Військовий льотчик - Сторінка 3

Для того, хто кохає свою дружину, настає час, коли він починає бачити в коханні тільки клопіт, перешкоди і зневолення. Для того, хто так любив якусь музику, настає час, коли ця музика нічого більше не дає. Настав час — як оце тепер — коли я більше не розумію своєї батьківщини. Батьківщина — це не сукупність провінцій, звичок, речей, які завжди може охопити мій розум. Батьківщина — це Сутність. І настає час, коли я, мов сліпий, не бачу Сутності.

Майор Аліас провів ніч у генерала за чисто логічною суперечкою. А чиста логіка руйнує життя Духу. Потім, дорогою назад, його стомили безперервні затори. А коли вернувся в групу, одразу натрапив на сотню всіляких труднощів та ускладнень, що помалу поглинають людину, мов гірський зсув, якого не можна стримати. Нарешті він викликав нас, щоб послати на завдання, виконати яке неможливо. Ми — частина загальної недоладності. Для майора ми — не Сент-Екзюпері чи Дютетр, які мають здатність по-своєму бачити чи не бачити речі, думати, ходити, пити, всміхатися. Ми — шматочки якоїсь великої споруди і, щоб зрозуміти всю її конструкцію, потрібно більше часу й тиші, потрібна більша відстань. Коли б у мене був нервовий тик, Аліас помітив би тільки цей тик. В нагромадженні проблем, які стояли перед ним, у цьому обвалі ми самі розпались на шматочки. Голос. Ніс. Тик. А шматочки не хвилюють.

Йдеться тут зовсім не про майора Аліаса, а про всіх людей. Як би ми не любили покійного, але, ховаючи його, ми не стикаємось зі смертю. Смерть — це щось велике. Це нова мережа зв'язків з думками, речами, звичками померлого. Це нове влаштування світу. Зовні мовби нічого й не змінилося, а насправді змінилось усе. Сторінки книжки ті самі, але зміст — інший. Щоб відчути смерть, нам треба уявити час, коли нам потрібен померлий. Отоді нам і не вистачає його. Уявити час, коли ми були б потрібні йому. Тільки ми йому більше не потрібні. Уявити час дружньої зустрічі. І збагнути його порожнечу. Нам треба бачити життя в перспективі. Але день похорону не має ні перспективи ні простору. Небіжчик у нашій свідомості ще в шматках. У день похорону ми метушимось, тиснемо руки справжнім і вдаваним друзям, клопочемось усілякими дрібницями. Покійник умре тільки завтра, в тиші. Він явиться нам у всій повноті, щоб потім так само у всій повноті відірватись від нашого єства. І тоді ми гірко заплачемо, що він покидає нас і ми не можемо його затримати.

Я не люблю дешевих картин, що показують війну. Таких, де суворий воїн витирає сльозу і приховує своє почуття за похмурими жартами. Це брехня. Суворий воїн нічого не приховує. І якщо він кине дотеп, то це тому, що дотеп у нього на думці.

Людські якості тут не викликають сумнівів. Майор Аліас — дуже чуйна людина. Якщо ми не повернемось з польоту, він, можливо, страждатиме більше, ніж хто інший. При умові, що йдеться про нас, а не про сукупність окремих частин. При умові, що тиша дасть йому змогу уявити нас повністю. Бо якщо сьогодні вночі судовий виконавець, який ганяється за нами, примусить групу знову переїхати на нове місце, то в потоці різних проблем зламане колесо якогось вантажного автомобіля на якийсь час витисне з його свідомості думку про нашу загибель. І Аліас забуде пожалкувати за нами.

Отож, вирушаючи на завдання, я думаю не про боротьбу Заходу з нацизмом. Я думаю про сьогоднішні дрібниці. Про безглуздість польоту над Аррасом на висоті семисот метрів. Про марність даних, яких ждуть од нас. Про повільне одягання, яке бачиться мені, мов переодягання до страти. І ще про свої рукавички. Я загубив їх. Де в чорта я тепер знайду рукавички?

Я вже не бачу собору, в якому живу.

Я одягаюсь для служіння мертвому богу.

ІІІ

— Поспішай... Де мої рукавички?... Ні... Це не ті... пошукай у моєму мішку...

— Не знаходжу, пане капітане.

— Телепень ти.

Всі вони телепні. І цей, що не може знайти мої рукавички. І той, зі штабу, що носиться з набридливою думкою про політ на малій висоті.

— Я просив тебе дати мені олівець. Уже десять хвилин як я попросив... Чи в тебе немає олівця?

— Є, пане капітане.

Ну от, хоч один тямковитий.

— Прив'яжи до олівця мотузок. І причепи той мотузок мені в оцю петельку... Слухайте, стрілець, ви здається, не поспішаєте...

— Бо я вже готовий, пане капітане.

— А-а! Гаразд.

Обертаюсь до штурмана:

— Як справи, Дютетр? Усе на місці? Розрахували курс?

— Усе зроблено, пане капітане...

Добре. Курс є. Безнадійне завдання... Чи є сенс приносити в жертву екіпаж, аби зібрати відомості, які нікому не потрібні і яких ніколи нікому не передадуть, якщо навіть хтось із нам і зостанеться живим, щоб їх доставити...

— Їм треба було б узяти в штаб спірітів...

— Навіщо?

— А щоб увечері ми змогли через їхній магічний столик передати добуті відомості.

Я не дуже пишаюся своїм дотепом, але ще бурмочу:

— Ох ці штабісти! Самі б летіли на такі безнадійні завдання!

Як довго триває церемонія одягання, коли завдання видається безнадійним і ти так старанно одягаєшся тільки для того, щоб живцем згоріти. Нелегко натягнути на себе один на один три шари одягу, начіпляти цілу купу всякого причандалля, яке носиш на собі, мов той лахмітник, налагодити постачання киснем, систему обігрівання, телефонний зв'язок між членами екіпажу. Я дихаю через маску. Гумова трубка зв'язує мене з літаком, вона так же важлива, як пуповина. Літак ніби підключається до системи мого кровообігу. Літак входить у систему мого зв'язку з людьми. Мені додалися нові органи, що є посередниками між мною і моїм серцем. Я щохвилини стаю важчий, неповороткіший, мої рухи дедалі повільніші. Я повертаюсь усім тілом, а коли нахиляюся, щоб стягнути ремені чи впоратися з неслухняними застібками, у мене тріщать усі суглоби. Давні переломи завдають болю.

— Дай мені інший шолом. Я тобі вже десятки разів казав, що цього більше не хочу. Він тисне.

Бо на великій висоті череп якимось чудом розпухає. І шолом, на землі цілком нормальний, на висоті десять тисяч метрів стискає кістки, мов у лещатах.

— Це інший шолом, пане капітане. Я вже поміняв його...

— А-а! Гаразд!

Я все бурчу, але без ніяких докорів сумління. Я маю слушність! А втім, усе це не має ніякісінького значення. Саме в цю мить я перетинаю ту внутрішню пустелю, про яку казав. Тут тільки уламки. Я навіть не соромлюсь мріяти про чудо, яке змінило б нинішній день. Хай би, наприклад, попсувалися ларингофони. Вони весь час псуються! Це ж мотлох! Коли б ларингофони вийшли з ладу, це врятувало б нас від заздалегідь приреченого завдання...

Капітан Везен підходить до мене, вигляд у нього похмурий. Перед вильотом він підходить до кожного з нас, і вигляд у нього похмурий. Капітан Везен здійснює у нас зв'язок із службою повітряного спостереження. Його завдання — повідомляти нас про переміщення ворожих літаків. Везен — мій товариш, якого я ніжно люблю, але він завжди пророкує лихо. Я шкодую, що побачив його.

— Друже, — звертається до мене Везен, — це так прикро, так прикро, так прикро!

І дістає з кишені якісь папери. Потім підозріливо дивиться на мене.

— Як ти летиш?

— Через Альбер.

— Так і є. Так і є. Ах, як це прикро!

— Не клей дурня. У чому річ?

— Тобі не можна летіти!..

Мені не можна летіти!.. Який добрий цей Везен! Якби він добився у Господа Бога, щоб попсувалися ларингофони!

— Ти не зможеш прорватися.

— Чого це я не зможу прорватися?

— Бо три ланки німецьких винищувачів весь час патрулюють над Альбером. Одна — на висоті шість тисяч метрів, а ті дві — на висоті сім тисяч п'ятсот і десять тисяч метрів. І жодна не покидає неба, доки не прибуде зміна. Там a priori заборонена зона. Ти попадеш в засідку. А потім, ось дивись!...

І він показує мені папірець, на якому надряпано якісь незрозумілі позначки.

Було б краще, коли б Везен дав мені спокій. Слова "a priori заборонена зона" справили на мене враження. Я думаю про червоні вогні і порушення правил руху. Але порушення правил тут — це смерть. Особливо гидке мені те "a priori". Почуваю себе так, ніби мене взяли вже на приціл.

Я напружую розум. Авжеж, ворог завжди має захищати a priorі

свої позиції. Всі ці слова — то нісенітниця... І потім — мені байдуже до тих винищувачів. Коли я спущуся на сімсот метрів, мене зіб'є зенітна артилерія. Вона не пропустить мене! І я раптом нападаю на Везена:

— Словом, ти надумав негайно повідомити, що мій політ дуже небезпечний, бо у німців є авіація! Біжи скажи про це генералові!

А Везену було б неважко теплим словом підбадьорити мене, сказавши про ті горезвісні винищувачі: "Якісь там літаки, що тиняються коло Альбера".

Зміст був би той самий!

IV

Все готове. Ми на борту літака. Лишається перевірити ларингофони...

— Ви мене добре чуєте, Дютетр?

— Чую добре, пане капітане.

— А ви, стрілець, добре чуєте мене?

— Я... так... дуже добре.

— Дютетр, ви чуєте стрільця?

— Чую добре, пане капітане.

— Стрілець, ви добре чуєте лейтенанта Дютетра?

— Я... так... дуже добре.

— Чому ви весь час кажете: "Я... так... дуже добре"?

— Я шукаю олівця, пане капітане.

Ларингофони не попсувалися.

— Стрілець, чи нормальний тиск повітря в балонах?

— Я... так... нормальний.

— У всіх трьох?

— У всіх трьох.

— Дютетр, ви готові?

— Готовий.

— Стрілець — готові?

— Готовий.

— Тоді рушаймо.

І я злітаю.

V

Страх виникає, коли втрачаєш певність, що ти — це ти. Ждучи вістки, яка може принести мені щастя або відчай я перебуваю в такому стані, ніби мене викинули в небуття. Невідомість робить мене нерішучим, і мої почуття, моя поведінка — це тільки тимчасова маска. Минає секунда за секундою, і час перестає створювати — як ото він створює дерево — справжню особу, що нею я стану за годину. Це невідоме "я", мов той привид йде мені назустріч зовні. І тоді мене сповнює почуття тривоги. Погана вістка викликає не тривогу, а страждання — а це зовсім інша річ.

Та ось час перестав плинути марно. Нарешті я беруся до своєї справи. Я вже не проектуюсь в безлике майбутнє. Я вже не той, кого серед вогняного виру може втягнути в штопор. Майбутнє вже не ввижається мені, мов якесь дивне видиво. Тепер його одна по одній створюють мої дії. Тепер я той, хто стежить за компасом і держить курс 313. Той, хто регулює роботу пропелерів і температуру масла.