Викрадений - Сторінка 30

Ледве я встиг лягти в постіль, як поринув у забуття. В такому стані я був майже весь час, який ми пробули в Клітці. Іноді я прокидався й розумів, що діється навколо, а інколи тільки чув голоси або хропіння людей, схоже на дзюрчання води в річці. Мені здавалося, що пледи на стінах то зменшувалися, то знову більшали, ніби тіні від вогнища на покрівлі. Я, очевидно, іноді щось говорив або вигукував, бо, пригадую, час від часу з подивом чув, як мені відповідали. Пам'ятаю, що мене не мучили ніякі змори, я відчував тільки невимовний повсякчасний жах, огиду до місця, де я перебував, до постелі, на якій лежав, до пледів на стіні, до голосів, до вогню, до самого себе.

Покликали слугу-цирульника, щоб той приписав мені ліки; він говорив по-гельському, і я нічого не зрозумів. Я так підупав на силі, що не міг навіть попросити перекласти [298] його слова. Я тільки добре усвідомлював, що хворий, а все інше мене не цікавило.

Перебуваючи в такому жалюгідному стані, я майже ні на що не звертав уваги. Алан і Клюні весь час бавили за картами, і Алан, певно, спочатку вигравав, бо пригадую, що одного разу я підвівся на ліжку і бачив як вони сиділи, захопившись грою, а на столі лежала велика блискуча купа грошей — гіней шістдесят чи, може, й сто. Було якось дивно бачити таке багатство в гнізді, сплетеному з дерев на кам'яному схилі. І навіть тоді в мене майнула думка, що гра в карти — дуже ризиковане діло для Алана, бо в того не було нічого за душею, крім зеленого гаманця і якихось п'яти фунтів.

Щастя, мабуть, зрадило його наступного дня. Десь опівдні мене, як звичайно, розбудили обідати. Я знову відмовився від їжі, але мусив був випити чарку якогось гіркого настою, приписаного цирульником. У розчинені двері Клітки яскраво світило сонце, засліплюючи й дратуючи мене. Клюні сидів біля столу, покусуючи ріжечки колоди карт. Алан схилився над моєю постіллю, і обличчя його, що було зовсім близько від моїх висушених гарячкою очей, здалося мені незвичайно великим.

Він попросив мене позичити йому грошей.

— Навіщо? — поцікавився я.

— О, тільки в борг, — відповів Алан.

— Але для чого? — наполягав я. — Не розумію.

— Девіде, — відповів він, — невже ви пошкодуєте дати мені в борг?

Можливо, я не дав би йому грошей, якби був при своїй пам'яті. Але в ту мить мене мучила одна-єдина думка — не бачити його обличчя, і я віддав йому гроші.

Вранці третього дня, коли ми вже пробули в Клітці сорок вісім годин, я прокинувся з великою полегкістю і, хоч був ще дуже кволий і стомлений, уже бачив речі в їхніх справжніх розмірах і в звичайному вигляді. Крім того, мені хотілося юти. Я встав без сторонньої допомоги з постелі і зразу після сніданку вийшов з Клітки й сів на узліссі. День видався хмарний, у повітрі віяло приємною прохолодою, і я просидів там весь ранок у напівзабутті, яке порушувалось тільки розвідниками та служниками Клюні, що приходили з їжею і доповідями. В той час навколо було спокійно, і можна сказати, що Клюні жив майже відкрито.

Коли я повернувся до Клітки, Алан і Клюні, відклавши карти набік, розпитували про щось слугу; ватаг обернувся й заговорив до мене по-гельському.

— Я не розумію гельської мови, сер, — перебив я його. [299]

Після тієї пригоди з картами все, що я говорив чи робив, його дратувало.

— У вашому імені більше глузду, ніж у голові, сер, — сказав він гнівно, — бо воно цілком гельське. Та річ не в цьому. Мій розвідник доповідає, що на півдні вся місцевість вільна. Солдатів немає. У вас вистачить сил іти далі?

Я побачив на столі карти, але золота не було, лежала тільки купка списаних папірців, та й то всі ближче до Клюні. Крім того, Алан мав якийсь дивний вигляд. Здавалося, що він чимось незадоволений, і моє серце стислось від поганого передчуття.

— Не знаю, чи вистачить у мене сил, — відповів я, дивлячись на Алана, — але та невелика сума грошей, яку ми маємо, допоможе нам у довгій дорозі.

Алан закусив спідню губу і втупив погляд у підлогу.

— Девіде, — нарешті обізвався він, — я програв гроші. Це щира правда.

— І мої теж? — спитав я.

— Ваші теж, — простогнав Алан. — Вам не слід було давати їх мені. Я втрачаю розум, коли сідаю за карти.

— Ет, ет! Облиште! — втрутився в нашу розмову Клюні. —Ми грали жартома. Все це дурниці! Ви, звичайно, одержите всі свої гроші назад і навіть удвічі більше, коли дозволите. Це було б казна-що, якби я лишив їх собі. Хай не думають, що я міг би стати на перешкоді людині у вашому становищі. Це було б просто казна-що! — вигукнув він і, почервонівши як рак, почав вигрібати з кишені золото.

Алан стояв, понуривши голову, й мовчав.

— Прошу вас, сер, вийти на хвилину зі мною, — звернувся я до Клюні.

Клюні погодився й пішов за мною, хоч іще здавався збудженим і роздратованим.

— Насамперед, сер, я хочу подякувати вам за вашу великодушність, — почав я.

— Що за дурниці! — запротестував Клюні. — Яка тут великодушність? Це просто вельми прикра історія. Але що ж, по-вашому, я маю робити, сидячи, немов в'язень, у цій Клітці, як не саджати за карти своїх друзів, коли мені щастить зустріти кого-небудь з них? І коли вони програють, то, звичайно не може бути й мови ... — Тут він замовк.

— Авжеж, — додав я. — Якщо вони програють, то ви віддаєте їм їхні гроші, а коли виграють, то йдуть звідси, кладучи ваші гроші собі в кишеню. Я вже сказав, що визнаю вашу великодушність, але мені особисто дуже прикро бути в такому становищі. [300] На якусь мить запала мовчанка. Здавалося, що Клюні весь час поривався щось сказати, проте так і не сказав нічого. Тільки обличчя його ставало все червоніше й червоніше.

-Я ще молодий, — вів я далі,— а тому прошу вашої поради. Порадьте мені, як своєму синові. Мій друг чесно програв ці гроші, спочатку чесно вигравши у вас куди більшу суму. Чи можу я прийняти їх назад? Чи годиться мені так чинити? Адже ви самі розумієте, що хоч би як тут повестися людині, що має бодай крихту гордості, буде неприємно.

— Мені теж не дуже приємно, містере Балфор, — промовив Клюні. — А ви, здається, вважаєте мене здатним грабувати бідних людей. Я б не хотів, щоб мої друзі зносили образи в моєму домі, — ніколи! — раптом вибухнув він гнівом, — або щоб самі ображали кого-небудь!

— Ви бачите, сер, — вів я далі, — що я теж маю свою думку про це. Азартна гра — погана розвага для джентльменів. Та я чекаю вашої поради.

Коли Клюні й ненавидів тепер кого-небудь, то я певен, що саме Девіда Балфора. З войовничим виглядом він оглянув мене з ніг до голови, і на його обличчі я прочитав виклик. Але моя молодість чи, може, його власне почуття справедливості роззброїли його. Звичайно, це була прикра історія для всіх нас, у тому числі й для Клюні; і тим більша його заслуга, що він зумів з честю вийти з неприємного становища.

— Містере Балфор, — сказав він у відповідь, — як на мене, ви надто розбірлива людина й великий святенник, і все-таки у вас душа справжнього джентльмена. Даю вам слово честі, ви можете прийняти ці гроші. Так я порадив би своєму синові. Ось вам моя рука на доказ цього!

Розділ XXIV

ЗНОВ У ВЕРЕСІ. СВАРКА

Під покривом ночі мене з Аланом переправили через Еррокську затоку, і ми почали спускатися її східним берегом до іншої схованки, що була неподалік од верхів'я Реннохської затоки. Нас вів туди один із слуг Клюні. Цей хлопчина ніс весь наш багаж і Аланів плащ. Він ішов швидкою ходою, ніби ноша, менша половина якої примушувала мене згинатися майже до землі, була легкою пір'їнкою; а я ж міг би у звичайній боротьбі покласти його на обидві лопатки.

Безперечно, з порожніми руками йти було куди легше, інакше я, мабуть, зовсім не зміг би пересуватися, бо після [301] хвороби ще був дуже кволий. Та, власне, ніщо й не змушувало нас дуже напружувати сили. Йшли ми найпохмурішими пустелями Шотландії, під захмареним небом, кожен затаївши у своєму серці якусь неприязнь.

Довгий час ми йшли мовчки, насупившись, поряд або один за одним. Я був сердитий і хизувався собою, черпаючи всю свою силу в цих двох палких і гріховних почуттях; Алан теж був сердитий і засоромлений, він соромився, що програв мої гроші, й сердився, що я так ображаюсь на нього за це. Думка про те, щоб розлучитися з Аланом, не давала мені спокою, і що дужче я схилявся до неї, то дужче соромився цього. Алан, звичайно, вчинив би дуже гарно й великодушно, якби обернувся зараз до мене й сказав: "Ідіть своєю дорогою. Мені загрожує серйозна небезпека, і моє товариство тільки збільшує небезпеку для вас". Але щоб я звернувся до друга, який, безперечно, любить мене, і сказав: "Вам загрожує велика небезпека, мені менша; ваша дружба обтяжує мене. Ідіть, ризикуйте своїм життям і зносьте труднощі сам..." О ні, це неможлива річ, і навіть на саму думку про це щоки мої горіли від сорому.

І все-таки Алан повівся як мала дитина, і навіть як зрадлива дитина. Видурити в мене гроші, коли я лежав майже без пам'яті, було не набагато краще від звичайної крадіжки. І ось тепер він плентав поруч мене, не маючи ні мідяка за душею, і, здавалося, був цілком задоволений, що може жити чужим коштом на гроші, які він примусив мене вижебрати. Правда, я ладен був поділитися з ним, але мене дратувало, що він так покладався на мене.

Ці дві думки найдужче непокоїли мене, але я не міг навіть рота розкрити, щоб висловити хоч одну з них, бо це мало б вигляд чорної невдячності. Тому я зробив мало не гірше: не говорив ні слова зі своїм товаришем, а тільки крадькома позирав на нього.

Нарешті, на другому боці Еррокської затоки, коли ми перетинали м'яку, зарослу очеретом галявинку, де йти було легше, Алан не зміг більше витримати й підійшов ближче до мене.

— Девіде, — сказав він. — Друзям годиться інакше сприймати такі дрібниці. Я дуже шкодую, що так сталося, і не приховую цього. Коли ж ви маєте в душі щось проти мене, то краще скажіть про це.

— Гм-м, — протяг я. — Нічого проти вас я не маю.

Мої слова, мабуть, збентежили його, і я підло зрадів цьому.

— Справді? — промовив він тремтячим голосом. — А коли я зізнаюся, що вважаю себе винним? [302]

— Ще б пак! Звичайно, ви винні, — відповів я холодно. — Але ви не станете заперечувати, що я ні разу не дорікнув вам.

— Правда, — погодився Алан. — Проте ви дуже добре знаєте, що поводилися куди гірше.