Військовий льотчик - Сторінка 9

Але одразу ж після старту він помічає, що тягне на нозі ядро каторжника. Його суперники летять, мов на крилах. Боротьба вже не має ніякого значення. Людина сходить з дистанції.

— Це не враховується...

— Враховується! Враховується!

Що придумати, аби примусити людину віддати себе всю цьому змаганню, яке вже перестало бути змаганням?

Аліас чудово знає, про що думають солдати. Вони теж думають:

"Це не враховується..."

Аліас ховає свій револьвер і шукає добру відповідь.

Є тільки одна добра відповідь. Єдина. Хай хто спробує знайти іншу:

— Ваша смерть нічого не змінить. Поразка вже сталася. Але її треба показати в кількості мертвих. Має бути траур. Настала ваша черга виконати цю роль.

— Єсть, пане майоре.

Аліас не зневажає втікачів. Він надто добре знає, що його відповіді буде достатньо. І нам теж достатньо його вдалої, ледь завуальованої відповіді:

— Це дуже неприємно... Але в штабі наполягають. Дуже наполягають... Нічого не вдієш.

— Слухаюсь, пане майоре.

Я міркую просто: ті, хто загинув, є запорукою для інших.

XIV

Я так постарів, що в мене все уже лишилося позаду. Я дивлюся крізь велике блискуче скло кабіни. Там, унизу — люди. Інфузорії на скельці мікроскопа. Чи можуть кого цікавити сімейні драми інфузорій?

Коли б не цей, наче живий, біль у серці, я поринув би у сни, мов старіючий тиран. Десять хвилин тому я вигадав історію з поклонниками. Це така брехня, що аж нудить. Чи міг я, побачивши винищувачів, мріяти про ніжні зітхання? Я думав тільки про гостроносих ос, які боляче кусаються. Авжеж. Вони були маленькі, ті підлі оси.

І я без огиди міг вигадати сукню з шлейфом! Я зовсім не думав про неї, бо ніколи не бачив, який слід тягнеться за моїм літаком. З цієї кабіни, куди мене засунули, мов ту люльку в кисет, мені зовсім не видно, що робиться позаду. Я дивлюся назад очима стрільця. І то не завжди. Тільки тоді, коли ларингофони не зіпсовані! І мій стрілець ніколи не сказав мені: "Он скільки закоханих поклонників іде за нашим шлейфом..."

Лишився тільки скепсис і гра словами. Звісно, мені хотілося б вірити, боротися, перемагати. Але даремно ми вдаємо, що, палячи власні села, віримо, боремось, перемагаємо, дуже важко знайти в цьому натхнення.

Важко жити. Людина — це тільки вузол стосунків, а мої зв'язки мало чого варті.

Що ж у мені вийшло із ладу? В чому таємниці всяких змін? Чому те, що зараз видається мені абстрактним і далеким, за інших умов могло б глибоко схвилювати мене? Чому іноді одне слово, один жест можуть створити нескінченні кола в людській долі? Чому, коли б я був Пастером, гра інфузорій могла б стати для мене такою зворушливою, що пластинка мікроскопа здалася б мені величезною територією, більшою, ніж незайманий ліс, і, схилившись над нею, я зміг би пережити пригоду найвищої форми?

Чому ота чорна цятка, отой людський дім, там, унизу...

І знов на думку мені приходить спогад.

Коли я був хлопчаком... Я повертаюся до свого далекого дитинства. Дитинство — це величезний край, звідки прийшов кожен із нас. Звідки я? Я з дитинства. Я прийшов із свого дитинства, із якоїсь країни... Отож, будучи хлопчаком, я пережив одного вечора дивну пригоду.

Мені було п'ять років чи шість. Була восьма година вечора. Восьма година — це час, коли діти повинні вже спати. Особливо взимку, взимку то вже ніч. Але про мене забули.

На першому поверсі нашого просторого сільського будинку були сіни — мені здавалося, що вони дуже великі, — і в ті сіни виходили двері теплої кімнати, де ми, діти, обідали. Я завжди боявся цих сіней, можливо тому, що слабке світло лампи, яка висіла посередині, мов якийсь сигнал, ледве розсіювало довколишню темряву, і ще тому, що в тиші потріскували високі дерев'яні панелі, і тому, що там було холодно. З теплих освітлених кімнат сюди входили мов у печеру.

Але того вечора, побачивши, що про мене забули, я підкорився злому демону, навшпиньках дотягнувся до ручки дверей, злегенька натиснув на двері, вийшов у сіни і заходився потайки вивчати світ.

Проте мені здалося, що дерев'яні панелі, потріскуючи, попереджають мене про небесну кару. В напівтемряві я невиразно бачив, як ті панелі докірливо дивляться на мене. Не наважуючись іти далі, я якось виліз на невеличкий столик, притулився спиною до стіни і спустивши ноги, відчуваючи, як калатає серце, сидів на ньому, як сидять на скелі серед моря, ті, хто зазнав корабельної аварії.

Саме в цей час відчинилися двері вітальні, два мої дядьки, які завжди навіювали на мене священний жах, вийшли в сіни і, зачинивши двері, за якими було світло й гамірно, почали ходити сюди-туди по сінях.

Я тремтів від страху, що вони побачать мене. Один з них, дядько Гюбер, був для мене втіленням суворості. Посланцем божественного правосуддя. Коли, бувало, я в чому провинюся, цей чоловік, який ніколи й пальцем не торкнув би дитини, повторював мені, суплячи страшні брови: "На другий раз, як я поїду в Америку, я привезу звідти машину, що шмагає дітей. Там усе вдосконалено, в Америці. Через те й діти там дуже слухняні. А батьки там тільки й знають, що відпочивати..."

Не подобалась мені та Америка.

Отак вони ходили туди й сюди по величезних сінях і не помічали мене. Я водив за ними очима, прислухався, тамуючи подих і відчуваючи, що в голові мені паморочиться. "В нас час..." казали вони. І відходили з своєю таємницею, яку знають тільки дорослі, а я сам до себе повторював їх слова: "В наш час..." А тоді вони поверталися, як приплив, що знову приносив мені загадкові скарби. "Це ж безглуздя, — казав один другому, — це просто безглуздя..." Я підхоплював цю фразу, мов якусь незвичайну річ. І повільно повторював, щоб випробувати силу дії цих слів на мою п'ятилітню свідомість: "Це ж безглуздя, це просто безглуздя..."

Отож відплив оддаляв моїх дядьків. Приплив знову приносив їх до мене. Це явище, яке відкривало мені в житті ще неясні перспективи, відбувалося так же чітко, як рухаються, відповідно до законів тяжіння, небесні тіла. А я був навіки прикований до свого столика — таємничий свідок урочистого засідання, на якому обидва мої всевідаючі дядьки спільно творили світ. Будинок міг стояти ще тисячу років, і два мої дядьки, неквапливо, як той маятник, ходячи туди й назад по сінях, ще тисячу років створювали б там відчуття вічності.

Цяточка, до якої я придивляюсь, — це, безперечно, людський дім, унизу піді мною, за десять кілометрів. Мені це ні про що не говорить. Але ж, можливо, то великий сільський будинок, у якому розмірено ходять два дядьки і повільно створюють у дитячій свідомості щось таке казкове, як безмежність морів.

З десяти тисяч метрів я бачу територію цілої провінції, але мені так тісно, що я майже задихаюсь. У мене тут менше простору, ніж було його в тому чорному зернятку.

Я втратив почуття простору. Я сліпий щодо простору. Але я прагну його. І мені здається, що я торкаюсь тут спільної міри всіх людських поривань.

Коли якийсь випадок пробуджує в людині любов, то все в ній кориться цій любові, і любов дає почуття простору. Коли я жив у Сахарі, араби часом приходили вночі до нашого багаття, щоб попередити нас про небезпеку, і тоді пустеля оживала і набувала сенсу. Ці вісники створили простір пустелі. Те саме буває і з музикою, якщо вона прекрасна. І з простим запахом старої шафи, якщо вона пробуджує і оживляє спогади. Пафос — це і є відчуття простору.

Але я розумію й інше: все, що стосується людини, не можна ні підрахувати ні виміряти. Справжній простір не сприймається зором, його пізнає тільки розум. Простір — як мова, бо мова зв'язує між собою все.

Тепер мені здається, я краще розумію, що таке цивілізація. Це спадщина віруванб, звичаїв і знань, повільно зібраних протягом століть; іноді їх важко виправдати логікою речей, але вони виправдовують самі себе, бо, мов ті дороги, якщо вони кудись ведуть, ця спадщина відкриває людині її внутрішній простір.

Погані книги твердили нам про потребу втечі. Звісно, вирушаючи в подорож, люди шукають простору. Але духовний простір не можна знайти. Його створюють. А втеча ніколи ні до чого не призводила.

Коли людина, щоб відчути себе людиною, має потребу брати участь у змаганнях з бігу, співати в хорі чи воювати, то це вже пута, якими вона старається зв'язати себе з іншими, з усім світом. Але які ж то жалюгідні зв'язки! Якщо суспільна культура добре розвинена, вона сповнює людину навіть тоді, коли ця людина сидить на одному місці.

У якомусть тихому містечку крізь туман дощового дня я помічаю немічну каліку — самотня, вона задумливо сидить біля вікна. Хто вона? Що з неї зробили? Про духовну культуру цього містечка я судитиму про насиченості його нинішнього життя. Чого варті ми, якщо стаємо нерухомі?

У віруючого домініканця, який молиться богу, внутрішнє життя насичене вдосталь. Ця людина тільки тоді й відчуває себе справжньою людиною, коли, нерухомо розпластавшись, молиться. У Пастера, коли він затамувавши подих, схиляється над своїм мікроскопом, внутрішнє життя насичене вдосталь. Пастер тільки тоді відчуває себе повноцінною людиною, коли спостерігає. Тоді він іде вперед. Тоді він поспішає. Він іде гігантськими кроками, хоча й не рухається, і йому відкривається безмежний простір. Сезанн, мовчазний і нерухомий перед своїм етюдом, теж живе неоціненним внутрішнім життям. Людиною в повному розумінні слова він почуває себе тільки тоді, коли мовчки вдивляється і оцінює. Тоді його полотно стає для нього ширше, ніж море.

Простір, дарований домом мого дитинства, простір, даний мені кімнатою в Орконте, простір, дарований Пастеру всім тим, що він бачив через мікроскоп, простір, що відкривається поемою — все це крихкі і прекрасні блага, якими наділяє тільки духовна культура, бо простір існує для розуму, а не для очей, і немає простору, який можна було б збагнути без мови.

Але як воскресити значення моєї мови в час, коли все на світі перемішалося? Коли дерева парків — це і ковчег для багатьох поколінь родини, і водночас проста перешкода, яка заважає артилеристові. Коли прес бомбардувальників важко тисне на міста і примушує народ текти, як тече чорний сік, по дорогах. Коли Франція — в мерзенному безладді, мов той розкиданий мурашник. Коли бореться не з явним супротивником, а з обмерзлими педалями, рукоятками, які заклинило, з гвинтами, які не держать...

— Можете спускатися!

Я можу спускатися.