Відчуття закінчення - Сторінка 12

Friends Reunited, телефонний довідник, приватний детектив. Поїдь туди, задзвони в двері, попроси віддати те, що належить тобі.

-Ні.

-Отже, залишається крадіжка,-радісно припустила вона.

-Ти жартуєш.

-Тоді облиш це. Хіба що ти маєш, як то кажуть, питання з минулого, які маєш вирішити, щоби рухатися далі. Та навряд чи це про тебе, чи не так, Тоні?

-Ні, не думаю,-відповів я досить обережно. Бо частина мене цікавилась, чи в цьому

може бути якась рація, коли відкинути пустопорожню бундючність. Запала мовчанка. Ми доїли. Марґарет було неважко вирахувати, що у мене на думці.

-Твоя впертість досить зворушлива. Гадаю, це один із способів не втратити глузду в нашому віці.

-Не думаю, що двадцять років тому зреагував би інакше.

-Може, й ні.-Вона дала знак, аби принесли рахунок.-Та дозволь-но мені розповісти тобі про Керолайн. Ні, ти її не знаєш. Це-подруга, яка з'явилася вже після нашого розлучення. Вона мала чоловіка, двох малих діточок і няньку, щодо якої не була певна. Вона не мала жодних підозр чи чогось такого. Дівчина більший час була чемною, діти не нарікали. Та Керолайн відчувала, що насправді не знає, з ким живе. Тож попрохала поради в подруги-ні, не в мене. "Понишпори в її речах,-сказала подруга". "Що?" "Вочевидь, тебе це напружує. Зачекай, доки вона буде мати вільний вечір, понишпори її кімнатою, почитай її листи. Саме так вчинила б я". Тож наступного разу, коли няньки не було вдома, Керолайн почала нишпорити в її речах. І знайшла щоденник дівчини. Прочитала його. Він був сповнений нарікань, приміром: "Я працюю на справжню корову" й "Чоловік-нічогенький, помітила, як він ви

тріщався на мій задок, але дружина-дурна сучка". І "Вона хоч трохи усвідомлює, що робить із тими бідолашними дітьми?" Там були справді, справді грубі речі.

-То що сталося?-спитав я.-Вона звільнила няньку?

-Тоні,-відповіла моя колишня дружина,-річ не в цьому.

Я кивнув. Марґарет перевірила рахунок, пробігши очима останні цифри номеру своєї кредитної картки під назвами страв.

І ще дві речі, які вона сказала за ці роки: є деякі жінки, які зовсім не є таємничими, та їх робить такими нездатність чоловіків зрозуміти їх. І що, на її думку, кекси слід закривати в бляшанках із портретом Королеви. Певно, я їй розповів і цю подробицю свого життя в Брістолі.

Минуло близько тижня, й ім'я брата Джека знову з'явилося в моїх вхідних. "Ось мейл Вероніки, але не кажи, що отримав його від мене. Бо буде непереливки й таке інше. Пригадуєш трьох мудрих мавп-не бачу злого, не чую злого, не кажу злого. Це-моє гасло. Блакитне небо, вигляд на Сідней Гарбор-Брідж. О, а ось і мій рикша. Шануйся, Джон Ф."

Я був здивований. Я не чекав від нього допомоги. Та що я знав про нього чи його жит

тя? Лише те, що екстраполював зі спогадів про бозна-колишні кепські вихідні. Я завжди гадав, що походження й освіта надали йому перевагу наді мною, яку він без зусиль зберіг до сьогодні. Я пригадав, як Едріен сказав, що читав про Джека в якомусь студентському журналі, але не збирався знайомитися з ним (хоча він так само не планував зустрічатися з Веронікою). І потім додав іншим, грубішим тоном: "Ненавиджу несерйозність англійців щодо серйозності". Я ніколи не знав-бо, з дурного розуму, ніколи не питав, на чому це ґрунтувалося.

Як то кажуть, час дає відповідь на всі питання. Можливо, час знайшов брата Джека й покарав його за брак серйозності. І тепер я почав вигадувати Веронічиному братові інше життя, у якому його студентські роки спалахували в його пам'яті сповненими щастя й надії-справді, як час, коли його життя ненадовго досягло тієї гармонії, якої ми всі так прагнемо. Я уявив, як Джек після закінчення університету опинився в одній із транснаціональних компаній. Я уявив, як у нього добре виходить на початку, й, майже непомітно, не так добре згодом. Клубний хлопчисько з гарними манерами та браком якостей, яких вимагає мінливий світ. Ті веселі кінцівки в листах і розмовах по якімсь часі здалися не вишуканими, а недоречними. І хоча його про це не питали,

натяк на передчасну пенсію з періодичними ці-льовими підробітками був досить зрозумілим. Він міг бути якимсь мандрівним почесним радником, помічником місцевих зверхників у великих містах, фахівцем із залагоджування конфліктів-у маленьких. Тож він змінив своє життя й знайшов якийсь переконливий спосіб справляти враження успішного. "Вигляд на Сідней Гарбор-Брідж". Я уявив, як він бере свій ноутбук на тераси кав'ярень із вай-фаєм, бо, чесно кажучи, це здається не таким гнітючим, як робота в кімнаті готелю з меншою кількістю зірок, аніж та, до якої він звик раніше.

Я й гадки не маю, чи так працюють великі компанії, та я знайшов спосіб, як найнейтральніше уявляти брата Джека. Я навіть спромігся перемістити його з будинку з вікнами на майданчик для гольфу. Не те щоб я зайшов так далеко, аби шкодувати його. І-в цьому суть-не те, що я був йому чимсь зобов'язаний.

"Дорога Вероніко, — почав я.-Твій брат дуже люб'язно надав мені твою електронну адресу..."

Мене вражає, що це, либонь, є однією з відмінностей між молодістю й старістю: коли ми молоді, то вигадуємо різні варіанти свого майбутнього: коли ж ми в літах-вигадуємо різні варіанти чужого минулого.

юз

Її батько їздив на "Гембер Супер Снайпі". Машини не мають уже таких назв, еге ж? Я їжджу на "Фольксвагені Поло". Та слова "Гембер Супер Снайп" злітали з язика так само легко, як і "В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа". "Гембер Супер Снайп". "Армстронг Сідлі Сепфайр". "Джовет Джевелін". "Дженсен Інтерсептор". Навіть "Волзлі Феріна" й "Гілмен Мінкс".

Не зрозумійте мене хибно. Я не цікавлюся машинами, старими чи новими. Мені трохи цікаво, чому величезний салон назвали на честь такої маленької пташечки, як бекас, і чи має "Мінкс" запальну жіночу вдачу. Утім, мені не аж так цікаво, щоб це з'ясовувати. На цьому етапі я волію не знати.

Я обмірковую питання ностальгії, питаю себе, чи страждаю на неї. Звісно, я не рюмсаю, пригадуючи якусь дрібничку; як і не хочу сентиментально обдурювати себе щодо чогось, що на той час навіть не було правдою,-давнє шкільне кохання й таке інше. Та якщо ностальгія-це потужне пригадування сильних емоцій і жалкування за тим, що таких емоцій у наших життях уже немає, тоді я зізнаюся. Я ностальгую за раннім часом із Марґарет, за народженням Сьюзі, за тією подорожжю автів-кою з Енні. І якщо ми говоримо про сильні почуття, які ніколи не повернуться, гадаю, можна ностальгувати за незабутим болем, як і за

незабутою втіхою. Це відкриває ціле поле для ностальгії, чи не так? Це також веде прямісінько до питання про міс Вероніку Форд.

"Криваві гроші?"

Я дивився на слова й не міг їх утямити. Вона стерла моє повідомлення та його заголовок, не підписала свою відповідь і відповіла лише цією фразою. Я мусив відшукати свого надісланого мейла і ще раз перечитати його, щоб збагнути, що її два слова граматично могли бути лише відповіддю на моє запитання, чому її мати залишила мені п'ятсот фунтів. Але поза цим фраза не мала жодного сенсу. Не було пролито ніякої крові. Було зачеплено мою гідність, це правда. Та навряд чи Вероніка гадала, що її мати пропонувала гроші в обмін на біль, якого завдала мені її донька, адже так? Чи не так?

Водночас було зрозуміло, чому Вероніка не дала мені просту відповідь, не зробила й не сказала того, на що я сподівався чи очікував. У цьому вона принаймні не змінилася. Звісно, з часом я піддавався спокусі визначити її як жінку-таємницю, на противагу жінці-ясності, з якою я одружився в особі Марґарет. Справді, я не знав, на якому світі перебував із нею, не міг прочитати її почуттів, думок чи бажань. Але таємниця-це загадка, яку хочеться розгадати. Я не хотів розгадати Вероніку, особливо тоді, коли стало вже запізно. Вона була збіса складною молодицею сорок років тому, і-як свідчить ця відповідь із двох слів двома пальцями-не схоже було, що вона стала м'якшою з віком. Це-те, що я твердо собі сказав.

Хоча, чому ми очікуємо, що вік пом'якшить нас? Якщо життя не винагороджує за чесноти, то чому має давати нам теплі, приязні почуття наприкінці? Якій такій еволюційній меті може слугувати ностальгія?

Я мав приятеля, який вивчився на юриста, потім розчарувався й ніколи не працював за фахом. Він сказав мені, що однією з переваг змарнованих років було те, що він уже не боявся ні закону, ні правників. І щось схоже трапляється повсюдно, чи не так? "Що більше ти дізнаєшся, то менше боїшся". "Дізнаєшся" не в сенсі академічного навчання, а в практичному розумінні.

Можливо, насправді я лише хочу сказати, що після отих давніх стосунків із Веронікою я її не боявся, тож розпочав свою мейлову кампанію. Я вирішив бути чемним, делікатним, наполегливим, нудним, приязним: іншими словами, вирішив брехати. Звісно, для видалення мей-лу достатньо мікросекунди, та коли так, то для відновлення видаленого треба ненабагато більше. Я виснажу її люб'язністю й таки дістану Едріенів щоденник. І тут не йдеться про "не-згаслий вогонь у грудях"-у цьому я запевнив Марґарет. А щодо загальнішої поради-скажімо, що однією з переваг колишнього чоловіка, є те, що ти вже не мусиш виправдовувати свою поведінку. Чи дослухатися порад.

Я міг заприсягтися, що Вероніка була спантеличена моїм підходом. Іноді вона відповідала коротко й грубо, частенько не відповідала взагалі. Вона зовсім не зраділа би від того, якби дізналася, що передувало моєму планові. Ближче до кінця мого шлюбу, стара заміська вілла, у якій мешкали ми з Марґарет, просіла. Де-не-де з'явилися тріщини, поріг та передня стіна почали обсипатися. (Та ні, я не думав, що це було символічно.) Страхова компанія не зважила на те, що було напрочуд посушливе літо, й вирішила звинуватити липу, що росла в нашому садку. Це було не надто красиве дерево, і я не був у захваті від нього з різних причин: воно затіняло сонце для вітальні, скидало липкі штуки на хідник і нависало над вулицею, заохочуючи голубів вмощуватися на нього й паскудити на припарковані під ним автівки. Надто ж на нашу.

Моє заперечення проти зрізання ґрунтувалося на принципові: не екологічному, а на принципі неколінкування перед невидимими бюрократами та флористами з дитинними обличчями й сучасними чудернацькими теоріями вини, які плекають страхові компанії.