Війна і мир - Сторінка 120

Граф, як покараний, стояв оглядаючись і намагаючись усмішкою викликати в Семена жаль до свого становища. Але Семена вже не було: він в об'їзд через кущі переймав вовка від засіки. З двох боків* так само навперейми звірові мчали псарі. Та вовк пішов кущами і жоден мисливець не перехопив його.

V

Микола Ростов тимчасом стояв на своєму місці, чекаючи звіра. По наближенню і віддаленню гонів, по звуках голосів відомих йому собак, по наближенню, віддаленню і підвищенню голосів доїжджачих він почував те, що діялося в острові. Він знав, що в острові були прибулі (молоді) і здорові (старі) вовки; він знав, що гончаки розбились на дві зграї, що де-небудь цькували і що трапилось що-небудь недобре. Він кожної секунди чекав на свій бік звіра. Він робив тисячі різних припущень про те, як і з якого боку побіжить звір і як він цькуватиме його. Надія змінювалась розпачем. Кілька разів він звертався до бога з благанням про те, щоб вовк вийшов на нього; він молився з тим гарячим і со-вісливим почуттям, з яким моляться люди в час великого хвилювання, залежного від зовсім незначної причини. "Ну, хіба тобі важко,— казав він до бога,— зробити це для мене! Знаю, що ти великий і що гріх тебе просити про це; але, ради бога, зроби, щоб на мене виліз здоровий і щоб Карай на очах у дядечка, який он звідти дивиться, вліпився йому мертвою хваткою в горло". Тисячу разів за ці півгодини упертим, напруженим і неспокійним поглядом оглядав Ростов узлісся з двома рідкими дубами над осиковим підлісом, і яр з розмитим краєм, і шапку дядечка, що трошечки виднівся з-за куща праворуч.

"Ні, не буде цього щастя,— думав Ростов,— а хіба ж то важко! Не буде! Мені завжди, і в картах, і на війні, в усьому не щастить". Аустерліц і Долохов яскраво, але швидко змінюючись, мигали в його уяві. "Тільки б один раз у житті зацькувати старого вовка, і більше я не бажаю!" — думав він, напружуючи слух і зір, оглядаючись ліворуч і знову праворуч і прислухаючись до найменших відтінків у гаморі гонів. Він глянув знову праворуч і побачив, що голим полем назустріч йому бігло щось. "Ні, цього не може бути!" — подумав Ростов, важко зітхаючи, як зітхає людина, коли справджується те, чого довго чекала вона. Сталося величезне щастя — і так просто, без галасу, без блиску, без ознаменування. Ростов не вірив своїм очам, і сумнів, цей тривав понад секунду. Вовк біг уперед і важко перестрибнув через вибоїну, що була на його дорозі. Це був старий звір, з сивою спиною і з наїдженим червонуватим черевом. Він біг неквапливо, очевидно певний, що ніхто не бачить його. Ростов, не дихаючи, оглянувся на собак. Вони лежали, стояли, не бачачи вовка і нічого не розуміючи. Старий Карай, повернувши голову і вишкіривши жовті зуби, сердито розшукував блоху, клацав ними на задніх стегнах.

— Улюлюлю,— пошепки, відкопилюючи губи, промовив Ростов. Собаки, дзенькнувши кільцями нашийника, посхоплювались, нашорошивши вуха.

Карай почухав своє стегно і встав, нашорошивши вуха і злегка махнувши хвостом, на якому висіли клапті шерсті.

"Пускати? не пускати?" — казав сам до себе Микола в той час, як вовк наближався до нього, віддалюючись од лісу. Раптом уся вовкова фізіономія змінилася; він здригнувся, побачивши ще певно ніколи не бачені людські очі, спрямовані на нього, і, трошки повернувши до мисливця голову, зупинився — назад чи вперед? "Е! все одно, вперед!.." — видно, наче сказав він сам до себе і пустився вперед, уже не оглядаючись, м'яким, рідким" вільним, але рішучим скоком.

— Улюлю!..— не своїм голосом закричав Микола, і сам собою прожогом полетів його добрий кінь з гори, перескакуючи через водориї навперетин вовкові; і ще швидше, випередивши його, полетіли собаки. Микола не чув ні свого крику, не почував" що він мчить, не бачив ні собак, ні місця, по якому він мчить; він бачив тільки вовка, який, посиливши свій біг, скакав, не змінюючи напряму, улоговиною. Перша з'явилася поблизу від звіра чорноряба, широкозада Милка Л стала наближатись до вовка. Ближче, ближче... ось вона наздогнала його. Але вовк ледь покосився на неї, і замість того, щоб наддати, як це вона завжди робила, Милка раптом, піднявши хвоста, стала упиратися на передні ноги.

— Улюлюлюлю! — кричав Микола.

Червоний Любим вискочив з-за Милки, навально кинувся на вовка і схопив його за гачі (стегна задніх ніг), але в ту ж мить

32*

499

злякано перескочив на другий бік. Вовк присів, клацнув зубами і знову підвівся і поскакав уперед у супроводі всіх собак, що бігли на відстані одного аршина, не наближаючись до нього.

"Втече! Ні, це неможливо",— думав Микола, не перестаючи кричати охриплим голосом.

— Карай! улюлю!..— кричав він, відшукуючи очима старого пса, єдину свою надію. Карай з усієї своєї старечої сили, витягнувшись як міг, дивлячись на вовка, важко скакав убік од звіра навперетин йому. Але по швидкості стрибків вовка й повільності стрибків собаки було очевидно, що Караїв розрахунок помилковий. Микола вже недалеко перед собою бачив той ліс, до якого добігши, вовк утече напевне. Спереду з'явились собаки й мисливець, що мчав майже назустріч. Ще була надія. Незнайомий Миколі, муругий, молодий довгий пес чужої зграї стрімливо підлетів спереду до вовка і майже перекинув його. Вовк швидко, як не можна було чекати від нього, схопився і кинувся до муругого пса, клацнув зубами — і закривавлений, з розпоротим боком пес, пронизливо заскавулівши, ткнувся головою в землю.

— Караєчку! Рідний!..— плакав Микола.

Старий пес зі своїми клаптями, що метлялися на стегнах, перетинаючи дорогу вовкові, внаслідок виниклої зупинки був уже за п'ять кроків від нього. Наче почувши небезпеку, вовк покосився на Карая, ще далі сховав поліно (хвоста) між ноги і піддав ходу. Та в цю хвилину — Микола бачив тільки, що щось зробилося з Караєм,—він миттю опинився на вовкові і з ним разом повалився клубком у водорий, що був перед ними.

Та хвилина, коли Микола побачив, як у водориї копошилися з вовком собаки, з-під яких видно було сиву шерсть вовка, його витягнену задню ногу і злякану й душену голову з прищуленими вухами (Карай тримав його за горло),— хвилина, коли Микола побачив це, була найщасливішою хвилиною його життя. Він узявся вже за луку сідла, щоб злізти й колоти вовка, коли раптом з цієї маси собак виставилась вгору голова звіра, потім передні ноги стали на край водорию. Вовк клацнув зубами (Карай уже не тримав його за щрло), вистрибнув задніми ногами з водорию і, підібравши хвоста, знову відділившись від собак, кинувся вперед. Карай з наїженою шерстю, певне, прибитий чи поранений, насилу виліз з водорию.

— Боже мій! За що?..— у розпачі вигукнув Микола. Дядечків мисливець з другого боку мчав навперетин вовкові,

ї собаки його знову зупинили звіра. Знову його оточили.

Микола, його стременний, дядечко і його мисливець вертілися над звіром, улюлюкали, кричали, щохвилини збираючись злізти, коли вовк сідав на зад, і щоразу пускаючись вперед, коли вовк струшувався й біг до засіки, що мала врятувати його.

Ще на початку цього цькування Данило, почувши улюлюкання, вискочив на узлісся. Він бачив, як Карай узяв вовка, і зупинив коня, гадаючи, що справу закінчено. Але мисливці не злізли, а вовк струснувся і знову пішов навтіки, тому Данило1 випустив свого бурого не до вовка, а прямою лінією, до засіки, так само, як Карай — навперетин звірові. Цей напрям дав йому можливість підлетіти до вовка на той час, як його вдруге зупинили дядечкові собаки.

Данило мчав мовчки, тримаючи вийнятого кинджала в лівій руці і як ціпом молотячи своїм гарапником по підтягнутих боках бурого.

Микола не бачив і не чув Данила доти, поки повз самого нього не пропихкав, важко дихаючу, бурий, і він почув звук падіння тіла і побачив, що Данило вже лежить усередині між собаками, на заду вовка, намагаючись спіймати його за вуха. Очевидно було і для собак, і для мисливців, і для вовка, що тепер усьому кінець. Звір, злякано прищуливши вуха, намагався підвестись, але собаки обліпили його. Данило підвівся, зробив падаючий крок і всією вагою, наче лягаючи відпочивати, повалився на вовка, хапаючи його за вуха. Микола хотів колоти, але Данило прошептав: "Не треба., зіструнимо",— і, змінивши положення, наступив ногою вовкові на шию. В пащу вовкові заклали кийка, зав'язали, ніби загнуздавши його шворою, зв'язали ноги, і Данило разів зо два з одного боку на другий перекинув вовка.

Зі щасливими, змученими обличчями завдали вони живого старого вовка на коня, що шарахав і пирхав, і в супроводі собак, які скавуліли на звіра, повезли до того місця," де мали всі зібратися. Молодих двох узяли гончаки і трьох — хорти. Мисливці з'їхалися зі своєю здобиччю і з пригодами, і всі підходили дивитись на старого вовка, який, звісивши свою лобату голову з закушеним кийком у роті, великими скляними очима дивився на всю цю юрму собак і людей, що оточували його. Коли його зачіпали, він, здригаючись зав'язаними ногами, дико і разом з тим просто дивився на всіх. Граф Ілля Андрійович теж під'їхав і торкнув вовка.

— О, здоровенний який,— сказав він.— Старий, га? — спитав він Данила, що стояв біля нього.

— Старий, ваше сіятельство,—відповів Данило, квапливо скидаючи шапку.

Граф згадав свого проґавленого вовка і свою сутичку з Данилом.

— Одначе ти, брат, сердитий,— промовив граф. Данило нічого не сказав, тільки ніяково усміхнувся по-дитячому покірливою і приємною усмішкою.

VI

Старий граф поїхав додому, Наташа і Петя обіцяли зараз же приїхати. Охота пішла далі, бо було ще рано. Опівддіі гончаків пустили в зарослий молодим густим лісом яр. Микола, стоячи на стерні, бачив усіх своїх мисливців.

Навпроти Миколи були вруна, і стояв його мисливець, сам один, в ямі за кущем ліщини. Тільки-но завели гончаків, як Микола почув рідкі гони відомого йому собаки — Волторна; інші собаки приєдналися до нього, то замовкаючи, то знову беручись гнати. Через хвилину подали з острова голос по лисиці, і вся зграя, звалившись, погнала вздовж яру в напрямі до врун, далі від Миколи.

Він бачив, як мчали вижлятники в червоних шапках краями зарослого яру, бачив навіть собак і з секунди на секунду чекав, що на тому боці, на врунах, з'явиться лисиця.

Мисливець, що стояв у ямі, рушив і випустив собак, і Микола побачив червону, низьку, чудну лисицю, яка, розпушивши трубу, квапливо летіла на врунах.