Військовий льотчик - Сторінка 6

Екіпаж поволі стомлюється. Ми майже не розмовляємо. Ще кілька разів я пробував обережно натиснути на педалі. Без великих зусиль. Кожного разу мене охоплювавала та сама солодка знемога.

Дютетр задовго попереджає мене про віражі, потрібні йому для фотозйомки. Зараджую як можу, хоча штурвал повертається дуже мало. Нахиляю літак і тягну штурвал на себе. Мені вдається повернути літак, і Дютетр встигає зробити двадцять знімків.

— Яка висота?

— Десять тисяч двісті.

Я все ще думаю про Сагона... Людина — завжди людина. А ми — люди. І я завжди знаходив у собі тільки самого себе. Сагон знав тільки Сагона. Той, що вмирає, вмирає таким, яким він був. Коли смерть приходить до простого шахтаря — вмирає простий шахтар. Де ж міститься те дике безумство, яке вигадують письменники, щоб обманути нас?

В Іспанії я бачив, як з підвалу розваленого снарядом будинку витягували людину, котру відкопували кілька днів. Мовчки, здавалося, в якійсь раптовій несміливості, натовп оточував того, хто вернувся майже з того світу; вкритий сміттям, напівбезумний від задухи та голоду, він був схожий на викопне чудовисько. А коли хтось з натовпу насмілився спитати його про щось і він з тупою уважністю прислухався до запитань, несміливість юрби змінилась почуттям занепокоєння.

Ключі, якими намагалися привести до тями цього чоловіка, не підходили, бо ніхто не знав, про що і як його справді треба питати. Його запитували: "Що ви відчували?.. Що думали?.. Що робили?.." Навмання перекидали кладки через прірву, у своїх діях схожі на тих людей, що вдаються до першого-ліпшого заходу, аби тільки привернути увагу окутаного нічною темрявою глухонімого сліпця, якого намагаються врятувати.

А коли той чоловік уже зміг нам відповідати, він казав:

— Так, так, я чув, як щось довго тріщало..

Або:

— Мені було дуже тривожно. Це тривало так довго... О, дуже довго...

Або ще:

— У мене боліло в крижах, дуже боліло...

І цей чоловік розповідав нам тільки про цього чоловіка. Найбільше говорив про свій годинник, якого він загубив...

— Я шукав його... стільки шукав... але в такій темряві...

Життя, певно ж, навчило його відчувати плин часу і любити звичні речі. І щоб відчути свій світ, хоча той світ не виходив за межі обвалу серед ночі, він користувався почуттям тієї людини, якою був сам. І на головне запитання, якого ніхто не вмів йому поставити, хоч про нього всі і думали: — "Ким ви були? Кого відкрили в собі?" — він зміг би відповісти тільки одне: "Я відкрив самого себе".

Ніякі обставини не пробудять у нас когось іншого, про кого ми нічого не підозрювали. Жити — це значить повільно народжуватись. Було б надто легко — позичати готові чужі душі...

Іноді здається, що раптове осяяння може роздвоїти людську долю. Але осяяння — то тільки раптове бачення: Дух зненацька помічає шлях,повільно заздалегідь підготовлений. Я довго вчив граматику. Мене вчили синтаксису. В мені розбудили почуття. І ось в моє серце стукає поема.

Звісно, тепер я не відчуваю ніякої любові, але якщо сьогодні ввечері щось прокинеться в моїй душі, то це тому що я раніше вже носив камені для невидимої споруди. Я готую свято. І я не матиму права казати, що в моїй душі раптом появився хтось інший, бо цього іншого створюю я сам.

Мені нема чого ждати од воєнних пригод окрім оцієї повільної підготовки. Згодом це оплатиться, як та граматика...

Повільне виснаження притупило в нас відчуття життя. Ми старіємо. Завдання робить нас старішими. Чого коштує політ на великій висоті? Чому дорівнює одна година, прожита на висоті десять тисяч метрів — тижню, трьом тижням чи місяцю нормального життя організму, нормальної роботи серця, легенів, артерій? А втім, мені це байдуже! Від того стану напівпритомності, який часто буває у мене, я постарів на кілька століть: я заринув у спокій стариків. Те, що хвилювало мене, коли я одягався до польоту, тепер видається мені безмежно далеким, загубленим у минулому. Аррас — у безмежно далекому майбутньому. Воєнні пригоди? А де ті воєнні пригоди?

Десять хвилин тому я мало не загинув, а розповісти мені нема чого, хіба що про маленьких ос, яких я бачив три секунди. Справжня ж пригода сталася б за десяту частку секунди. Але ніхто з нас не повертається, щоб розповісти про неї.

— Натисніть трохи лівою ногою, капітане.

Дютетр забув, що мої педалі обмерзли! А мені на думку спала картина, яка вразила мене ще в дитинстві. На тлі полярного сяйва там було намальовано дивне кладовище загиблих кораблів, скованих льодами південних морів. У попелистому світлі вічних сутінків вони розкривали свої обледенілі руки. Серед мертвого спокою в їхніх напнутих парусах ще лишився відбиток вітру, як на постелі лишається відбиток ніжного плеча. Але відчувалося, що ті вітрила тверді і крихкі.

У нас теж все замерзло. Замерзли важелі. Замерзли кулемети. Я запитав у стрільця:

— Як там ваші кулемети?

І він одказав:

— Уже все.

— Ну що ж...

У респіратор маски випльовую крижані голки. Час від часу в гумовій трубці доводиться розчавлювати льодяну пробку, яка не дає мені дихати. Стискаючи трубку, я відчуваю, як у ній тріщить лід.

— Стрілець, з киснем усе гаразд?

— Гаразд...

— Який тиск в балонах?

— Гм... Сімдесят.

— Добре.

Для нас замерз навіть час. Ми — три дідугани з сивими бородами. Ніякого руху. Ні поспіху. Ні прикрощів.

Воєнна пригода? Одного разу майор Аліас попередив мене:

— Намагайтесь бути обережнішим.

Як бути обережнішим, майоре Аліас? Винищувачі появляються зверху, раптово, мов блискавка. Група винищувачів, що летить на півтори тисячі метрів вище і помічає вас унизу, не поспішає. Вона маневрує, орієнтується і займає вигідну позицію. А ви ще нічого не знаєте. Ви мов та миша, над якою повисла тінь хижака. Миша уявляє, що вона живе. Вона ще грається в життя. Але вона вже в полоні у яструба, вона прилипла до його ока міцніше, як до смоли, бо яструб уже не випустить її.

Отак і ви — летите собі далі, мрієте, спостерігаєте землю, але ви вже приречені — вас прирекла якась ледь помітна темна цятка, що з'явилася в оці людини.

Дев'ять винищувачів — уся група кинуться прямо на вас, коли їм захочеться. У них досить часу. Пролітаючи з швидкістю дев'ятсот кілометрів на годину, вони сильно ударять вас гарпуном, який точно влучає у свою жертву. Ескадра бомбардувальників має таку вогняну силу, що може захищатися, але екіпаж розвідувального літака, одного у відкритому небі, ніколи не здолає сімдесят два кулемети, та, зрештою і помітити їх він зможе тільки по снопу їхніх трасуючих куль.

В ту мить, коли ви взнаєте, що вже почався бій, винищувач, мов та кобра, зразу випустивши всю свою отруту, виходить уже з поля обстрілу і, недосяжний, знов повисає над вами. Достоту кобра, яка спочатку похитується, тоді блискавкою вражає жертву і знову починає похитуватись.

Отож, хоч винищувачі й зникли, але від того нічого не змінилося. Навіть обличчя у льотчиків не змінилися. Вони змінюються тепер, коли в небі нікого нема і навколо панує спокій. Винищувач тепер — тільки безсторонній свідок, а в штурмана з пробитої сонної артерії витікає перша цівка крові, і з капота правого мотора несміливо просочуються перші язички полум'я, мов у ковальському горні. Кобра вже встигла згорнутися, а її отрута проникає в серце, і на обличчі здригається перший м'яз. Винищувачі не вбивають. Вони сіють смерть. І вона сходить, коли винищувачі вже пролетять.

Як бути обережнішим, майоре Аліас? Коли ми зіткнулись з винищувачами, я не міг нічого вирішувати. Я міг і не знати, що вони появились. Якби вони летіли наді мною, я б їх ніколи не побачив!

Бути обережнішим? Небо порожнє.

Земля порожня.

Людини немає, коли ведеш спостереження з висоти десять тисяч метрів. На такій відстані рухів людини не помітиш. Довгофокусні фотоапарати для нас тут як мікроскопи. Мікроскоп потрібен, щоб розгледіти не людину — її за допомогою цього приладу не побачиш, — а ознаки перебування людини: дороги, канали, поїзди, баржі. Людина ніби засіває пластинку мікроскопа. Я безпристрасний вчений, війна для мене зараз — тільки об'єкт лабораторного дослідження.

— Дютетр, вони стріляють?

— Думаю, що стріляють.

Дютетр нічого не знає. Снаряди вибухають надто далеко, і клапті диму зливаються з землею. Вони й не сподіваються збити нас таким неточним вогнем. На висоті десять тисяч метрів ми практично невразливі. Вони стріляють, щоб визначити де ми, і можливо, навести на нас винищувачів. Винищувачів, що загубились в небі, як невидимі пилинки.

На землі нас бачать, бо коли літак летить на великій висоті, за ним тягнеться перламутрово-білий шлейф, наче фата молодої. Струс, викликаний польотом, кристалізує водяну пару атмосфери. І позаду нас розмотується периста стрічка крижаних голок. Якщо зовнішні атмосферні умови сприяють створенню хмар, то цей слід повільно ширшатиме і перетвориться на вечірню хмару над полями.

Винищувачі знаходять нас по звуках нашої рації, по вибухах снарядів коло літака і, нарешті, по нашому розкішному білому шлейфу. А проте ми летимо в майже зоряній порожнечі.

Ми летимо — я це добре знаю — із швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину... А тим часом усе стало нерухомим. Швидкість добре помітно на біговому полі. Тут усе плаває в порожнечі. Отак і земля — хоч вона рухається із швидкістю сорок два кілометри на секунду, а обертається навколо сонця дуже повільно. На один оберт витрачає цілий рік. Може і нас під впливом тяжіння щось повільно доганяє. Скільки літаків припадає на небо у повітряній війні? Це пилинки в соборі! Самі пилинки, ми, можливо, притягуємо до себе кілька десятків, а то й сотень інших пилинок. І вся ця курява, наче витрушена з килима, повільно підіймається в промінні сонця.

Як же мені бути обережнішим, майоре Аліас? Прямо внизу крізь прозоре нерухоме скло я бачу тільки якісь дрібнички з іншої епохи. Я схиляюсь над вітринами музею. Але зараз, повернувши, я дивлюся на них проти світла. Там, далеко попереду, безперечно — Дюнкерк і море. Але під кутом я вже майже нічого не розрізняю. Сонце тепер зовсім низенько, і ялечу над величезною сяючою плитою.

— Дютетр, ви щось бачите крізь цю каламуть?

— По вертикалі бачу, капітане...

— Гей, стрілець, є щось нове про винищувачів?

— Нічого нового...

В дійсності я зовсім не знаю, переслідують нас винищувачі чи ні, чи бачать на землі, як за нами женуться павутини бабиного літа, схожі на ту, яку ми тягнемо за собою.

Бабине літо викликає у мене мрії.