Війна і мир - Сторінка 141

Ти слухай, коли я з тобою говорю.— Марія Дмитрівна торкнула її в руку.— Ти слухай, коли я говорю. Ти себе осоромила, як дівка найгірша. Я б з тобою те зробила, та мені твого батька жаль. Я приховаю.— Наташа не змінила положення, а тільки все тіло її стало скидатися від беззвучних, судорожних ридань, що душили її. Марія Дмитрівна оглянулась на Соню і присіла на диван біля Наташі.

— Щастя його, що від мене втік; та я знайду його,— сказала вона своїм грубим голосом.— Чуєш ти, чи ні, що я говорю?— Вона просунула свою велику руку під Наташине обличчя і повернула її до себе. І Марія Дмитрівна, і Соня здивувалися, побачивши Наташине обличчя. Очі її були блискучі й сухі, губи міцно стулені, щоки опустилися.

— йдіть... від... мене... що мені... я... помру...— промовила вона, злим зусиллям видерлася від Марії Дмитрівни і прибрала попередню позу.

— Наталіє!..— сказала Марія Дмитрівна.— Я тобі добра бажаю. Ти лежи, ну лежи так, я тебе не займатиму, і слухай... Я не говоритиму, яка твоя провина. Ти сама знаєш. Ну, та тепер уже батько твій завтра приїде, що я йому скажу? Га?

Знову Наташине тіло заколивалось від гіркого плачу.

— Ну, взнає він, ну, брат твій, нареченийі

— У мене нема нареченого, я відмовила,— прокричала Наташа.

— Все одно,— говорила далі Марія Дмитрівна.— Ну, вони взнають, що ж вони, так залишать? Адже він, батько твій, я його знаю, коли він на дуель його викличе, добре це буде? Га?

— Ах, залиште мене, нащо ви всьому перешкодили! Нащо? нащо? хто вас просив? — кричала Наташа, трошки підвівшись на дивані і злісно дивлячись на Марію Дмитрівну.

— Та чого ж ти хотіла? — вигукнула, знову розсердившись, Марія Дмитрівна.— Що ж, тебе замикали, чи що? Ну, хто ж йому перешкоджав до тебе додому їздити? Нащо ж тебе, як циганку яку, вивозити?.. Ну, завіз би він тебе, що ж ти думаєш, його б не знайшли? Батько твій, твій брат, чи наречений? А він мерзотник, негідник, ось що!

— Він кращий за .всіх вас,— вигукнула Наташа, підводячись на лікоть.— Якби ви не заважали... Ах, боже мій, що це, що це! Соню, за що? Ідіть звідси!..— І вона заридала з таким розпачем, з яким оплакують люди лише те горе, причиною якого вони почувають самі себе. Марія Дмитрівна почала була знову говорити; та Наташа вигукнула: "Ідіть, ідіть, ви всі до мегіе ставитесь з ненавистю, з презирством!.." І знову впала на диван.

Марія Дмитрівна ще якийсь час усовіщала Наташу і переконувала її, що все це треба приховати від графа, що ніхто— не знатиме нічого, якщо тільки Наташа візьме на себе все забути і ні перед ким не давати взнаки, що будь-що трапилось. Наташа не відповідала. Вона й не ридала більше, але її почало морозити і трусити. Марія Дмитрівна підклала їй подушку, накрила її двома ковдрами і сама принесла їй липового цвіту, та Наташа не озвалася.

— Ну, нехай спить,— сказала Марія Дмитрівна, йдучи з кімнати і думаючи, що вона спить. Але Наташа не спала і застиглим поглядом розширених очей на блідому обличчі дивилася про-сто перед себе. Цілу цю ніч Наташа не спала, і не плакала, і не розмовляла з Сонею, яка кілька разів вставала й підходила до неї.

Другого дня на сніданок, як і обіцяв граф Ілля Андрійович,

він приїхав з підмосковної. Він був дуже веселий: справа з покупцем ішла на лад і ніщо вже не затримувало його тепер у Москві і в розлуці з графинею, за якою він скучив. Марія Дмитрівна зустріла його і сказала йому, що Наташа дуже захворіла вчора, що посилали за лікарем, але що тепер їй краще. Наташа цього ранку не виходила зі своєї кімнати., З міцно стуленими потрісканими губами, з сухими застиглими очима, вона сиділа біля вікна і неспокійно вглядалася в тих, що проїжджали вулицею, і квапливо озиралася, коли хто входив до кімнати. Вона, очевидно, чекала вістей про нього, чекала, що він сам приїде або напише їй.

Коли граф увійшов до неї, вона стурбовано обернулась на звуки його чоловічих кроків, і обличчя її набрало попереднього холодного і навіть злого виразу. Вона навіть не підвелася назустріч йому. V

— Що з +обою, мій ангеле, хвора? — спитав граф. Наташа помовчала.

— Так, хвора,— відповіла вона.

На тривожні ірафові запитання про те, чому вона така пригнічена і чи не трапилось чого-небудь з нареченим, вона запевняла його, що нічого не сталося, і просила його не турбуватись. Марія Дмитрівна підтвердила Наташині запевнення, що все гаразд. Граф по вдаваній хворобі, по глибокому засмученню дочки, по збентежених обличчях Соні і Марії Дмитрівни ясно бачив, що в його відсутність щось трапилось; але йому так страшно було думати, що що-небудь ганебне трапилося з його любою дочкою, він так любив свій веселий спокій, що уникав розпитів і все намагався запевнити себе, що нічого особливого не було, тільки печалився від того, що через її недугу, відкладався їх від'їзд у село.

XIX

-в дня приїзду дружини в Москву П'єр збирався поїхати куди-небудь, щоб тільки не бути з нею. Скоро після приїзду Ростових у Москву враження, яке справляла на нього Наташа, змусило його поквапитися здійснити свій намір. Він поїхав у Твер до вдови Йосипа Олексійовича, яка давно обіцяла дати йому папери небіжчика.

Коли П'єр повернувся в Москву, йому подали листа від Марії Дмитрівни; вона запрошувала його до себе у вельми важливій справі, що стосувалася Андрія Волконського та його нареченої. П'єр уникав Наташі. йому здавалося, що його приязнь до неї глибша, ніж мала б бути приязнь жонатого чоловіка до нареченої свого друга. І якась доля раз у раз зводила його з нею.

"Що трапилось? І що їм до мене? — думав він, одягаючись, щоб їхати до Марії Дмитрівни.— Скоріше б приїхав князь

Андрій і одружився з нею!" — думав ГГ§р по дорозі до Ахроси-мової.

На Тверському бульварі хтось гукнув на нього.

— П'єр! Давно приїхав? — прокричав до нього знайомий голос. П'єр підвів голову. На парних санях, двома сірими рисаками, які закидали снігом передок саней, пролетів Анатоль зі своїм постійним товаришем Макаріним. Анатоль сидів рівно, в класичній позі військових франтів, затуливши низ обличчя бобровим коміром і трохи нагнувши голову. Обличчя в нього було рум'яне і свіже, капелюх з білим плюмажем був надітий набакир, залишаючи відкритим завите, напомаджене і обсипане дрібним снігом волосся.

"От справжній мудрець, далебі! — подумав П'єр,— нічого не бачить далі теперішньої хвилини втіхи, ніщо не тривожить його,— і тому завжди веселий, вдоволений і спокійний. Що б я дав, щоб бути таким, як він!" — з заздрістю подумав П'єр.

У передпокої Ахросимової лакей, знімаючи з П'єра шубу, сказав, що Марія Дмитрівна просять до себе у спальню.

Відчинивши двері до зали, П'єр побачив Наташу, яка сиділа біля вікна з худим, блідим і злим обличчям. Вона оглянулась на нього, насупилась і з виразом холодної гідності вийшла з кімнати.

— Що сталося? — спитав П'єр, входячи до Марії Дмитрівни.

— Гарні справи,— відповіла Марія Дмитрівна.— П'ятдесят вісім років прожила на світі, такого сорому не бачила.— І, взявши з П'єра слово честі, що він збереже таємницю всього почутого від неї, Марія Дмитрівна розповіла йому, що Наташа без відома батьків відмовила своєму нареченому і що причиною цієї відмови був Анатоль Курагін, з яким зводила її П'єрова дружина і з яким Наташа хотіла втекти, у відсутності свого батька, щоб таємно повінчатись.

П'єр, піднявши плечі і роззявивши рота, слуадв те, що гово%-рила Марія Дмитрівна, не вірячи своїм вухам. Щоб наречена князя Андрія, яку він так палко любив, ця раніщ мила Наташа Ростова, проміняла Волконського на дурня Анатоля, уже жонатого (П'єр знав таємницю його одруження), і так закохалася в нього, щоб погодитися втекти з ним? — цього П'єр не міг зрозуміти і не міг собі уявити.

Милий образ Наташі, яку він знав з дитинства, не міг поєднатися в його душі з новим уявленням про її підлість, глупоту і жорстокість. Він згадав про свою дружину. "Всі вони однакові",— сказав він сам до себе, думаючи про те, що не тільки на його долю припала печаль бути зв'язаним з гидкою жінкою. Проте йому до сліз жаль було князя Андрія, жаль було його гордості. І чим більше він жалів свого друга, тим з більшим презирством і навіть з відразою думав про цю Наташу, що з виразом такої холодної гідності щойно пройшла повз нього по залі. Він не знав, що Наташина душа була сповнена відчаю, сорому, приниження і що вона не винна була в тому, що неусвідомлений вираз спокійної гідності та суворості був на її обличчі.

— Та як повінчатися? — промовив ГГєр на слова Марії Дмитрівни.—'Він не міг вінчатися: він жонатий!

— Що далі то гірше,— сказала Марія Дмитрівна.— Гарний хлопчина! Ото ж мерзотник! А вона чекає, другий день чекає! Принаймні чекати перестане, треба сказати їй.

Почувши від П'єра подробиці одруження Анатоля, виливши свій гнів на нього лайливими словами, Марія Дмитрівна сказала П'єру, для чого вона викликала його. Марія Дмитрівна боялася, щоб граф або Волконський, який міг з хвилини на хвилину приїхати, взнавши справу, яку вона мала намір приховати від них, не викликали на дуель Курагіна, і тому просила наказати від її імені його шурякові виїхати з Москви і не сміти показуватись їй на очі. П'єр обіцяв їй здійснити її бажання, тільки тепер зрозумівши небезпеку, що загрожувала і старому графові, і Миколі, і князеві Андрію. Коротко і точно виклавши йому свої вимоги, вона випустила його у вітальню.

— Дивися ж, граф нічого не знає. Ти удавай^ наче тобі нічого не відомо,— сказала вона.— А я піду сказати їй, що чекати нема чого! Ти залишайся обідати, коли хочеш,— крикнула Марія Дмитрівна до П'єра.

П'єр зустрів старого графа. Він був збентежений і засмучений. Цього ранку Наташа сказала йому, що вона відмовила Волконському.

— Біда, біда, mon cher —сказав він до П'єра,— біда з цими дівками без матері; уже ж я так жалкую, що приїхав. Я з вами буду одвертим. Чули? Відмовила нареченому, нікого нічого не спитавши. Щоправда, я ніколи з цього сватання дуже не радів. Правда, він гарна людина, але що ж, проти батькової волі щастя не було б, а Наташа без женихів не залишиться. Та все ж довго сже так тривало, та й як же це без батька, без матері, такий крок! А тепер хвора, і бог знає що! Погано, графе, погано з дочками без матері...— П'єр бачив, що граф дуже занепокоєний, намагався перевести розмову на іншу тему, та Ілля Андрійович знову .повертався до свого горя.

Соня з тривогою на обличчі ввійшла до вітальні.

— Наташа трохи занедужала; вона у своїй кімнаті і бажала б вас бачити.