Викрадений - Сторінка 23

— Адже ми на Верховині, і коли я раджу вам тікати, то слухайтесь мене й тікайте. Звичайно, тяжко ховатися і голодувати у вересі, та ще тяжче лежати забитим у кайдани у в'язниці червоних мундирів.

Я спитав, куди ж нам слід тікати, і, почувши відповідь: "На південь Шотландії", з більшою охотою погодився йти разом з ним, бо горів нетерплячкою швидше потрапити додому і порахуватися з дядьком. Крім того, Алан був такий певний, що в справі з убивством і мови не може бути про справедливість; і я побоювався суду Кемблів. З усіх видів смерті мені найменше подобалася смерть на шибениці. Ця жахлива споруда раптом надзвичайно чітко постала перед моїми очима (одного разу я бачив її зображення на [267] обкладинці дешевої брошурки з баладою) і відбила будь-яку охоту попадати в суд.

— Хай буде, що буде, Алане, — вирішив я. — Піду з вами.

— Але запам'ятайте, — попередив Алан. — Це нелегкий шлях. Може статися, що вам буде дуже важко, доведеться терпіти голод і холод. Постіль у вас буде наче в куріпки, життя ваше буде подібне до життя зацькованого оленя, а спатимете ви зі зброєю в руках. Вам доведеться перетерпіти багато знегод, Девіде, перше ніж ми будемо в безпеці. Я кажу вам усе це наперед, бо добре знаю таке життя. Та коли ви запитаєте, який же інший вихід вам залишається, я відповім: ніякого. Або тікайте зі мною, у верес, або йдіть на шибеницю.

— Що ж, вибір тут може бути лише один, — сказав я, і ми потиснули один одному руки.

— А тепер гляньмо ще раз на червоні мундири, — запропонував Алан і повів мене на північно-східне узлісся.

Визираючи з-поміж дерев, ми могли бачити широкий схил гори, що круто спадав до морської затоки. Схил тут був дуже нерівний і кам'янистий, з-поміж кущів вересу й стрімких скель виглядали поодинокі берізки, а ген далі на другому кінці схилу, в напрямку Балахуліша, рухались малесенькі червоні солдатики, то піднімаючись на пагорби, то зникаючи у видолинках і меншаючи з кожною хвилиною. Вони, очевидно, дуже стомилися, бо вже не чути було веселих вигуків, хоч солдати ще йшли нашим слідом і, мабуть, були певні, що наздоганяють нас.

Алан стежив за ними посміхаючись.

— От і гаразд, — промовив він. — Вони добре-таки стомляться, перше ніж скінчать це діло. А тому, Девіде, ми можемо попоїсти, випити ковток з моєї баклажки і трохи відпочити. Потім підемо в Охарн до мого родича, Джеймса Ґленського, — мені треба забрати свій одяг, зброю і попросити грошей на дорогу. Тоді ми вигукнемо: "Вперед, на щастя!" і пошукаємо долі в кущах вересу.

Ми пили й їли, сидячи в такому місці, звідки було видно, як сонце закочується за безкраї дикі й пустельні гори, по яких я був приречений блукати з моїм товаришем. У час перепочинку й пізніше, дорогою в Охарн, кожен з нас розповів про свої пригоди після загибелі брига. З Аланових пригод я розповім лише про ті, які мені здаються найцікавішими чи важливими.

Виявляється, що Алан підбіг до фальшборту, як тільки перекотилася хвиля, помітив мене у воді раз, потім удруге, як мене захопила течія, і, нарешті, востаннє бачив якусь [268] мить, коли я вчепився в рею. Це вселило в нього деяку надію, що я, можливо, доберусь до суходолу, і спонукало зробити ті розпорядження, завдяки яким я потрапив (за свої гріхи) в цю нещасливу країну Аппінів.

Тим часом на кораблі встигли спустити шлюпку, і двоє чи троє матросів уже сиділи в ній, коли налетіла друга, ще більша хвиля, підняла бриг і, напевно, потопила б його, якби він не засів на рифі. Коли корабель уперше наскочив на риф, прова його була вище, ніж корма. Але тепер корму підкинуло вгору, прова занурилася в море. А вода ринула в передній люк з такою силою, наче прорвалася гребля.

На саму згадку про те, що сталося потім, обличчя Аланове зблідло. В каюті ще залишались два матроси, які безпомічно лежали на койках. Бачачи, як вода заливає каюту, вони подумали, що корабель іде на дно, і почали голосно кричати; їхні крики були такі жахливі, що всі, хто був на палубі, кинулись у човен і налягли на весла. Не встигли вони відплисти й двісті ярдів, як налетіла третя велика хвиля й зняла бриг з рифу. Вітрила його на якусь мить напнулися, і корабель, здавалось, рухався, поступово осідаючи: потім він почав занурюватись усе глибше й глибше, і незабаром море зімкнуло хвилі над "Завітом" з Дайсарта.

Поки човен плив до берега, ніхто не промовив жодного слова; всі мовчали, приголомшені жахливими криками матросів, що лишились на кораблі. Та ледве ступили вони на берег, як Гозісен опам'ятався й наказав схопити Алана. Матроси спочатку задкували, не маючи великої охоти ризикувати життям, але в Гозісена наче вселився диявол. Він кричав, що тепер Алан один, що в нього багато грошей, що він винний у загибелі корабля і смерті їхніх товаришів і що вони зараз мають змогу помститись йому і водночас розбагатіти. їх було семеро проти одного, поблизу — жодної скелі, яка могла § стати захистом для Алана, а матроси почали обступати його з усіх боків.

— І тоді, — розповідав Алан, — маленький рудоволосий чоловічок... не пам'ятаю, як його звали...

— Ріак, — підказав я.

— Атож! — підтвердив Алан. — Ріак! Це він став на мій бік, дорікнув матросам, що вони не бояться суду, і додав: "Гаразд, я сам буду боронити цього верховинця". Він не такий уже й поганий, той чоловічок з рудим волоссям, — додав Алан. —У нього є хоч крихта порядності.

— Правда, — зауважив я. — Він по-своєму був добрий зі мною.

— Зі мною теж, — сказав Алан. — О, слово честі, його [269] поведінка мені дуже подобається. Але розумієте, Девіде, загибель корабля і крики тих нещасних дуже вразили його, і я гадаю, що він роздобрився саме через це.

— Ваша правда, — погодився я, — бо спершу Ріак був такий, як і решта. І як сприйняв це Гозісен?

— Наскільки я пам'ятаю, дуже погано, — відповів Алан. —Але маленький чоловічок крикнув мені, щоб я тікав. Послухавшись поради, я кинувся бігти і, озирнувшись востаннє, побачив, що матроси стоять, збившись купкою на березі, очевидно, сваряться.

— Чому ви так думаєте? — спитав я.

— Ну, там уже працювали кулаки... — пояснив Алан. —Я бачив, як один з матросів упав на землю. Та я не став чекати, чим воно скінчиться. Розумієте, в цій частині Мулу є невеличка смужка землі, що належить Кемблам, а вони — погане товариство для такого джентльмена, як я. Коли б не це, я б залишився і спробував розшукати вас сам, не кажучи вже про те, щоб допомогти маленькому чоловічкові. — Було смішно слухати, як Алан весь час підкреслював маленький зріст містера Ріака, хоч сам був не набагато вищий за нього. — Отож я наліг на ноги і скільки духу побіг уперед. Зустрічаючи подорожніх, я кричав їм, що біля берега затонув корабель. Але запевняю вас, вони не зупинялися й не турбували мене! Ви б тільки бачили, як вони один за одним мчали до берега! А прибігши на берег, пересвідчилися, що тільки пробіглись, та й усе. Не зовсім погано для Кемблів. Мені здається, що Бог покарав їхній клан, тому корабель не розбився, а цілим пішов на дно. Та це було великим нещастям і для вас, бо коли б море викинуло на берег хоч один уламок корабля, вони почали б шукати у всіх напрямках і швидко знайшли б вас.

Розділ XIX

ДІМ СТРАХУ

Поки ми йшли, запала ніч, небо затягло хмарами, які почали збиратися ще по обіді, і нас огорнула непроглядна темрява, що було незвичайним для цієї пори року. Шлях наш лежав по нерівних гірських схилах, проте Алан досить упевнено рухався вперед, і я не міг зрозуміти, як він знаходить дорогу.

Нарешті близько половини на одинадцяту ми вийшли на вершину крутого пагорба й побачили внизу вогні. Двері [270] будинку, певно, були відчинені навстіж, і через них проникало світло вогнища й свічок; а навколо будинку квапливо рухались п'ять чи шість чоловік, кожен із запаленою головешкою в руках.

— Джеймс, мабуть, із глузду з'їхав, — кинув Алан. — Якби замість нас сюди підійшли солдати, він попав би в халепу! Та, певно, він поставив на дорозі вартового, до того ж Джеймс добре знає, що жоден солдат не знайде того шляху, яким прийшли ми.

Алан тричі свиснув, подаючи умовний знак. Дивно було бачити, як при першому звуці всі головешки враз зупинилися, наче люди, що несли їх, злякались, і як після третього свисту вони заметушилися знову.

Заспокоївши їх таким чином, ми спустилися схилом пагорба вниз, де нас зустрів біля воріт (житло це було схоже на багату 4>ерму) високий вродливий чоловік років за п'ятдесят і привітав Алана по-гельському.

— Джеймсе Стюарт, — звернувся до нього Алан, — прошу вас говорити по-шотландському, бо я привів із собою молодого джентльмена, який не розуміє гельської мови. Ось він, —додав Алан, беручи мене під руку, — це молодий джентльмен і лерд із південної Шотландії; на мою думку, для нього буде краще, коли ми не називатимемо його ім'я.

Джеймс Ґленський досить люб'язно привітався зі мною, а потім знову обернувся до Алана.

— Це просто жахливий випадок, що накличе на країну нещастя! — вигукнув він, заламуючи собі руки.

— Пусте, — заспокоїв його Алан. — Вам доведеться примиритися з ложкою дьогтю в бочці меду. Колін Рой мертвий, і будьте вдячні за це.

— Добре вам говорити, — не вгамовувався Джеймс, — але, слово честі, я б хотів, щоб він ожив знову. Звичайно, легко вихвалятися й пишатися наперед, та справа вже зроблена, Алане, а хто за це відповідатиме? Вбивство сталося в Аппіні, запам'ятайте це. І Аппінові доведеться розплачуватись.

Поки вони розмовляли, я стежив за слугами. Одні з них стояли на драбинах і рились у стріхах будинку й надвірних будівель, витягуючи звідти рушниці, шпаги та військове спорядження, інші забирали їх і кудись відносили. Від підніжжя пагорба долинали приглушені удари мотики, з мого я здогадався, що там закопують зброю. Хоч усі вони метушилися, в роботі не відчувалось порядку, люди хапалися за одну й ту саму рушницю, стикаючись смолоскипами, а Джеймс, перериваючи час від часу розмову з Аланом, [271] віддавав челяді накази, яких, очевидно, ніхто не розумів. При світлі смолоскипів я бачив, що обличчя в усіх були схвильовані й стривожені; хоч слуги й намагалися говорити пошепки, в їхніх голосах відчувався страх і гнів.

Незабаром з будинку вийшла дівчина з якимсь клуночком чи пакунком у руках, і я часто потім усміхався, згадуючи, як Алан, побачивши той клуночок, якимось шостим чуттям здогадався, що то таке.

— Що то в руках у дівчини? — спитав він.

— Ми саме робимо лад у домі, Алане, — відповів Джеймс зляканим і трохи улесливим тоном.