Викрадений - Сторінка 29

- Роберт Луїс Стівенсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мене ж нудило на саму згадку про їжу. Якщо раніше все моє тіло наче було налите оливом, то тепер я відчував якусь дивну легкість і навіть не помічав ходи. Мене несло, мов павутиння, земля здавалася хмарою, гори легкими, як пір'я; я ніби плив у повітрі за течією, яка, немов потік води, несла мене, кидаючи з боку в бік. Від усього цього мене пойняв жахливий відчай, і я ладен був розплакатись над своєю безпорадністю.

Я помітив, як Алан, глянувши на мене, насупився, і подумав, що він сердиться. На цю думку я відчув легкодухий страх. Пригадую також, що я всміхався і, хоч як намагався, не міг не всміхатися, навіть розуміючи, що це недоречне в такий час. Проте мій товариш, як і перше, був ласкавий до мене; й наступної миті двоє людей Клюні підхопили мене попідруч і дуже швидко (чи може, мені так здавалося, бо насправді вони, по-моєму, йшли надто повільно), майже понесли вперед лабіринтами похмурих долин і западин у саме серце грізних Бен-Олдерських гір.

Розділ XXIII

КЛІТКА КЛЮНІ

Незабаром ми підійшли до підніжжя гори, вкритої густим лісом, що дерся дуже крутим скелястим схилом угору, а за лісом виднілось оголене урвище.

— Тут, — сказав один з провідників, і ми почали підійматись на гору.

Дерева чіплялися на схилі, як матроси на вантах корабля; їхнє коріння утворювало ніби щаблі драбини, по яких ми лізли вгору. На горі, майже під самим голим урвищем, ми [294] побачили дивовижне житло, відоме в цих краях під назвою "Клітка Клюні". Стовбури кількох дерев були з'єднані між собою плотом з лозиння, проміжки між ними були укріплені кілками, а ґрунт за цією загорожею вирівняли, насипавши землі, так що утворилося щось схоже на підлогу. Дерево, яке росло на схилі, правило за опору для покрівлі. Стіни були сплетені з лози й покриті мохом. Усе житло формою трохи скидалось на яйце й наполовину висіло, а наполовину стояло в гущавині дерев на стрімкому схилі, ніби осяче гніздо в зелених кущах глоду.

Всередині житло було досить просторе й могло навіть не без вигод надати притулок п'ятьом-шістьом чоловікам. Виступ скелі хитромудро використовувався як димар; дим слався понад скелею і кольором майже не різнився від неї, тому знизу нічого не було помітно.

Тут була лише одна зі схованок Клюні. Крім цього, він мав ще печери й підземелля в різних закутках свого краю і, залежно від донесень своїх розвідників, перебирався з одного місця в інше, коли наближалися солдати. Завдяки такому способові життя й відданості свого клану Клюні не тільки залишався весь час у безпеці, тоді як багато інших утекли за кордон або були схоплені й покарані смертю, а й жив у країні ще чотири чи п'ять років після наших відвідин. І лише на беззаперечну вимогу свого володаря він виїхав у Францію. І дивна річ: там Клюні часто нудьгував за своєю Кліткою на Бен-Олдері й невдовзі помер.

Коли ми підійшли до дверей, Клюні сидів біля комина-скелі, стежачи, як один з прислужників готує їжу, і смоктав смердючу пінкову люльку. Одягнений він був украй просто, голову покривав плетений нічний ковпак, насунутий аж на вуха. Однак поводився він, мов король: варт було глянути, як він підвівся, щоб привітати нас.

— А-а, містере Стюарт! Прошу, сер, заходьте і ведіть сюди свого друга, чийого ім'я поки що я не знаю.

— Як ви тут живете, Клюні? — поцікавився Алан. —Сподіваюсь, добре, сер? Я дуже радий, що бачу вас і можу відрекомендувати вам мого друга, Шоозького лерда містера Девіда Балфора.

Коли ми бували вдвох, Алан ніколи не згадував про мій маєток без насмішки, однак у присутності чужих проголошував ці слова, наче герольд.

— Заходьте, панове, — відказав Клюні. — Щиро вітаю вас у своєму домі. Це, звичайно, дивне й не дуже вигідне житло, але тут я приймав особу королівської крові. Ви, містере Стюарт, безперечно, знаєте, кого я маю на увазі. Спершу [295] випиймо на щастя, а коли мій безрукий слуга приготує печеню, ми пообідаємо і зіграємо в карти, як годиться джентльменам. Життя моє трохи нуднувате, — додав він, наповнюючи чарки, — я бачу мало товариства, сиджу тут, б'ю байдики, згадую великий день, який ніколи не вернеться, і чекаю другого такого ж дня, який, сподіваймося, вже не за горами. Я пропоную тост: "За Реставрацію!"

Всі ми цокнулись і випили. Звичайна річ, я не бажав зла королю Ґеоргу, та коли б він був на моєму місці, то, мабуть, зробив би те саме. Ковтнувши спиртного, я одразу відчув себе набагато краще, міг спостерігати й слухати, хоча ще й не зовсім ясно, але вже не почуваючи того безпричинного страху і зневіри, що гнітили мене раніше.

Житло, в якому ми гостювали, було й справді дивне: не менш дивним виявився і його хазяїн. За час свого довгого переховування Клюні набув багатьох дріб'язкових звичок і поводився так, наче стара панна. У нього було особливе місце, де ніхто інший не мав права сидіти; всі речі в Клітці він розставив у певному порядку, і жодна людина не сміла порушувати цей порядок. Куховарство було однією з його найулюбленіших справ, і, навіть вітаючись із нами, він не спускав з очей печені.

В розмові з Клюні виявилось, що іноді під покривом ночі він провідував або приймав у себе дружину й одного чи двох своїх найближчих друзів; але більшу частину часу Клюні жив самотньо і спілкувався тільки з вартовими та слугами, що прислуговували йому в Клітці. Щоранку першим до нього приходив один з цих слуг, цирульник, голив його і розповідав місцеві новини, які Клюні безмірно любив слухати. Клюні з дитинною поважністю закидав слугу запитаннями; з деяких відповідей сміявся, мов божевільний; іноді аж через кілька годин після того, як голяр ішов, Клюні знову заходився реготом, згадуючи його розповіді.

Клюні, певно, мав причини ставити запитання, бо, хоч і був ізольований від суспільства і, як інші землевласники в Шотландії, парламентським актом позбавлений законних прав, все-таки вершив патріархальний суд у своєму клані. Всі суперечки між людьми його клану вирішувались у його сховищі; причому ці люди, які відкрито висловили б свою зневагу до вироку найвищого суду, відкладали помсту й платили гроші на одне лише слово цього засудженого вигнанця. Коли він гнівався, а це бувало частенько, то віддавав накази й погрожував карою не гірше, ніж будь-який король, а його слуги тремтіли й ховалися від нього, як діти від розгніваного батька. Кожному, хто входив у його оселю, [296]Клюні церемонно подавав руку, причому всі одночасно по-військовому доторкалися до своїх капелюхів. Отож мені випала чудова нагода ознайомитися з внутрішнім життям клану в гірській Шотландії. Ватаг клану був оголошений поза законом і переховувався, землі його були конфісковані, скрізь нишпорило військо, розшукуючи його, іноді на відстані одної милі від місця, де ватаг перебував; і все це в таких умовах, коли перший-ліпший з голодранців, яких Клюні шпетив і яким часто погрожував, міг би стати багатієм, виказавши його.

Як тільки печеня підсмажилась, Клюні власноручно вичавив на неї цитрину (йому добре постачали всякі лагомини) і запросив нас до столу.

— Вони, — сказав він, маючи на увазі шматочки м'яса, —такі самі, як ті, що ними я частував у цьому будинку його королівську високість, не рахуючи цитринового соку. В ті часи ми раділи, коли взагалі могли добути якусь їжу, і найменше турбувалися за приправу. В сорок шостому році тут було більше драгунів, ніж цитрин.

Не знаю, може й справді печеня була дуже смачна, але самий вигляд м'яса викликав у мене нудоту, і я їв мало. Весь час Клюні розважав нас розповідями про перебування в Клітці принца Чарлі*, докладно переказуючи навіть слова співрозмовників, і, встаючи з місця, показував нам, де хто стояв. З його слів я зробив висновок, що принц був ґречний, жвавий хлопець, справжній нащадок династії королів, але не такий мудрий, як Соломон. Я зрозумів також, що за час свого перебування в Клітці він часто напивався п'яний, тож вада, яка, на загальну думку, призвела до його смерті, вже й тоді давалася взнаки.

Не встигли ми попоїсти, як Клюні приніс стару, заяложену колоду карт, таку, що її можна завжди знайти в кожному дешевому заїзді. Очі його розгорілися, коли він запропонував нам зіграти в карти.

Мені ще змалку прищепили відразу до гри в карти, як до чогось ганебного. Мій батько вважав негідним християнина або навіть просто людини ризикувати своїм останнім шматком хліба й зазіхати на чужий за допомогою розмальованих клаптиків картону. Звичайно, я міг би послатися на втому, і цього було б досить для вибачення, але визнав за потрібне викласти свою думку щодо карт. Я, мабуть, страшенно почервонів, однак твердим голосом сказав їм, що не беруся судити інших, але сам ніколи в карти не грав.

Клюні перестав тасувати карти. [297]

— Що це має означати, хай йому біс? — обурився він. — Що за вігівська лицемірна балачка в домі Клюні Макферсона?

— Я за містера Балфора ладен покласти руку в огонь, —заявив Алан. — Він чесний, хоробрий джентльмен, і не забувайте, хто говорить вам це. Я ношу королівське ім'я, — додав він, заломлюючи набакир капелюха. — Я і той, кого я називаю своїм другом, можемо бути достойним товариством навіть для вибраного кола людей. Але цей юнак утомився, і йому слід виспатися. Якщо він не бажає грати в карти, то це аж ніяк не перешкодить нам зіграти вдвох. А я, сер, умію і охоче зіграю в першу-ліпшу гру, яку ви тільки можете назвати.

— Сер, — гарячкував Клюні, — знайте, що в цій бідній оселі всякий джентльмен може робити, що йому заманеться. Коли вашому приятелю захочеться стати на голову, будь ласка. А якщо він, чи ви, чи будь-хто інший не зовсім задоволений мною, то я з радістю поміряюся з ним шпагою.

Я зовсім не хотів, щоб ці двоє друзів через мене перерізали один одному горло.

— Сер, — звернувся я до Клюні, — я справді дуже втомився, як вам пояснив Алан, а крім того, зізнаюсь вам, бо ви, мабуть, теж маєте синів, що я дав батькові обіцянку ніколи не грати в карти.

— Досить, досить, — урвав мене Клюні і показав на постіль з вересу в кутку Клітки. Однак він лишився невдоволений і скоса поглядав на мене, щось бурмочучи під ніс. Треба визнати, що моя вибагливість і слова справді відгонили чимось пресвітеріанським і були не зовсім доречні в цьому місці серед диких верховинців-якобітів.

Випивши горілки й закусивши олениною, я відчував себе якось дивно обважнілим.