Військовий льотчик - Сторінка 7

В думці зринає образ, і спочатку мені здається, що він привабливий: "...неприступні, як надто гарна жінка, ми женемося за своєю долею, повільно тягнучи за собою довгий шлейф з крижаних зірок..."

— Натисніть трохи лівою ногою!

Це вже реальність. Але я знову вертаюсь до своєї наївної поезії:

"...за нашим віражем зроблять віраж і сотні наших поклонників..."

Натиснути лівою... натиснути лівою... Коли б же я міг!

Надто гарній жінці не вдається її віраж.

— Якщо будете співати... ви зомлієте, капітане...

Виходить, я співав?

До речі, Дютетр відбиває у мене всяке бажання до легкої музики:

— Я майже кінчив зйомку. Скоро можна буде спускатися у напрямку Арраса.

Можна... можна... авжеж! Треба скористатись з нагоди.

Ого! Важелі газу теж обмерзли...

І я кажу собі:

"На цьому тижні з трьох екіпажів, що вилетіли на завдання, повернувся тільки один. Отже надії мало — надто велика небезпека в час війни. Та якщо ми й повернемося, нам не буде чого розповідати. Колись і я пережив немало пригод, близький до подвигів: прокладання нових поштових ліній, зустрічі з неприхильними племенами в Сахарі, Південна Америка... Але війна — це не справжній подвиг, це тільки ерзац подвигу. В основі подвигу лежить багатство зв'язків, ним же створених, завдання, які він ставить, звершення, до яких він кличе. Простої гри в орла і решку не перетворити на подвиг, навіть якщо грають на життя або смерть. Війна — це не подвиг. Війна це хвороба. Як ото тиф".

Можливо, згодом я зрозумію, що єдиним моїм справжнім подвигом на війні було те, що мало місце в моїй кімнаті в Орконте.

XI

В Орконте, селищі поблизу Сен-Дізьє, де в люту зиму тридцять дев'ятого року базувалась моя група, я жив на фермі в саманному будиночку. Вночі температура була така низька, що вода в селянському глечику перетворювалась на лід, і перед тим як одягатися, я спочатку розтоплював грубу. Але для цього я мусив вилазити з постелі, де лежав, зігнувшись, і просто розкошував у теплі.

Мені здавалось, що нема нічого прекраснішого за це просто монастирське ліжко в порожній і холодній кімнаті. Тут я блаженствував після денних турбот. Тут я тішився й безпекою. Ніщо мені тут не загрожувало. Вдень моє тіло зазнавало суворих випробувань на великій висоті, під кулями і снарядами. Вдень воно могло перетворитися на згусток страждань, його могли незаслужено розірвати. Вдень моє тіло не належало мені. Більше не належало. Від нього могли одірвати руки, ноги, з нього могли випустити кров. Бо на війні ваше тіло стає складом речей, які вже не є вашою власністю. Судовий виконавець приходить і вимагає ваші очі. І ви оддаєте йому свою здатність бачити. Судовий виконавець приходить і вимагає ваші ноги. І ви віддаєте йому свою здатність ходити. Судовий виконавець приходить з факелом і вимагає всю шкіру з вашого обличчя. І ви вже тільки потвора, бо віддали йому як викуп свою здатність дружньо всміхатися людям. Отож тіло, яке в один і той же день могло стати моїм ворогом і завдавати мені болю, яке могло перетворити на фабрику стогону — це тіло поки що було моїм товаришем, слухняним і рідним, згорнувшись на простирадлі, воно відпочивало в напівсні, не доносячи до свідомості нічого, крім своїх радощів життя і свого блаженного хропіння. Але мені доводилося виганяти його з ліжка, умивати крижаною водою, голити, одягати, щоб у гарному вигляді підставити його під металеві осколки. Це вставання було таке, що здавалося, то не з постелі, то виривають з материнських обіймів, відривають од материнської груді, від усього, що в дитинстві ніжить, пестить, захищає тіло дитини.

Тоді, добре все зваживши, добре обміркувавши і якнайдовше відклавши своє рішення, я стискував зуби, одним скоком підбігав до груби, кидав у неї оберемок дров і обливав їх бензином. Потім, як тільки полум'я охоплювало дрова, я знову перетинав кімнату і пірнав у ліжко, де ще було тепло і звідки, сховавшись під ковдрою і периною я тільки лівим оком стежив за грубою. Спочатку не розгорялось, а тоді на стелі появлялись короткі віблиски. І скоро вогонь уже панував у грубі, мов радість на доброму святі. Там починало тріщати, гудіти, співати. Було весело, як на сільському весіллі, коли гості, вже трохи випивши, збуджено розмовляють, підштовхують один одного ліктями.

А то мені здавалось, що мій добрий вогонь стереже мене, мов той вірний і спритний собака, який старанно виконує

свою службу. Дивлячис на вогонь я відчував якісь приховані радощі. І коли свято було вже в розпалі, коли тіні весело танцювали на стінах і стелі і лунала ота гаряча золотиста музика, і в грубі вже збиралися купи жару, коли моя кімната пропахувалась чарівним запахом смоли і диму, — я вискакував, залишаючи одного товариша задля другого, віддавав перевагу щедрішому і не знав до пуття, чи то я підсмажував собі живіт, а чи зігрівав своє серце. З двох спокус я боягузливо піддавався дужчій, яскравішій, тій, яка своїми фанфарами і вогнями краще себе рекламувала.

Отож я тричі переходив кімнату — спочатку, щоб затопити грубу, потім — щоб лягти знову у ліжко і втретє — повертався зібрати врожай полум'я; тричі, клацаючи зубами, я перетинав льодяну порожнечу своєї кімнати і якоюсь мірою узнав, що таке полярні експедиції. Я пролетів через пустелю до щасливої посадки, і цей великий вогонь, який танцював переді мною свій танець сторожового пса, був мені винагородою.

Вся ця історія, здавалося б, не має ніякого значення. Але для мене то була велика пригода — подвиг. Моя кімната ясно показала мені те, чого я ніколи не побачив би в ній, коли б побував на цій фермі як турист. Тоді вона відкрила б мені тільки свою звичайну порожнечу з єдиним ліжком, глеком для води і поганенькою грубою. І я лише позіхнув би там кілька разів. Як я міг би розрізнити в ній її сторони, троє царств — сну, вогню і пустелі? Як я міг би вгадати оті перетворення тіла, коли воно спочатку — тіло дитяти, що припало до материнської груді, зігріте і захищене; потім — тіло солдата, створене для страждання, а тоді — тіло людини, збагаченої радістю здобуття вогню, цієї святині племені. Вогонь прославляє хазяїна і його друзів. Приходячи до свого товариша, вони беруть участь у його святі, сідають круг нього, розмовляють про свої справи, про тривоги та важку працю і, потираючи руками і набиваючи люльки тютюном, кажуть: "Приємно все-таки біля вогню!"

Але немає більше вогню, щоб можна було подумати про ніжність. Немає вже й холодної кімнати, щоб можна було подумати про подвиг. І мрія зникає. Є тільки абсолютна порожнеча. Є тільки глибока старість. Є тільки один голос, що звертається до мене, голос Дютетра, наполегливого в своєму нездійсненному бажанні:

— Натисніть трохи лівою ногою, капітане...

ХІІ

Я справно виконую свою роботу. Хоч мій екіпаж приречений на поразку. Мене окутує дух поразки. Поразка просочується скрізь, а один знак її — у мене в руці.

Важелі газу обмерзли. Я мушу летіти тільки на повному режимі. І оці два куски заліза ставлять переді мною нерозв'язні проблеми.

На цьому літаку дуже важко збільшити кількість обертів гвинтів. Якщо я піду в піке на повному режимі, швидкість досягне близько восьмисот кілометрів на годину, мотори працюватимуть з перевантаженням. А перевантаження може призвести до поломки.

В крайньому разі я міг би роз'єднати контакти запалювання. Але тоді неминуче станеться аварія. Аварія призведе до зриву завдання, можливо я втрачу й літак. Далеко не скрізь можна посадити літак, що приземляється з швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину.

Отже, треба неодмінно вивільнити рукоятки. Після першого зусилля мені щастить зрушити ліву. А права не піддається.

Коли б тепер зменшити оберти лівого мотора, яким уже можна керувати, я міг би приземлитися на допустимій швидкості. Але якщо я зменшу кількість обертів лівого мотора, мені доведеться вирівняти бокову силу тяги правого, яка, безперечно, поведе літак ліворуч. Треба протидіяти такому крутінню. А педалі, від яких це залежить, геть замерзли. Виходить, я не можу нічого вирівняти. Зменшивши кількість обертів лівого мотора, я попаду в штопор.

Отож мені лишається тільки піти на риск і, спускаючись, перевищити режим, при якому, за теорією, може розвалитися мотор. Три з половиною тисячі обертів — це вже небезпека, що мотор розвалиться.

Усе це безглуздя. Усе не так як слід. Нас світ складається з багатьох шестерень, погано припасованих одна до одної. І справа тут не в механізмах, а в Годинникарі. Немає Годинникаря.

Вже дев'ять місяців, як точиться війна, а ми ще й досі не добилися, щоб заводи, які виготовляють кулемети і системи управління, забепечували безперебійну роботу їх в умовах великої висоти. Виною тут не безтурботність людей. Люди здебільшого чесні і сумлінні. Їхня інертність майже завжди є наслідком, а не причиною марності їхніх зусиль.

Марність зусиль гнітить усіх нас, мов приреченість. Вона гнітить піхотинців, озброєних багнетами проти танків. Вона гнітить льотчиків, які борються один проти десяти. Вона гнітить і тих, хто мав би подбати про удосконалення кулеметів і систем управління.

Ми живемо в сліпому череві адміністрації. Адміністрація — це машина. Чим досконаліша вона, тим менше місця лишається для втручання людини. При досконалій адміністрації, в якій людина відіграє роль шестерні, — лінощі, нечесність, несправедливість не можуть процвітати.

Але так само як машина створена для того, щоб послідовно виконувати раз і назавжди передбачені рухи, адміністрація не здатна до творчої дії. Вона тільки керує. Вона застосовує таку ось кару за таку провину, дає таку ось відповідь на таке завдання. Адміністрація не для того, щоб розв'язувати нові проблеми. Якщо в штампувальну машину закласти шматки дерева, то з не ще не вийдуть готові меблі. Щоб пристосувати машину до цього, людина повинна мати право переробити її. Але ж адміністрацію для того і створено, щоб не допустити небажаного втручання людини, і її шестерні відкидають таке втручання. Вони відкидають Годинникаря.

У групу 2/33 мене перевели в листопаді. Коли я прибув, товариші попередили мене:

— Ти гулятимеш над Німеччиною без кулеметів і управління.

Потім, щоб заспокоїти мене, додали:

— Не хвилюйся.