Відчуття закінчення - Сторінка 11

Мені це сподобалося. Не порада, а те, як він її висловив. "Дурна ідея": значно краще, ніж "не раджу" чи "це недоречно". Він також переконав мене не надокучати місіс Меріот.

-А хіба адвокатам не подобається, коли їм надокучають, містере Ґанел?

-Скажімо, коли клієнт надокучливий,-це трохи інше. Та в цьому разі рахунки сплачує родина Фордів. І ви будете здивовані тим, як листи можуть відкладатися в довгий ящик.

Я роззирнувся у цьому кремовому офісі з вазонами, поличками з юридичними працями, банальною гравюрою з англійським краєвидом і, звісно, картотеками. Я знову поглянув на містера Ґанела.

-Іншими словами, робити все для того, аби у неї не склалося враження, ніби я якийсь при-шелепкуватий.

-Що ви, вона ніколи не вважатиме вас таким, містере Вебстер. І навряд чи "пришелеп-куватий" є юридичним терміном.

-А ви як би це назвали?

-Ми зупинилися б на "обтяжливому". Це досить сильно.

-Ще б пак. І до іншого питання. Скільки часу знадобиться, щоб владнати справу з власністю?

-Якщо вона є доволі простою...-вісімнадцять місяців, два роки.

Два роки! Я не збирався чекати на щоденник так довго.

-Що ж, спершу владнайте основну справу, та завжди є щось, що затягується. Загублені сертифікати на акції. Узгодження показників із доходами. А листи часом опиняються не там, де слід.

-Або відкладаються у довгий ящик.

-І це також, містере Вебстер.

-Ви можете мені порадити щось іще?

-Я був би обережним зі словом "крадіжка". Воно може загострити питання.

-Та хіба не це вона зробила? Нагадайте-но мені юридичну назву чогось занадто очевидного.

-Res ipsa loquitur1б?

-Саме так.

Містер Ґанел помовчав.

-Що ж, кримінальні справи не часто опиняються на моєму столі, та ключовою фразою визначення крадіжки є, наскільки я пам'ятаю, "намір назавжди позбавити" власника вкраденої речі". Ви маєте якийсь доказ такого наміру місіс Форд або її ширших намірів?

Я розсміявся. Розуміння Веронічиних намірів було однією з моїх найбільших проблем сорок років тому. Тож мій сміх, напевне, був трохи неправильним; а містер Ґанел досить непрониклива людина.

-Не хочу допитуватися, містере Вебстер, але чи могло в минулому між вами й місіс Форд статися щось, що могло би мати вагу, якби врешті справа дійшла до цивільного чи й справді кримінального розгляду?

Щось між мною й місіс Форд? Раптом мені на гадку спав виразний образ, який я розгледів на задньому плані того, що вважав родинною світлиною.

-Тепер я розумію все значно краще, містере Ґанел. Я надішлю вам листа першим класом, коли сплачуватиму ваш рахунок.

Він усміхнувся.

-Власне, ми звертаємо на це увагу. У певних випадках.

Місіс Меріот змогла, по двох тижнях, надати мені електронну адресу містера Джона Форда. Міс Вероніка Форд відмовилася надати дозвіл на передачу своїх контактів. А містер Джон Форд, вочевидь, був обачним: ані номера телефону, ані поштової адреси.

Пригадую, як брат Джек сидів на канапі, безтурботний і впевнений у собі. Вероніка саме скуйовдила моє волосся й запитувала його: "Згодиться, еге ж?" А Джек підморгнув мені. Я не відповів.

Я написав мейл по-діловому. Висловив свої співчуття. Вдав, що мав щасливіші спогади про Чізлгерст, аніж насправді. Пояснив ситуацію й попрохав Джека використати свій вплив, аби переконати сестру передати другий документ, яким, наскільки я розумів, був щоденник мого давнього шкільного приятеля Едріена Фіна.

Щось із десять днів по тому лист від брата Джека з'явився в моїх вхідних повідомленнях. Був довгий вступ про мандри, напівпенсію, вологість клімату в Сингапурі, вай-фай та інтернет-кав'ярні. А потому: "Утім, досить патякань. Шкода, що я не доглядач своєї сестри-ніколи ним не був, між нами кажучи. Припинив намагатися змінити її думку багато років тому, і, якщо чесно, моє закидання доброго слівця за тебе може легко справити протилежний ефект. Не те, щоб я не бажав тобі добра в цьому особливому делікатному становищі. О, а ось і мій рикша-мушу бігти. Шануйся, Джон Форд".

Чому мені вчувалося в усьому цьому щось непереконливе? Чому мені одразу уявилося, як він спокійно сидить удома-в якомусь розкішному будинку, що тильним боком виходить на майданчик для гольфу в Сурреї17,-й глузує з мене? Він мав сервер aol.com, який ні про що мені не говорив. Я поглянув на час надсилання мейлу. Він був можливий як для Сингапуру, так і для Суррею. Чому мені здавалося, що брат Джек передбачав мою появу й трохи розважався? Можливо тому, що в цій країні нюанси соціального класу опиралися часові довше, ніж різниця у віці? Тоді Форди були вишуканіши-ми за Вебстерів, і вони збиралися такими й лишитися. Чи це було лише моєю параноєю?

Мені лишалося, звісно, хіба чемно відповісти й спитати, чи не зміг би він надати мені контакти Вероніки.

Коли люди кажуть "вона-приваблива жінка", то зазвичай мають на увазі "Вона була привабливою жінкою". Та коли я кажу так про Марґарет, то маю на увазі саме це. Вона гадає (вона знає), що змінилася, й таки так; хоча для мене-менше, ніж для будь-кого іншого. Природно, я не можу говорити про директора ресторану. Та я би сказав отак: вона бачить лише те, що минуло, я ж бо бачу лише те, що лишилося таким самим. Її волосся вже не спадає на півспини й не зібране у дулю; тепер воно коротко підстрижене, й у ньому проглядає сивина. Ті сільські сукні, які вона носила, поступилися місцем жакетам і добре скроєним штаням. Деякі веснянки, що їх я колись так любив, тепер більше схожі на плями від хворої печінки. Та ж ми й досі дивимося в очі, чи не так? Саме в них ми знаходили іншу людину й досі знаходимо. Ті ж самі очі, які були на тому самому обличчі, коли ми вперше зустрілися, побралися, провели медовий місяць, взяли спільний кредит, ходили крамницями, куховарили й проводили відпустку, кохали одне одного й народили дитину. І які були тими ж самими, коли ми розлучилися.

Та річ не лише в очах. Структура кісток залишається такою самою, як і інстинктивні жести, тобто те, що робить її нею. Й те, якою вона є, по всіх оцих різницях у часі й відстані, поряд зі мною.

-То в чім річ, Тоні?

Я засміявся. Ми заледве зазирнули до своїх меню, але питання не здалося мені передчасним. Отака вона, Марґарет. Коли ти кажеш, що не певний щодо другої дитини, то маєш на увазі, що не певний щодо дитини від мене? Чому ти гадаєш, що розлучення-це розподілення провини? Що ти робитимеш решту життя? Коли би ти справді хотів поїхати у відпустку зі мною, то чи не завадило би замовити квитки? Тож у чім річ, Тоні?

Деякі люди непевні щодо попередніх коханців своїх партнерів, так ніби досі їх побоюються. Нас із Марґарет це оминуло. Не те, щоб у моєму випадку була вервиця колишніх дівчат, вишикуваних у чергу. Й якщо вона дозволяла собі давати їм прізвиська, це ж було її правом, адже так?

-Власне, річ тільки у Вероніці Форд.

-У Кексові?-я знав, що вона це скаже, тож не здригнувся.-По стількох роках вона знову взялася за своє? Ти ж уже виплутався був із цього.

-Знаю,-відповів я. Можливо, коли я нарешті спромігся розповісти Марґарет про Вероніку, я трохи переборщив, виставив себе бевзем, а Вероніку-більш нестійкою, ніж вона була насправді. Та оскільки це моя версія подій спричинилася до прізвиська, я не міг сильно заперечувати. Усе, що я міг зробити,-це не застосовувати його самому.

Я розповів їй усю історію, що я зробив, як усе це сталося. Як я кажу, щось від Марґарет передалося мені за ці роки, можливо, тому вона раз по раз кивала головою на знак згоди.

-Як гадаєш, чому Кексова мати залишила тобі п'ятсот фунтів?

-І гадки не маю.

-То ти гадаєш, що брат дурив тебе?

-Так. Або, принаймні, поводився зі мною неприродно.

-Та ж ти зовсім його не знаєш, адже так?

-Я бачив його лише раз, це правда. Гадаю, я просто підозріливий щодо всієї родини.

-Й чому ж, як гадаєш, щоденник опинився в матері?

-Гадки не маю.

-Можливо, Едріен залишив його їй, бо не довіряв Кексові.

-Не бачу в цьому сенсу.

Запала мовчанка. Ми їли. Згодом Марґарет стукнула своїм ножем по моїй тарілці.

-А як би зреагував давно розлучений містер Тоні Вебстер, якби, припустімо, й досі незаміжня міс Вероніка Форд зайшла до цієї кав'ярні й сіла за наш столик?

Вона завжди розуміє, про що йдеться, еге ж?

-Не думаю, що мені було би надто приємно її бачити.

Щось у діловитості мого тону викликало в Марґарет усмішку.

-Заінтригований? Почав би закочувати рукав і знімати годинник?

Я почервонів. Ви не бачили, як червоніє голомозий чоловік, якому за шістдесят? О, так само, як і патлатий прищуватий п'ятнадцятирічний. І оскільки це трапляється рідше, то сором'язливець відлітає сторч головою в час, коли життя видавалося не більше, ніж однією довгою вервицею зніяковінь.

-Краще б я не розповідав тобі цього.

Вона взяла виделкою салат з руколи й помідорів.

-Містере Вебстер, ви певні, що у ваших грудях немає якогось... незгаслого вогню?

-Цілком.

-Що ж, тоді я би це так і лишила, хіба що вона зв'яжеться з тобою. Сплати рахунок, візьми мене у відпустку й забудь про це. По двісті п'ятдесят з кожного вистачило б на ввесь шлях до Нормандських островів.

-Мені подобається, як ти мене дражниш,-мовив я.-Навіть по стількох роках.

Вона перехилилася й поплескала мене по руці.

-Приємно, що ми й досі у захваті одне від одного. Й приємно, що я знаю, що ти ніколи не здобудешся на те, аби спланувати цю відпустку.

-Лише тому, що знаю, що ти кажеш це несерйозно.

Вона посміхнулася. І якусь мить виглядала майже загадковою. Та Марґарет не вміє тримати інтригу, як справжня Жінка-Таємниця. Коли б вона хотіла, щоб я витратив гроші на відпустку на двох, вона б так і сказала. Атож, я розумію, що саме це вона й сказала, та...

Та менше з тим.

-Вона поцупила мою річ,-мовив я, може, трохи жалібно.

-Звідки ти знаєш, що хочеш її мати?

-Це-Едріенів щоденник. Він-мій приятель. Був моїм приятелем. Щоденник належить мені.

-Якби твій приятель хотів, аби щоденник був у тебе, він міг би залишити його тобі сорок років тому й виключити посередника. Чи посередницю.

-Так.

-Як гадаєш, що в ньому?

-Гадки не маю. Він просто належить мені.

Тієї миті я усвідомив іще одну причину своєї затятості. Щоденник був доказом, він був-міг бути-підтвердженням. Він міг перервати банальні повтори пам'яті. Він міг дати поштовх чомусь-хоч я й гадки не мав, чому саме.

-Що ж, ти завжди можеш дізнатися, де мешкає Кекс.