Відчуття закінчення - Сторінка 9

Тоді це здавалося природним. Зараз мені часом стає цікаво, чи було це спробою викликати в неї ревнощі; а чи, можливо, актом самозахисту, способом запобігти серйозності нових стосунків. До того ж, у своєму спорожнілому житті мені спадали на гадку різні ідеї, які я називав "проектами", либонь, для того, щоб вони звучали більш серйозно. З жодної з них нічого не вийшло. Та це не має значення; тобто це не частина моєї історії.

Сьюзі підростала, й люди почали називати її Сьюзен. Коли їй було двадцять чотири, я провів її коридором РАЦСу. Кен-лікар; зараз вони мають двох дітей, хлопчика й дівчинку. На їхніх світлинах, які я завжди ношу в гаманці, вони виглядають молодшими, ніж є насправді.

Гадаю, це-нормально, якщо не "філософськи самозрозуміло". Та раз по раз я повторюю собі: "Вони ростуть так швидко, еге ж?", коли маєш на увазі лише: нині час минає для мене швидше.

Другий чоловік Маргарет виявився не вельми сумирним: він завів собі жінку, доволі схожу на неї, але молодшу на вирішальні десять років. Ми з нею зберегли добрі стосунки; ми зустрічалися родинними святами й іноді вечеряли разом. Якось, по склянці чи двох, вона розчулилася й запропонувала піти додому разом. Траплялися й дивніші речі, так вона це пояснила. Ще б пак, та я вже призвичаївся до власного трибу життя й тішився своєю самотою. Чи, можливо, я просто недостатньо дивакуватий, щоб робити щось на кшталт цього. Раз чи двічі ми обговорювали спільну відпустку, та гадаю, кожен із нас очікував, що інший спланує її й забронює квитки та готелі. Тож цього так і не сталося.

Наразі я на пенсії. Маю квартиру зі своїми пожитками. Підтримую зв'язок із кількома питущими приятелями й маю кількох подруг-платонічних, звісна річ. (І вони також не є частиною цієї історії). Я член місцевої спільноти істориків, хоча менше за інших переймаюся тим, що можна знайти металошукачами. Якийсь час тому я зголосився керувати бібліотекою місцевої лікарні; я походжаю палатами, щось приношу, щось забираю, даю поради. Це змушує мене виходити з дому, до того ж, добре робити щось корисне; крім цього, я зустрічаю нових людей. Хворих, звісно; а також при смерті. Та принаймні я знатиму свій шлях лікарнею, коли настане моя пора.

Оце і є життя, еге ж? Якісь здобутки й якісь розчарування. Мені воно цікаве, хоч я не образився б або не здивувався б, якби комусь воно здалося не таким вже й цікавим. Можливо, в якомусь сенсі, Едріен знав, що чинив. Я би нізащо не відмовився від свого життя, та ви ж розумієте.

Я вижив. "Він вижив, аби розповісти історію", як то кажуть, еге ж? Історія-це не брехня переможців, у чім я колись велемовно запевняв Старого Джо Ганта; тепер я це знаю. Це, швидше,-спогади тих, хто вижив, більшість із яких не були ані переможцями, ані переможеними.

Частина друга

Щось по двох годинах я здався і повернувся насту

Частина друга

Проживши життя, очікуєш трохи спочинку, чи не так? Гадаєш, що заслуговуєш на нього. Принаймні я так гадав. А тоді починаєш розуміти, що життя не винагороджує за чесноти. До того ж, коли ти молодий, то гадаєш, що можеш передбачити ймовірні болі й журби, які прихо-дитимуть з віком. Уявляєш себе самотнім, розлученим, овдовілим; діти зростають далеко від тебе, друзі помирають. Уявляєш втрату статусу, втрату бажань-і здатності чогось бажати. Можна піти ще далі й обміркувати наближення до смерті, перед якою-яке б товариство ти не зібрав-постаєш на самоті. Та все це-загадування наперед. Що не вдається робити,-то це загадувати наперед, а потім уявляти, як озираєшся назад із тієї точки в майбутньому. Вчитися нових емоцій, які приносить час. Виявляти, приміром, що коли всі свідки твого життя відходять, залишається менше підтвердження, отже-менше певності в тому, ким ти є чи був. Навіть якщо ти сумлінно фіксував події-в словах, записах, образах,-можеш виявити, що застосував хибний спосіб фіксації. Як там звучали слова, що їх цитував Едріен? "Історія-це та правдивість, яка виникає в точці зіткнення вад пам'яті з браком документальних свідчень".

Я й досі читаю багато історичної літератури й, звісно, слідкую за офіційною історією, що відбувається за мого життя-падіння комунізму, місіс Тетчер, 11 вересня, глобальне потепління,-з нормальною домішкою страху, тривоги й обачливого оптимізму. Та я ніколи не чувся щодо неї так само-я ніколи не довіряв їй, як слід,-як довіряю подіям у Греції й Римі, Британській імперії, чи за часів Російської революції. Можливо, я просто чуюся безпечніше з історією, яка більш-менш погоджена. Чи, можливо, це знову той самий парадокс: історія, що відбувається в нас під носом, має бути найбільш зрозумілою, а натомість є найбільш розмитою. Ми живемо в часі, він обмежує й визначає нас, і час має оцінювати історію, чи не так? Але якщо ми не можемо зрозуміти час, не можемо осягнути таємниці його поступу, які шанси ми маємо щодо історії-навіть нашого власного маленького, особистого, здебільшого незадокументованого її шматочка?

Коли ми молоді, кожен, кому за тридцять, здається людиною середнього віку, кожен, кому за п'ятдесят,-перестарілим. А час, мірою свого плину, підтверджує, що ми не так вже й помилялися. Ці невеликі вікові різниці, такі критичні й явні, коли ми молоді, розмиваються. Урешті ми всі опиняємося в тій самій категорії-немолодих. Особисто я ніколи на це надто не зважав.

Та існують винятки з правила. Для деяких людей різниці, встановлені замолоду, ніколи насправді не зникають: старий залишається старим, навіть, коли обоє-слиняві старі. Для деяких людей різниця, скажімо, в п'ять місяців означає, що один з них повсякчас уперто вважатиме себе мудрішим і досвідченішим за іншого, незважаючи на докази протилежного. Чи, можливо, мені слід сказати, через докази протилежного. Через те, що будь-якому об'єктивному споглядачеві цілком зрозуміло, що рівновага перемістилася в бік гранично молодшої особи, інша стверджує свою вищість дедалі суворіше. Дедалі нервовіше.

До речі, я й досі слухаю багато Дворжака. Менше симфоній; нині мені до душі струнні квартети. Але Чайковський пішов стежкою тих геніїв, які зачаровують замолоду, втримують залишковий вплив у зрілих літах, але згодом здаються коли не ніяковими, то принаймні менш доречними. Не те щоб я казав, що вона мала рацію. Немає нічого поганого в тому, щоб бути генієм, який може зачаровувати молодь. Радше, щось не так із тією молоддю, яку не може зачарувати геній. До слова, я не вважаю саундтрек до Un Homme et Une Femme витвором генія. Навіть тоді я не вважав його геніальним. З іншого боку, я часом пригадую Теда Г'юза й усміхаюся на те, що в нього так і не вичерпалися тварини.

Я добре ладнаю зі Сьюзі. Принаймні досить добре. Та молодше покоління вже не відчуває потреби, ба навіть обов'язку, підтримувати зв'язок. Принаймні "підтримувати зв'язок зустрічами". Вистачить із батька й мейлу-шкода, що він не навчився писати есемески. Так, зараз він на пенсії, досі носиться з тими своїми загадковими "проектами", сумніваюся, що він коли-небудь щось завершить, але принаймні це підтримує активність мозку краще, ніж гольф, і так, ми збиралися заскочити до нього минулого тижня, доки щось нам не завадило. Дуже сподіваюся, що він не захворіє на Альцгеймера, насправді найбільше я непокоюся саме через це, бо ж мама навряд чи прийме його назад, адже так? Та ні: я перебільшую, я сприймаю все не так. Певний, Сьюзі так не почувається. У самотньому житті трапляються миті параної та жалю до самого себе. Ми зі Сьюзі добре ладнаємо.

Наша приятелька (я досі інстинктивно так кажу, хоча ми з Марґарет розлучені довше, ніж були пошлюблені) мала сина, який грав у панк-рок гурті. Я спитав її, чи вона чула бодай котрусь їхню пісню. Вона згадала одну під назвою Everyday is Sunday15. Пригадую, як сміявся з полегкістю з того, що те ж саме давнє юнацьке занудство переходить від покоління до покоління. І що та ж сама сардонічна дотепність використовується для того, щоб від нього втекти. Everyday is Sunday-ці слова повернули мене в мої власні роки змужніння й те нестерпне очікування початку життя. Я спитав нашу приятельку, якими були інші пісні гурту. Ні, відповіла вона, оце і є їхня пісня, їхня єдина пісня. Які там іще слова?-спитав я. Ти про що? Який наступний рядок? Ти не розумієш, еге ж?-мовила вона. Оце і є пісня. Вони просто повторюють цей рядок, знову й знову, поки не вирішують завершити пісню. Пригадую, як усміхнувся. Everyday is Sunday-непогана була б епітафія, еге ж?

Це був один із тих продовгастих білих конвертів із ім'ям і адресою у віконці. Не знаю, як ви, та я ніколи не квапився відкривати їх. Колись такі листи означали черговий болісний етап у моєму розлученні-може, саме тому я побоююся їх. Нині вони можуть містити податкове свідоцтво на кілька жалюгідно низькодохід-них акцій, які я придбав, коли пішов на пенсію, чи черговий запит від тієї благочинної організації, яку я вже підтримав довгостроковим платіжним дорученням. Тож я забув про нього доти, доки пізніше того ж дня не почав збирати усі зайві папери у помешканні-аж до останнього конверта-для переробки. Виявилося, що в ньому був лист від адвокатської контори, про яку я ніколи не чув, Messrs Coyle, Innés & Black. Якась Елеанор Меріот писала: "Щодо майна місіс Сари Форд (померлої)". Мені знадобилося трохи часу, щоб в'їхати.

Ми живемо в часі з такими простими припущеннями, чи не так? Приміром, що пам'ять дорівнює події плюс час. Та все значно дивніше за це. Хто сказав, що пам'ять-це те, що, як ми гадали, ми забули? Й для нас має бути очевидним, що час є не фіксатором, а радше-розчинником. Та вірити в це незручно-некорисно; це не допомагає нам жити; тож ми ігноруємо це.

Мене прохали підтвердити свою адресу й надати скан-копію паспорта. Мене сповіщали, що мені залишили п'ятсот фунтів і два "документи". Це мене спантеличило. Спершу отримати спадщину від когось, чийого імені я ніколи не знав, або ж забув. Та й п'ятсот фунтів здавалися дуже специфічною сумою. Більше, ніж нічого, та замало, аби бути чимось. Можливо, це мало би сенс, якби я знав, коли місіс Форд склала заповіт. Хоч якщо це було давно, еквівалентна сума зараз була би трохи більшою й мала би ще менше сенсу.

Я підтвердив своє існування, автентичність і місце перебування, долучивши заскановане підтвердження.