Війна і мир - Сторінка 143

Видно, так мало бути...

— Але невже остаточно усьому кінець? — сказав П'єр.

Княжна Марія здивовано подивилась на нього. Вона не розуміла навіть, як можна про це питати. П'єр увійшов до кабінету. Князь Андрій, який дуже змінився і очевидно поздоровішав, але з новою, поперечною зморшкою між бровами, в цивільному одязі стояв навпроти батька та князя Мещерського і гаряче, з енергійними жестами, сперечався.

йшлося про Сперанського, звістка про раптове заслання і вигадану зраду якого щойно дійшла до Москви.

— Тепер судять і обвинувачують його (Сперанського) всі ті, що місяць тому захоплювались ним,— ка^ав князь Андрій,— і ті, які неспроможні були розуміти його цілей. Судити людину в немилості і звалювати на неї всі помилки інших дуже легко; а я скажу, що коли що-небудь зроблено доброго за нинішнього царювання, то все добре зробив він — він сам один...— князь Андрій замовк, побачивши П'єра. Обличчя його здригнулося і відразу^ж. набрало злого виразу.— І нащадки віддадуть йому належне,—договорив він і зараз же звернувся до П'єра.

— Ну, ти як? Усе товстієш,— казав він бадьоро, але нова зморшка ще глибше вирізалась на його лобі.— Так, я здоровий,--

ф відповів він на П'єрове запитання і усміхнувся. П'єру ясно було, що усмішка його говорила: "здоровий, та здоров'я моє нікому не потрібне". Перекинувшись з П'єром декількома словами про дуже погану дорогу від кордонів Польщі, про те, як він зустрів у Швейцарії людей, що знають П'єра, і про пана Десаля, якого він за вихователя для сина привіз з-за кордону, князь Андрій знову з запалом втрутився у розмову про Сперанського, що тривала між двома стариками.

— Якби*була зрада і були докази його таємних зносин з Наполеоном, то їх всенародно оголосили б,— гаряче і поспішно говорив він.— Я особисто не люблю і не любив Сперанського, але Я люблю справедливість — П'єр пізнавав тепер у своєму другові надто знайому йому потребу хвилюватися і сперечатися про справу, для себе чужу, тільки для того, щоб заглушити надто тяжкі задушевні думки.

Коли князь Мещерський поїхав, князь Андрій узяв під руку П'єра і запросив його до кімнати, що була приділена для нього.

В кімнаті було розстелене ліжко і повїдчинювані чемодани та скрині. Князь* Андрій підійшов до одного з чемоданів і вийняв шкатулку. Зі шкатулки він вийняв пачку в папері. Він усе робив мовчки і дуже швидко. Він підвівся і прокашлявся. Обличчя його було нахмурене і губи стулені.

— Пробач мені, якщо я тебе турбую...— П'єр зрозумів, що князь Андрій хотів говорити про Наташу, і на широкому обличчі його з'явився вираз жалю і співчуття. Цей вираз П'єрового обличчя розсердив князя Андрія; він рішуче, дзвінко і неприємно заговорив далі: — Я дістав відмову від графині Ростової, і до мене дійшли чутки про те, що твій шуряк добивається її руки чи щось таке. Правда це?

— І правда і не правда,— почав П'єр, але князь Андрій перебив його.

— Ось її листи і портрет,— сказав він. Він узяв пачку зі стола і дав П'єру.

— Віддай це графині... якщо ти побачиш її.

— Вона дуже хвора,— промовив П'єр.

— То вона ще тут? — сказав князь Андрій.— А князь Курагін?— спитав він швидко:

— Він давно виїхав. Вона була при смерті.

— Дуже жалкую, що вона хвора,— сказав князь Андрій. Він холодно, злісно, неприємно, як його батько, усміхнувся.

— Але добродій Курагін, виходить, не удостоїв своєї руки графиню Ростову? — сказав князь Андрій. Він кілька разів фиркнув носом.

— Він не міг одружитися, бо він був жонатий,— сказав П'єр.

Князь Андрій неприємно засміявся, знову нагадуючи свого батька.

— А де ж він тепер перебуває, ваш шуряк, можу я довідатись? — спитав він.

— Він поїхав до Петер... а втім, я не знаю,— сказав П'єр.

— Ну, та це однаково,— промовив князь Андрій.— Перекажи графині Ростовій, що вона була і є цілком вільна і що я бажаю їй усього найкращого.

П'єр узяв в руки пачку паперів. Князь Андрій, наче згадуючи, чи не треба йому сказати ше що-небудь, або чекаючи, чи не скаже чого-небудь П'єр, застиглим поглядом дивився на нього.

— Слухайте, пам'ятаєте ви нашу суперечку в Петербурзі,— сказав П'єр,— пам'ятаєте про..?

— Пам'ятаю,— квапливо відповів князь Андрій,— я говорив, що пропащу жінку треба простити, але я не говорив, що я можу тростити. Я не можу.

— Хіба можна це порівнювати?..— промовив П'єр. Князь Андрій перебив його. Він різко закричав:

— Так, знову просити її руки, бути великодушним і таке інше?.. Так, це дуже благородно, але я не здатний іти sur les

brisées de monsieur1. Якщо ти хочеш бути моїм другом, не говори зі мною ніколи про цю... про все це. Ну, прощавай. То ти передаси?..

П'єр вийшов і пішов до старого князя та до княжни Марії.

Старий здавався бадьорішим, ніж звичайно. Княжна Марія була така сама, як і завжди, але з-за співчуття до брата П'єр бачив у ній радість з того, що весілля її брата розладналося. Дивлячись на них, П'єр зрозумів, яке презирство і злобу вони мали всі проти Ростових, зрозумів, що не можна було при них навіть і згадувати ім'я тієї, яка могла на кого б там не було проміняти князя Андрія.

За обідом мова зайшла про війну, наближення якої вже ставало очевидним. Князь Андрій не замовкаючи говорив і сперечався то з батьком, то з Десалем, швейцарцем-вихователем, і здавався жвавішим, ніж звичайно — тією жвавістю, моральну причину якої так добре знав П'єр.

XXII

Цього ж вечора П'єр поїхав до Ростових, щоб виконати доручення князя Андрія. Наташа була в ліжку, граф був у клубі, і П'єр, передавши листи Соні, пішов до Марії Дмитрівни, яка цікавилася тим, як князь Андрій сприйняв звістку. Через десять хвилин Соня увійшла до Марії Дмитрівни.

— Наташа неодмінно хоче бачити графа Петра Кирило-вича,— сказала вона.

— Та як же, до неї, чи що, його повести? Там у вас не прибрано,— сказала Марія Дмитрівна.

— Ні, вона одяглася і вийшла до вітальні,— сказала Соня. Марія Дмитрівна тільки знизала плечима.

— Коли це графиня приїде, змучила мене зовсім. Ти дивися ж, не говори їй усього,— звернулась вона до П'єра.— І лаяти її духу невистачає, така безпорадна, така безпорадна!

Наташа, схудла, з блідим і суворим обличчям (зовсім не присоромлена, якою сподівався бачити її П'єр), стояла посеред вітальні. Коли П'єр з'явився у дверях, вона заметушилася, очевидно вагаючись, чи підійти до нього, чи почекати його.

П'єр квапливо підійшов до неї. Він думав, що вона йому, як завжди, подасть руку; але вона, близько підійшовши до нього, зупинилася, важко дихаючи і мертво опустивши руки, цілком у тій самій позі, в якій вона виходила на середину зали, щоб співати, але з зовсім іншим виразом.

— Петре Кириловичу,— почала вона говорити швидко,— князь Волконський був вам другом, він і є вам друг,— поправилась

m

<вона (їй здавалося, що все тільки було і тепер усе інше).— Він казав мені тоді, щоб звернутися до вас...

ГГер мовчки сопів носом, дивлячись на неї. Він досі в душі своїй докоряв їй і намагався ставитись до неї з презирством; але тепер йому стало так жаль її, що в душі його не було місця для докору.

— Він тепер тут, скажіть йому, щоб він прост... простив мені.— Вона 'замовкла і ще частіше стала дихати, але не плакала.

— Так... я скажу йому,— промовив П'єр,— але...— Він не знав, що сказати.

Наташа, видно, злякалася тієї думки, що могла виникнути у П'єра.

— Ні, я знаю, що всьому кінець,— сказала вона поспішно.— Ні, цього не може бути ніколи. Мене мучить лише зло, яке я йому заподіяла. Скажіть тільки йому, що я прошу його простити, простити, простити мені за все...— Вона затрусилася усім тілом і сіла на стілець.

Ще ніколи не спізнане почуття жалості переповнило П'є-рову душу.

— Я скажу йому, я все ще раз скажу йому,— промовив П'єр,— але... я бажав би знати одно...

"Що знати?" — спитав Наташин погляд.

— Я бажав би знати, чи любили ви...— П'єр не знав, як назвати Анатоля і почервонів, згадавши про нього,— чи любили ви цю погану людину?

— Не називайте його поганим,— сказала Наташа.— Але я нічого, нічого не знаю...— Вона знову заплакала.

І ще більше почуття жалості, ніжності і любові охопило П'єра. Він чув, як під окулярами його текли сльози, і сподівався, що їх не помітять.

— Не будемо більше говорити, мій друже,— сказав П'єр. Таким чудним раптом здався Наташі цей його лагідний, ніжний, задушевний голос.

— Не будемо говорити, мій друже, я все скажу йому; але про одно прошу вас — вважайте мене своїм другом, і коли вам потрібна допомога, порада, просто треба буде вилити свою душу будь-кому — не тепер, а коли у вас ясно буде на душі,— згадайте про мене.— Він узяв і поцілував її руку.— Я щасливий буду, якщо спроможний буду...— П'єр збентежився.

— Не говоріть зі мною так: я не варта цього! — вигукнула Наташа і хотіла піти з кімнати, але П'єр затримав її за руку. Він знав, що йому треба ще щось сказати їй. Але коли він сказав це, він здивувався сам зі своїх слів.

— Перестаньте, перестаньте, ціле життя попереду для вас,— сказав він до неї.

— Для мене? Ні! Для мене все пропало,—сказала вона соромливо і самопринижено.

— Усе пропало? — повторив він.— Якби я був не я, а най-

вродливіший, найрозумніший і взагалі найкращий чоловік у свМ, і був би вільний, я б цієї ж хвилини на колінах просив би руки І любові вашої.

Наташа вперше після багатьох днів заплакала слізьми вдячності та зворушення і, глянувши на П'єра, вийшла з кімнати.

П'єр теж слідом за нею майже вибіг до передпокою, стримуючи сльози зворушення і щастя, що душили його; не попадаючи в рукави, одягнув шубу і сів у сани.

— Тепер куди накажете? — спитав кучер.

"Куди? — спитав себе П'єр.— Куди ж можна їхати тепер? Невже до клубу чи в гості?" Усі люди здавались такими жалюгідними, такими убогими порівняно до того почуття зворушення і любові, яке^він переживав; порівняно до того розм'якшеного, вдячного погляду, яким вона востаннє крізь сльози глянула на нього.

— Додому,— сказав П'єр і, незважаючи на десять градусів морозу, розгорнув поли ведмежої шуби на своїх широких, сповнених радості грудях.

Було морозно і ясно. Над грязькими напівтемними вулицями, над чорними дахами стояло темне зоряне небо. П'єр, тільки дивлячись на небо, не почував образливої низькості усього земного в порівнянні з височінню, на якій була його душа. При в'їзді на Арбатську площу величезний простір зоряного темного неба відкрився П'єровим очам.