Війна і мир - Сторінка 119

Він опустив очі і, наче його це не стосувалося, поквапився вийти, щоб як-небудь ненароком не пошкодити панночці.

Старий граф, який завжди держав величезну охоту, а тепер передав усю її в синові руки, цього дня, 15 вересня, розвеселившись, зібрався сам теж виїхати.

Через годину уся охота була біля ґанку. Микола зі строгим і серйозним виглядом, мовляв, нема часу тепер морочитися дрібницями, пройшов повз Наташу і Петю, які щось розповідали йому. Він оглянув усі частини охоти, послав наперед зграю і мисливців у заїзд, сів на свого рижого Донця і, підсвистуючи собак своєї зграї, рушив через тік у поле, що вело до Отрадненського запусту. Коня старого графа, буланого, якого називали Вифлянкою, вів графський стременний, а сам він мав прямо виїхати у дрожці на залишений для нього лаз.

Усіх гончаків виведено було п'ятдесят чотири собаки, під якими виїхало доїжджачих і вижлятників шість чоловік. При хортах було, крім панів, вісім чоловік, за якими гасало понад сорок хортів, так що з панськими зграями виїхало в поле коло ста тридцяти собак і двадцяти кінних мисливців.

Кожен собака знав господаря і кличку. Кожен мисливець знав своє діло, місце і призначення. Тільки-но вийшли за огорожу, всі без галасу і розмов, рівномірно і спокійно розтяглися по дорозі й по полю, що вели до отрадненського лісу.

Як по хутряному килиму, ішли по полю коні, зрідка чалапаючи по калюжах, коли переходили через дорогу. Імлисте небо все ше непомітно і рівномірно спускалося на землю; в повітрі було тихо, тепло, безгомінно. Зрідка чутно було то мисливське підсвистування, то хропіння коня, то виляск гарапником чи скавуління собаки, що йшов не на своєму місці.

Коли від'їхали з версту, назустріч охоті Ростових з туману з'явилося ще п'ять вершників з собаками. Попереду їхав моложавий, гарний старик з великими сивими вусами.

— Здрастуйте, дядечку,—сказав Микола, коли старий під'їхав до нього.

— Чисте діло марш!.. Так і знав,— заговорив дядечко (це був далекий родич, небагатий сусіда Ростових),—так і знав, що не втерпиш, і добре, що їдеш. Чисте діло марш! (Це була улюблена дядечкова приказка.) Бери запуст зараз, а то мій Гірчик доніс, що Ілагіни з охотою в Корниках стоять, вони в тебе — чисте діло марш! — під носом виводок візьмуть.

— Туди ж і йду. Що ж, звалити зграї? — спитав Микола.— Звалити... '

Гончаків з'єднали в одну зграю, і дядечко з Миколою далі їхали поруч. Наташа, закутана хустками, з-під яких видно було збуджене, з блискучими очима обличчя, під'їхала до них у супроводі Петі і мисливця Михайла, які не відставали від неї, та берейтора, що був приставлений за няньку при ній. Петя чомусь сміявся, бив і смикав сво^о коня. Наташа гарно і впевнено сиділа на своєму вороному Арабчику і твердою рукою без зусилля осадила його.

Дядечко незадоволено оглянувся на Петю і Наташу. Він не любив поєднувати пустощі з серйозною справою полювання.

— Здрастуйте, дядечку, і ми їдемо,— прокричав Петя.

— Здрастуйте то здрастуйте, та собак не перечавіть,— суворо-сказав дядечко.

— Миколенька, який чудовий собака Труніла! Він упізнав мене,— сказала Наташа про свого улюбленого гончака.

"Труніла, по-перше, не собака, а гончак",— подумав Микола і строго глянув на сестру, намагаючись дати їй відчути ту відстань, що мала розділяти їх у цю хвилину. Наташа зрозуміла це.

— Ви, дядечку, не думайте, що ми заважатимем кому-не-будь,— сказала Наташа.— Ми станемо на своєму місці й не поворухнемося.

— І добре діло, графинечко,— сказав дядечко.— Тільки з коня он не впадіть,— додав він,— а то — чисте діло марш! — ні на чому ж триматися.

До острова Отрадненського запусту було сажнів зо сто, і доїжджачі підходили до нього. Ростов, вирішивши остаточно з дядечком, звідки кидати гончаків, і показавший Наташі місце, де їй стояти і де ніяк нічого не могло пробігти, рушив до яру в заїзд.

— Ну, небоже, на старого стаєш,— сказав дядечко,— дивись, не гладь (не проґав).

— Як доведеться,— відповів Ростов.— Карай, фюїть! — крикнув він, відповідаючи цим закликом на дядечкові слова. Карай був старий і потворний бурдастий пес, відомий тим, що він сам юдин не раз уже брав дорослого вовка. Всі ст&ли на місця.

Старий граф, знаючи мисливську гарячність сина, поквапився, щоб не спізнитись, і ще не встигли доїжджачі під'їхати до місця, як Ілля Андрійович, веселий, рум'яний, з хиткими щоками, на своїх вороненьких під'їхав по врунах до залишеного йому лазу і, розправивши шубку й надівши мисливське приладдя, виліз на свою гладеньку, відгодовану, смирну й добру, посивілу, як і він, Вифлянку. Коней з дрожкою відіслали. Граф Ілля Андрійович, хоч і не мисливець вдачею, знаючи твердо мисливські закони, в'їхав у кущі узлісся, від яких він стояв, розібрав поводи, вмостився на сідлі і, почуваючи себе готовим, оглянувся усміхаючись.

Біля нього стояв його камердинер, старовинний, але обважнілий їздець, Семен Чекмар. Чекмар держав на шворі трьох лихих, але так само розжирілих, як господар і кінь, вовкодавіз. Два собаки, розумні, старі, повдягалися без швор. Кроків на сто далі в узліссі стояв другий графів стременний, Митька, одчайдушний їздець і пристрасний мисливець. Граф за старовинною звичкою випив перед полюванням срібну чарку мисливської запіканочки, закусив і запив півпляшкою свого улюбленого бордо.

Ілля Андрійович був трохи червоний від вина та їзди; очі його, затуманені вологою, особливо блищали, і він, закутавшись у шубку, сидячи на сідлі, мав вигляд дитини, яку вирядили гуляти.

Худий, з запалими щоками Чекмар, влаштувавши свої справи, поглядав на пана, з яким він жив тридцять років душа Ь душу, і, розуміючи його приємний настрій, чекав приємної розмови. Ще одна, третя особа під'їхала обережно (видно, вже вона була навчена) з-за лісу і зупинилася позад графа. Особою цією був старик з сивою бородою, в жіночому капоті і в високому ковпаку. Це був блазень Настасія Іванівна.

— Ну, Настасіє Іванівно,— підморгуючи до нього, пошепки сказав граф,— ти тільки відтупай звіра, тобі Данило всипле.

— Я сам... не ликом шитий,— сказав Настасія Іванівна.

— Шшшші — зашипів граф і обернувся до Семена.

— Наталію Іллівну бачив? — спитав він Семена.— Д^ вона?

— Вони з Петром Іллічем від Жарових бур'янів стали,— відповів Семен усміхаючись.— Теж, дами, а швору велику мають.

— А ти дивуєшся, Семене, як вона їздить... га? — сказав граф.— Хоч би й мужчині такі

— Чом би й не дивуватись? Сміливо, ловко!

— А Микола де? Над Лядовським верхом, чи що? — все пошепки питав граф.

— Так точно. Вже ж вони знають, де стати. Так тонко їзду • знають, що ми з Данилом іноді дивом дивуємось,— казав Семен, знаючи, чим догодити панові.

— Гарно їздить, га? А на коні ж то який, га?

— Картину писати] Як нещодавно з Заварзинських бур'янів вигнали лиса. Вони переймати стали, від хащів, страх — кінь тисяча карбованців, а їздцеві ціни нема. Егеж, такого молодця пошукати!

— Пошукати...— повторив граф, очевидно жалкуючи, що кінчилась , так скоро Семенова промова.—Пошукати,— сказав він, одгортаючи поли шубки і виймаючи табакерку.

— Недавно як від обідні в усій регалії вийшли, то Михайло он Сидорович...— Семен не доказав, почувши гамір гонів з підвиванням не більше як двох чи трьох гончаків, що ясно розлягався в тихому повітрі. Він, нахиливши голову, прислухався і мовчки погрозив панові.— На виводок натрапили...— прошепотів він,— просто на Лядовський повели.

Граф, забувши стерти усмішку з обличчя, дивився перед себе вдалину вздовж перемички і, не нюхаючи, тримав у руці табакерку. Слідом за гавканням собак стало чутно голос по вовкові, поданий у басовитий ріг Данила; зграя приєдналась до перших трьох собак, і чутно було, як заревіли, заливаючись, голоси гончаків, з тим особливим підвиванням, що правило за ознаку гонів по вовкові. Доїжджачі вже не порськали, а улюлюкали, і з-за всіх голосів вирізнявся голос Данила, то басовитий, то пронизливо тонкий. Данилів голос, здавалося, наповняв увесь ліс, виходив з лісу і звучав далеко в полі.

Прислухаючись кілька секунд мовчки, граф і його стременний упевнились, що гончаки розбилися на дві зграї: одна, більша, ревучи особливо гаряче, стала віддалятися, друга полетіла вздовж лісу стороною від графа, і при цій зграї було чутно улюлюкання Данила. Обоє ці гони зливалися, переливались, але обоє віддалялися. Семен зітхнув і нагнувся, щоб поправити шворку, в якій заплутався молодий пес; граф теж зітхнув і, помітивши у своїй руці табакерку, відкрив її і взяв пучку.

— Назад! — крикнув Семен на пса, який вийшов за узлісся. Граф здригнувся й упустив табакерку. Настасія Іванівна зліз, щоб підняти її.

Граф і Семен дивилися на нього. Раптом, як це часто буває, гамір гонів враз наблизився, наче ось уже перед самими ними були гавкаючі пащі собак і улюлюкання Данила.

Граф оглянувся і праворуч побачив Митьку, який витріщеними очима'дивився на графа і, піднявши капелюха, показував уперед, на другий бік.

— Пильнуй! — закричав він таким голосом, що видно було, що це слово давно вже мучило його, просячись на язик. І помчав, випустивши собак у напрямі до графа.

Граф і Семен вилетіли з узлісся і ліворуч од себе побачили вовка, який, м'яко перевалюючись, тихим скоком підбігав лівіше від них до того ж таки узлісся, біля якого вони стояли. Собаки люто виснули і, зірвавшись зі шворок, полетіли до вовка повз ноги коней.

Вовк припинився, з зусиллям, як "хворий на жабу, повернув свою лобату голову до собак і, так само м'яко перевалюючись, стрибнув один раз, другий і, махнувши поліном (хвостом), зник в узліссі. Тієї ж хвилини з протилежного узлісся з ревом, схожим на плач, розгублено вискочив один, другий, третій гончак, і вся зграя помчала полем, тим самим місцем, де проліз'(пробіг) вовк. Услід за гончаками розсунулись кущі ліщини і з'явився бурий, почорнілий від поту кінь Данила. На довгій спині його клубком, падаючи вперед, сидів Данило без шапки з сивим, ^скуйовдженим волоссям над червоним, спітнілим обличчям.

— Улюлюлю, улюлю!..— кричав він. Коли він побачив графа, в очах його сяйнула блискавка.

— Ж...І — кпикнув він, погрожуючи піднятим гарапником графові.

— Про...ли вовка он!., мисливці! — І ніби не удостоюючи збентеженого, зляканого графа дальшою розмовою, він з усією злістю, приготовленою на графа, ударив по запалих мокрих боках бурого коня і полетів за гончаками.