Вікторія - Сторінка 11

Він їй подякував, бо ж так воно й було. Це його рідні місця, його батьківщина, ліси навкруг Замку становили колись для нього цілий світ, за яким синіла невідома країна, повна пригод. І в ті роки Дітлеф та Вікторія часто запрошували його з собою десь прогулятися чи погратися в якісь ігри, — то лишило найбільші враження з його дитинства. Згодом, коли він над усім тим роздумував, то переконався, наскільки ті роки, як жодні інші, були в його житті значущими, і якщо здавалося — тут якраз про це йшлося, — ніби часом він не писав, а горів, то виходило воно так тому, що його запалювали спогади тих літ; у них жив відблиск того щастя, яке подарували йому брат і сестра в дитинстві. Тому їм і належить значна частка його творчості. До загальних добрих побажань з нагоди заручин він волів би додати й особисту подяку дітям із Замку за чудові роки дитинства, за ту пору, коли поміж них не стояли ні час, ні обставини, за ті радісні, швидкоплинні літні дні…

Він намагався говорити просто, а не виголошувати промову. Вийшло то нецікаво й нікого ні на що не надихнуло, гості знов заходилися пити, їсти й базікати далі. Дітлеф сухо зауважив матері:

— А мені й на гадку не наверталось, що то, власне, я писав його книжки. Га?

Проте господиня Замку не засміялась. Цокнувшись із сином, вона відповіла:

— Подякуй йому, подякуй. Це ж ясно як день — він був дуже самотній у дитинстві… Що ти робиш, Вікторіє?

— Хочу, щоб служниця передала йому ось цю гілочку бузку. Хіба не можна?

— Не можна, — сказав лейтенант.

По обіді гості розійшлися Замком, просторою терасою і навіть садом. Юганнес спустився на перший поверх і пішов до скляної веранди з виходом у сад. Там уже зібрався чималий гурт — кілька курців, поміщик і ще якийсь добродій, що півголосом просторікував про фінансові справи господаря Замку. Садиба його, мовляв, занедбана, вся в бур'янах, паркани поваляні, ліси вирубані; подейкують, що йому доводиться пнутися з усіх сил, щоб оплачувати неймовірно високу страховку за все своє добро.

— На скільки ж він застрахований?

Поміщик назвав суму, вона була приголомшлива.

Втім, у Замку ніколи не вміли ошадити гроші, там споконвіку розтринькували скажені суми. Скільки, скажімо, вгачено коштів у такий обід! А тепер у всьому Замку, певно, як виметено, порожньо навіть у знаменитій скриньці з коштовностями, що належить господині Замку, тож саме зятеві гроші мають повернути Замкові велич.

— А скільки ж він має?

— Ого-го, в нього грошви як полови.

Юганнес підвівся й спустився в сад. Цвів бузок, йому забило дух від пахощів аврикули, нарцисів, жасмину та конвалій. Він надибав безлюдний закуток біля муру й сів на камінь, сховавшись від цілого світу за густим кущем. Його виснажили душевні переживання, він відчував смертельну втому, свідомість у нього немов затуманилась; він уже подумував, чи не підвестися, щоб іти додому, однак, пригнічений та безсилий, сидів далі. Аж тут він чує на стежці, посиланій жорствою, чиюсь невиразну мову й ходу і пізнає голос Вікторії. Затаївши дух, він чекає; крізь листя зблискує і лейтенантів мундир. Либонь, заручені прогулюються.

— Як на мене, це навряд чи можна пояснити, — каже він. — Ти прислухалась до кожного його слова, сиділа, як на голках, і навіть скрикнула. Що врешті-решт це означає?

Вона зупиняється і випростується перед ним.

— Хочеш знати? — питає вона.

— Так.

Вона мовчить.

— Мені байдужки, якщо то нічого не означало, — веде він далі. — Тоді нема потреби й казати.

Вона вся якось знітилась.

— Ні, то нічого не означало, — відповідає вона.

Вони знов ідуть. Лейтенант нервово посмикує еполетами й голосно каже:

— Він мав би бути обачніший. А то, чого доброго, рука офіцера зацідить йому у вухо.

Вони рушили до альтанки.

Юганнес ще довгенько просидів на камені, пригнічений та виснажений. Йому до всього було байдужки. Лейтенант у чомусь запідозрив свою наречену, а та швиденько відмела всі його підозри. Вона сказала те, що й треба було сказати, заспокоїла офіцерове серце й пішла з ним далі. А понад головами заручених задушевно гомоніли у гіллі дерев шпаки. Гаразд. Нехай Господь пошле їм довге життя… За обідом він говорив задля неї, вириваючи з душі своє серце; йому насилу вдалося виправити й зам'яти її зухвалу репліку, а вона йому за те навіть не подякувала. Тільки схопила свій келих і перехилила до дна. За ваше здоров'я, гляньте на мене, як я красиво п'ю… А втім, гляньте на жінку збоку, коли вона п'є. Дарма з чого вона п'є — з чашки, з келиха, з чого завгодно, — ви просто гляньте на неї збоку. Вона кривляється так, що аж бридко. Випинаючи губи, вона ледь торкається ними питва, і впадає в розпуку, якщо людські погляди падають їй на руку. Загалом, тоді краще не дивитися на жіночу руку. Жінка того не витримує, вона здається. Відразу ж ту руку осмикує і підводить ближче до себе, постійно пильнуючи за красою свого руху, і водночас прагне приховати якусь ваду, кривизну пальців чи не надто гарної форми нігтя. Зрештою, її терпець уривається, і вона сама не своя питає: "Чого ви дивитесь?"… Колись вона його поцілувала, якось уліті. То було бозна-коли, Господь святий знає, чи й було воно насправжки. Як то було? Здається, вони сиділи на лавці? Вони довго розмовляли, а коли пішли, він ступав біля неї так близько, що доторкався до її руки. Перед східцями вона його поцілувала. "Я кохаю вас!" — мовила вона… А тепер вони пройшли мимо, може, й досі сидять в альтанці. Лейтенант сказав, що залюбки зацідив би йому у вухо. Він напевно чув ті слова, він не спав, хоч і не схопився на рівні й не вибіг на стежку. Рука офіцера, сказав той. Ну що ж, йому однаково…

Він підвівся з каменя й подався до альтанки. Вона була порожня. Нагорі біля тераси стояла Камілла й гукала його:

— Будь ласка, кава на веранді.

Він пішов слідом за Каміллою. Заручені сиділи на веранді; там уже було чимало гостей. Узявши свою каву, він знайшов собі якесь місце.

Камілла старалась зав'язати з ним балачку. Личко в неї сяяло радістю, і дивилась вона на нього таким відкритим зором, що він поступився й пристав на розмову — відповідав на її запитання й сміявся. Де він був? У саду? А от і неправда, вона шукала його в саду й не знайшла. По всьому саду, його ніде не було.

— Вікторіє, хіба він був у саду? — питає вона.

Вікторія відповідає:

— Ні, я його не бачила.

Лейтенант кидає на неї докірливий погляд і, мовби застерігаючи свою наречену, на повен голос питає поміщика:

— Ви начебто хотіли взяти мене з собою полювати у ваших землях на вальдшнепів?

— Атож, — відповідає поміщик. — Ласкаво прошу.

Лейтенант дивиться на Вікторію. Вона нічого не каже й сидить собі, як і сиділа, ні словом не відмовляючи його від того полювання на вальдшнепів. Його обличчя дедалі дужче пересмикується, він нервовим рухом погладжує вуса.

Камілла знов щось питає у Вікторії.

Тоді лейтенант рвучко схоплюється на ноги й каже поміщикові:

— Гаразд, то я з вами їду ввечері, зараз же.

По тих словах він покидає веранду.

Поміщик і ще дехто виходять слідом.

Запала недовга мовчанка.

Раптом двері відчиняються, і лейтенант вбігає на веранду. Він страшенно роздратований.

— Ти щось забув? — підводячись, питає Вікторія.

Він якось підстрибом робить кілька кроків од дверей, мовби йому не стоїться на місці, йде просто до Юганнеса й ніби мимохідь, вдаряє його рукою. Потім підстрибом вертається до дверей.

— Обережніше, чоловіче, ви мало не вибили мені ока, — мовив Юганнес і мило всміхнувся.

— Ви помиляєтесь, — відповів лейтенант, — я вам дав ляща. Розумієте? Розумієте?

Юганнес вийняв носову хустинку, витер око й сказав:

— У вас і на думці того не було. Ви ж знаєте, що я можу згорнути вас удвоє й запхнути до кишені.

Сказавши те, він підвівся.

І тоді лейтенант швидко відчинив двері й рушив надвір.

— Було! — крикнув він з порога. — Було, телепню!

І він аж хряснув дверима.

Юганнес знов сів.

Вікторія ще стояла посеред веранди. Вона не відривала від нього очей і була бліда як смерть.

— Він вас ударив? — здивована до краю, спитала Камілла.

— Ненароком. Поцілив мені в око. Ось гляньте.

— Боже, воно ж червоне, з нього тече кров. Ні, не тріть, дайте мені його промити. Ваша хустинка надто груба, овва, заберіть її; я візьму свою. Хай йому грець, прямісінько в око!

Вікторія простягнула, було, й свою хустинку. Вона мовчала. Потім, повільно підійшовши до скляних дверей, зупинилася біля них спиною до гостей. Вона дивилась надвір і рвала свою хустинку на дрібні клаптички. За кілька хвилин Вікторія відчинила двері й безмовно та нечутно пішла з веранди.

IX

Камілла, весела й безтурботна, простувала до млина. Вона була сама. Зайшовши до невеличкої хатини, вона усміхнулась і сказала:

— Вибачте, що я не постукала. Тут так шумить вода, що мені то здалося марним. — Роззирнувшись навсібіч, вона сама себе перебила: — О, як тут гарно! Гарно! Де Юганнес? Я знаю Юганнеса. Що з його оком?

Їй запропонували стільця, і вона сіла.

Покликали з млина Юганнеса. Його око гноїлося, під оком був синець. Камілла зустріла його словами:

— Я прийшла добровільно. Мені закортіло сюди навідатись. Вам і далі треба прикладати до ока холодні примочки.

— Не конче, — відповів він. — О, Господь з вами, навіщо ви сюди прийшли? Хочете побачити млин? Дякую, що навідались!

Він обняв матір за стан і представив її Каміллі:

— Це моя мати.

Вони спустилися до млина. Старий мірошник зняв кашкета, низенько вклонився і щось мовив. Камілла не розчула що, але усміхнулась і відповіла навмання:

— Дякую, дякую. Авжеж, я залюбки його подивлюся.

Вона боялася гуркоту й тримала Юганнеса за руку, а витріщеними очима крадькома позирала на обох чоловіків — чи вони бува нічого не говорять. Вона мовби оглухла. Її дивувала у млині незліченна кількість коліс та всіляких обладнань, вона сміялась, заповзято трясла Юганнесову руку й то сюди, то туди тицяла пальцем. Млина зупинили, а тоді знов пустили повним ходом, щоб вона на власні очі побачила, як він працює.

І коли вони пішли з млина, то Камілла ще з добру годину після того говорила до смішного гучно, ніби у її вухах і досі гуркотіло.

Зворотньою дорогою Юганнес провів її до Замку.

— Просто незбагненно, як він посмів ударити вас в око! — мовила вона. — Потім його як вітром здуло, він поїхав із поміщиком на полювання.