та я знав, що навряд чи в конверті було те, чого я хотів: приміром, ключ від шафки з залишеним багажем, де я знайду Едріенів щоденник. Водночас мене не переконала її манірна фраза щодо нечитання чужих щоденників. Я вважав її цілком здатною на підпал, яким вона покарала б мене за давні помилки й хиби, але навряд чи вона могла відстоювати якийсь нашвидку зліплений принцип правильної поведінки.

Мене спантеличило те, що вона запропонувала зустрітися. Чому було не скористатися Королівською поштою і в такий спосіб уникнути зустрічі, яка їй була явно не до душі? Чому віч-на-віч? Бо їй було цікаво поглянути на мене по стількох роках, навіть якщо це змушувало її здригатися? Навряд. Я прокрутив ті десять з чимось хвилин, які ми провели разом,-місце, зміна місця, палке бажання піти з обох, те, що було сказано й що не було сказано. Врешті я вигадав теорію. Якщо зустріч не була потрібна їй для того, щоб віддати мені конверт, тоді вона потрібна була їй для того, щоб вона повідомила про свій вчинок. Тобто про те, що вона спалила Едріенів щоденник. І чому вона мала сказати про це саме біля похмурої Темзи? Бо питання було непевне. Вона не бажала підтвердження у вигляді роздрукованого мейлу. Якщо вона могла хибно стверджувати, що саме я попрохав про зустріч, їй би нічого не вартувало заперечити, що вона будь-коли скоювала підпал.

Здобувшись на це попереднє пояснення, я дочекався вечора, повечеряв, налив іще один келих вина й умостився з конвертом. На ньому не було мого імені: можливо, це ще один доказ непевності? "Звісно, я не давала йому цей конверт. Я навіть і не зустрічалася з ним. Він-просто мейловий троль, фантазер, віртуальний маніяк".

Судячи з сірої, що затемнювалася чорним, смуги, що тягнулася краєм першої сторінки, я міг сказати, що це була ще одна ксерокопія. Вона колись мала справу з оригіналами документів? Потім я завважив дату згори й письмо: своє письмо, яким воно було стільки років тому. "Дорогий Едріене"-так починався лист. Я перечитав його, звівся на ноги, взяв свій келих із вином, доволі похапливо вилив його назад у пляшку й добряче налив собі віскі.

Як часто ми розповідаємо історію власного життя? Як часто ми пристосовуємо, прикрашаємо, підступно вирізаємо? Що довше ми живемо, то менше залишається поряд тих, хто міг би піддати сумніву нашу версію, нагадати нам, що наше життя є не нашим життям, а лише історією, що її ми розповіли про своє життя. Розповіли іншим, але-головно-собі.

Дорогий Едріене-чи радше, дорогі Едріене й Вероніко (привіт, Сучко, й ласкаво прошу до цього листа),

Що ж, ви, звісно, заслуговуєте одне на одного, й я зичу вам багато радості. Сподіваюся, ви так зблизитеся, що взаємне руйнування буде тривалим. Сподіваюся, ви шкодуєте про день, коли я вас познайомив. І сподіваюся, що коли ви розбіжитеся, а це неодмінно станеться-даю вам півроку, які ваша спільна пиха продовжить до року, тим краще для вашого зіпсуття, кажу вам я,-ви залишитеся з вічною гіркотою, яка отруюватиме ваші наступні стосунки. Частина мене сподівається, що ви матимете дитину, бо я-великий адепт помсти часу, аж до наступного покоління, й ще наступного. Див. Велике мистецтво. Та помста має звершуватися на правильних людях, таких як ви двоє (та ви-не велике мистецтво, а лише карлючки карикатуриста). Тож я вам цього не бажаю. Було би несправедливо наражати якийсь невинний зародок на перспективу виявлення того, що він був плодом вашого лона, даруйте за поетичність. Тож, Вероніко, продовжуй надягати Дюрекс на його веретенуватого стрижня. Чи, може, ти й досі не дозволила йому зайти так далеко?

Утім, годі з вас люб'язностей. Я маю сказати кожному з вас лише кілька конкретних речей.

Едріене: звісно, ти вже знаєш, що вона-стрижнедражнійка, хоч, припускаю, ти сказав собі, що вона стала до Боротьби зі Своїми Принципами, й задля допомоги їй ти як філософ залучиш свою сіру речовину. Якщо вона й досі не дозволила тобі Пройти Ввесь Шлях, раджу тобі порвати з нею, й вона прибіжить до тебе в мокрих трусиках і триипучною пачкою, прагнучи віддатися тобі. Та стрижнедражніння також є метафорою: вона маніпулюватиме твоїм внутрішнім єством, тримаючи своє відверненим від тебе. Я залишаю точний діагноз-який може змінюватися залежно від дня тижня-психіатрам, і лише зазначаю її нездатність уявити почуття чи емоційне життя когось іншого. Навіть її власна мати застерігала мене щодо неї. На твоєму місці я би поговорив відверто з її матір'ю, розпитав її про давнє ушкодження. Звісно, ти муситимеш робити це за Веронічиною спиною, бо, хлопче, ця дівчина прагне все тримати під власним контролем. А ще вона така ж снобка, як ти.

Вона почала зустрічатися з тобою, бо ти невдовзі отримаєш позначку про здобуття кваліфікації бакалавра гуманітарних наук у Кембриджському університеті після прізвища. Пригадуєш, як ти зневажав брата Джека та його витончених друзів? Тепер ти хочеш мати з цим справу?

Та не забудь: дай їй час, і вона дивитиметься на тебе так само зверхньо, як дивиться на мене.

Вероніко: цікава справа-цей об'єднаний лист. Твоя злоба впереміш із його педантичністю. Шлюб талантів. Ніби твоє почуття соціальної зверхності проти його почуття інтелектуальної зверхності.

Та не думай, що можеш перехитрувати Едріена так само, як (на певний час) перехитрувала мене.

Я бачу твою методу-ізолювати його, відлучити від давніх приятелів, узалежнити його від тебе тощо.