Викрадений - Сторінка 20

- Роберт Луїс Стівенсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми наблизились на нашому поромі до борту судна, і переселенці почали нахилятися через фальшборт, ридаючи і простягаючи руки до моїх супутників, серед яких були їхні близькі друзі. Не знаю, скільки б це тривало, бо здавалося, що вони втратили всяке почуття часу; та нарешті капітан корабля, який зовсім розгубився від цього плачу й безладдя, підійшов до борту і попросив нас відплисти від судна.

Після цього Нейл скерував баркас до берега, а заспівувач на баркасі завів сумну мелодію, яку підхопили й емігранти, і їхні друзі на березі, тож пісня лунала звідусіль, немов оплакували померлого. Я бачив, як по щоках чоловіків і жінок на поромі й навіть у гребців, що зігнулись над веслами, текли сльози. Все бачене мною, а також пісня, яка називається "Прощавай, батьківщино", глибоко зворушило мене.

На березі в Кінлохелайні я відкликав Нейла вбік і спитав, чи не належить він до клану Аппіна.

— А коли так, то що? — насторожився він.

— Я розшукую одного чоловіка, — пояснив я, — і мені здається, що ви маєте про нього звістки. Його звуть Алан Брек Стюарт. — Замість показати йому ґудзика, я по-дурному почав тицяти йому в руку шилінг.

Він обурено відсахнувся.

— Ви мене ображаєте. Так джентльмен з джентльменом не поводиться. Той чоловік, що його ви розшукуєте, тепер у Франції. Та коли б навіть він сидів у мене в кишені, — додав шкіпер, — а ви були мішком, набитим шилінгами, я не дав би й волосині впасти з його голови.

Я зрозумів, що пішов хибним шляхом, і, не гаявши часу на перепрошення, показав йому ґудзика, якого на початку розмови тримав затиснутим у руці.

— А, он що! — мовив Нейл. — 3 цього слід було починати! Якщо ви хлопець зі срібним ґудзиком, то все гаразд. Мені [254] доручено подбати, щоб ви безпечно дісталися куди треба. Пробачте за мою відвертість, — додав він, — але ніколи не згадуйте ім'я Алана Брека і не пропонуйте грошей верховинцеві-джентльменові.

Мені було дуже важко виправдатись: не міг же я признатися йому, що й не добачав у ньому дворянина, поки він сам не назвав себе джентльменом. Нейл, зі свого боку, не виявив бажання розмовляти зі мною далі; він, очевидно, хотів лише виконати доручення, та й квит, а тому заквапився оповідати мені, як і куди податись. Я мав переночувати на заїжджому дворі в Кінлохелайні, а другого дня пройти по Морвену до Ардгуру і зупинитися на ніч у домі Джона з Клеймора, якого попередили, що я, можливо, прийду до нього; на третій день я мав переправитись черезь вузьку морську затоку біля Корана і ще через одну біля Балахуліша, а потім запитати дорогу до будинку Джеймса з Ґлена в Охарні, в Аппінському Дюрорі. Як бачите, мені часто доводилося переправлятись через затоки, бо море в цій частині Шотландії глибоко вдається в гори, утворюючи безліч заток, що забезпечує надійний захист від нападу ворога і воднораз дуже утруднює пересування. Вся місцевість була навдивовижу дика й похмура.

Нейл дав мені ще кілька порад: ні з ким не розмовляти дорогою, уникати вігів, Кемблів і "червоних мундирів", сходити з дороги й ховатися, коли побачу, що наближається якийсь солдат, "бо зустріч із ними ніколи не кінчалася добром"; коротше кажучи, він радив мені поводитись так, як належить розбійникові або агентові якобітів, за кого, мабуть, і вважав мене.

Заїжджий двір у Кінлохелайні виявився таким злиденним і брудним, що скидався на свинячий хлів, наповнений димом, блощицями та мовчазними верховинцями. Я був незадоволений не тільки своїм житлом, а й самим собою за дурне поводження з Нейлом і вважав, що нічого гіршого й придумати не можна, але дуже помилявся і незабаром переконався в цьому. Не минуло й півгодини, відколи я перебував у заїзді (майже весь час стоячи на дверях, бо торфовий дим виїдав мені очі), коли раптом знялася гроза, по невеликому пагорбу, де стояв заїзд, потекли струмки, і за одну мить половина кімнати перетворилася на бурхливий потік води. В ті часи заїжджі двори були дуже погані по всій Шотландії, і все-таки я не міг не здивуватись, коли від вогнища до ліжка мені довелося брести по кісточки у воді.

Вранці наступного дня я знову вирушив у дорогу і незабаром наздогнав маленького огрядного чоловічка з [255] вельми поважним обличчям. Він ішов дуже повільно, час від часу ставав і поринав у читання книжки, іноді відзначаючи якесь місце нігтем. Своїм пристойним одягом він нагадував особу духовного звання.

Виявилося, що він теж учитель закону Божого, але зовсім не схожий на сліпця з Мулу. Единбурзьке товариство для поширення християнства послало його проповідувати Євангеліє в найдальших закутках Верховини. Звали його Гендерленд. Говорив він з протяглим акцентом жителя південної Шотландії, за яким я вже знудьгувався. Незабаром ми, крім спільної батьківщини, знайшли й інші спільні інтереси. Мій добрий друг, ессендінський священик, у вільний час переклав на гельську говірку кілька гімнів і релігійних книжок, якими користувався Гендерленд у своїй справі і які дуже цінував. Саме одну з цих книжок він ніс із собою й читав дорогою, коли ми зустрілися. Ми одразу заприязнилися й пішли далі вдвох, оскільки нам було по дорозі до Кінґерлоха. Дорогою священик зупинявся і розмовляв з усіма зустрічними; хоч я, звичайно, й не розумів, про що вони вели розмови, мені здавалося, що містера Гендерленда люблять у цьому краї, бо я бачив, як багато хто із зустрічних витягав тавлинку і ділився з ним останньою пучкою табаки.

Про свої справи я розповів йому тільки те, що вважав за безневинне, тобто все, що не мало ніякого стосунку до Алана; сказав йому, що йду в Балахуліш, де маю зустрітися зі знайомим, бо боявся, що Охарн або навіть Дюрор були б надто точними вказівками й могли навести його на слід.

Містер Гендерленд, своєю чергою, багато розповідав мені про свою справу й про людей, з якими йому доводилось знатися, про якобітів і священиків, що переховуються, про декрет, що забороняє місцевому населенню носити зброю, про одяг та інші дивини того часу. Він здавався поміркованим у поглядах: за дещо ганив парламент, особливо за те, що парламент суворіше переслідував тих, хто носив національний одяг, аніж тих, хто незаконно носив зброю.

Ця поміркованість навела мене на думку розпитати в нього про Червоного Лиса й аппінських орендарів. Я думав, що такі запитання здаватимуться цілком природними у вустах чоловіка, який іде в ті краї.

Містер Гендерленд відповів, що це дуже негарна історія. — Просто дивно, — говорив він, — звідки ці нещасні орендарі беруть гроші, тоді як самі помирають з голоду. У вас немає табаки, містере Балфор? Ні? Гаразд, обійдусь і без табаки. Безперечно, їх почасти примушують платити. Джеймс Стюарт Дюрор (його називають Джеймсом Ґленським) — [256]єдинокровний брат Ардшила, ватажка клану, має велику силу і дуже крутий з орендарями. А потім є ще й другий, його звуть Алан Брек...

— О! — вигукнув я. — А цей що?

— Що можна сказати про перелітного птаха! — промовив Гендерленд. — Він то з'являється, то зникає, сьогодні тут, а завтра щез. Спритний хлопець! Я б анітрохи не здивувався, якби він виглянув зараз он із-поза того куща дроку! Ви не носите з собою такої речі, як табака, га?

Я відповів, що не маю такої звички, і додав, що він уже не один раз питав мене про це.

— Можливо, — зітхнув законовчитель. — І все ж досить дивно, що у вас немає табаки. Так ось. Як я вже казав, цей Алан Брек — сміливий і відчайдушний чоловік і права рука Джеймса. Він уже засуджений, і йому тепер нічого боятися. Дуже ймовірно, що коли б один з орендарів почав упиратися, то дістав би кинджал у кишки.

— Ну й картина ж у вас виходить, містере Гендерленд, —зауважив я. — Якщо з обох боків тільки страх, то не хочеться більше й слухати про це.

— О ні, — заперечив містер Гендерленд, — тут, крім страху, ще є любов і самозречення, перед якими стає соромно за себе.

8 цьому є якась шляхетність, можливо, не християнська, а просто людська. Навіть Алан Брек, судячи з усього, що я чув про нього, заслуговує на повагу. В нашій частині країни є чимало негідників, які ретельно відвідують церкву і тішаться повагою людей, хоч насправді вони куди гірші від цього замороченого бідолахи, майстра проливати людську кров, містере Балфор. Так, так, нам слід було б повчитися у верховинців. Ви, мабуть, подумаєте, що я надто довго жив на Верховині? — додав він, усміхаючись до мене.

Я відповів, що зовсім так не думаю, бо сам бачив у верховинців багато такого, що викликало в мене захоплення; а коли ми вже торкнулися цього питання, то містер Кембл теж родом з Верховини.

— Слушно, — підтвердив він. — Кембли — значний рід.

— А що робить тепер королівський агент? — поцікавився я,

— Колін Кембл? — спитав Гендерленд. — Стромляє голову в осяче гніздо!

— Я чув, що він збирається силоміць вигнати орендарів, —вів я далі.

— Збирається, — відповів він. — Але, як то кажуть, це ще вилами на воді писано. Джеймс Ґленський поїхав в Единбург і знайшов там правника (напевно, Стюарта, бо всі вони тримаються один одного, як кажани дзвіниці), і той добився, щоб виселення припинили. Та знов утрутився Колін Кембл і виграв справу в суді державної скарбниці. Тепер я чув, ніби перша партія орендарів повинна переселятися завтра. Виселення почнеться з Дюрора, під самими вікнами Джеймса, що, на мою скромну думку, аж ніяк не можна назвати розумним.

— Ви гадаєте, орендарі боронитимуться? — спитав я.

— Припустімо, що вони роззброєні або принаймні вважаються беззбройними, — сказав Гендерленд, — бо ще багато холодної зброї приховано в затишних місцях. Крім того, Колін Кембл викликав на допомогу солдатів. Однак на місці його дружини я не почував би себе спокійно, поки він не повернеться додому. За цих Аппінських Стюартів ніколи не можна ручитися.

Я спитав, чи вони небезпечніші за своїх сусідів.

— Не сказав би цього, — відповів законовчитель. — У тому ж то й лихо, що коли Колін Рой доб'ється свого в Аппіні, йому доведеться починати все знову в сусідній місцевості, яка називається Мамор і є одним з володінь Камеронів. Йому як королівському агентові в цих землях доводиться виселяти орендарів з них обох; і, відверто кажучи, містере Балфор, я певен, що коли йому цього разу й пощастить уникнути смерті, то вдруге вже ніяк її не минути.

Так розмовляючи, ми йшли цілий день.