Вікторія - Сторінка 13

Я все розповіла мамі, вона весь час усе знала. "Дитя моє любе, кого ж ти кохаєш?" — спитала вона. "А ви ще й питаєте?" — відповідаю я. "Я кохаю Юганнеса, лише його я кохала все життя, кохала, кохала…"

Він поворухнувся.

— Уже пізно. Ви думаєте, що за вас удома не переживають?

— Ні, — відповіла вона. — Ви знаєте, що я вас кохаю, Юганнесе, мабуть, ви це зрозуміли? Я так тужила за вами всі ці роки, що ніхто в світі не збагне тієї туги. Я блукала цією дорогою і думала: ану ж і я зверну з дороги вбік, в глиб лісу, бо він теж туди звертав. А тепер звертаю я. Того дня, як я почула, що ви приїхали, я вдягнула світлу, світло-жовту сукню, я була хвора від хвилювання й туги і одно никала по хаті. "Ти сьогодні аж сяєш!" — сказала мама. Я ходила і весь час сама собі говорила: "Ось він і повернувся додому! Він чудовий, і він приїхав, вже самого цього досить!" На другий день мені вже терпець увірвався, і я, знов одягнувши світлу сукню, пішла в каменярню, щоб зустріти вас. Чи пам'ятаєте ви те? Я вас там і зустріла, проте я не шукала квітів, як вам сказала, і зовсім не по квіти я туди прийшла. Ви більше не раділи, побачивши мене; та все-таки я дякую вам за те, що я вас побачила. То було майже три роки тому. Як я прийшла, у вас у руках була галузка, ви сиділи й поляскували нею; а коли ви пішли, я підняла ту галузку, сховала її і принесла додому…

— Ні, Вікторіє, — сказав він тремтячим голосом, — віднині ви більше не повинні говорити мені такого.

— Ні, — боязко мовила вона, схопивши його за руку. — Ні, не повинна. Либонь, вам цього не хочеться. — Вона нервово поплескала його по руці. — О, я навіть не чекала, що вам захочеться. А до того ж я завдала вам стільки болю. Скажіть, невже з часом ви не зможете мені пробачити?

— Та я вам усе пробачив. Річ не в тім.

— А в чім же тоді?

Запала мовчанка.

— Я заручений, — відповів він.

X

Наступного дня, в неділю, господар Замку власною персоною завітав до мірошника й попросив його прийти до них пополудні, щоб відвезти тіло лейтенанта Отто на пароплав. Мірошник анічогісінько не второпав і вибалушив на нього очі; тоді господар Замку в двох словах пояснив, що вся його челядь вихідна, люди подалися до церкви, тож удома ні душі.

Очевидно, господар Замку провів безсонну ніч, бо скидався на мерця, крім того він був неголений. Одначе своїм звичаєм помахував тростиною і тримався рівно.

Мірошник вбрався у свою найкращу куртку і рушив у дорогу. Коли він під'їхав до Замку, то господар сам зголосився допомогти йому перенести тіло на підводу. Вони впорались тихо, майже цілком таємно, нікого ніде не було й ніхто їх не бачив.

Мірошник поїхав до пристані. Слідом за ним прибули камергер із дружиною, а також господиня замку та Вікторія. Всі вони йшли пішки. Видно було, як на ґанку стояв господар Замку й безперестанку кланявся; вітер куйовдив його сивого чуба.

Коли тіло занесли на борт, туди піднялися й провожаті. Тримаючись за поручні, господиня Замку крикнула мірошникові, щоб він переказав вітання господареві, а Вікторія й собі попросила про ту саму послугу.

Пароплав відчалив. Мірошник довго стояв і дивився йому вслід. Дув сильний вітер, затока бушувала; лише через чверть години пароплав зник з очей. Мірошник поїхав собі додому.

Він поставив коней у стайню, поклав їм фуражу й подався переказувати господареві Замку вітання. Одначе виявилось, що двері до кухні були замкнені. Він обійшов навкруг будинку й хотів зайти від дороги; головний вхід теж був замкнений. "Мабуть, господар по обіді спить", — подумав мірошник. Та як людина обов'язкова, він волів виконати те, за що взявся, й пішов до челядні, аби переказати вітання хоч через кого-небудь. У челядні нікого не було. Він знов походив обійстям, шукаючи по всіх закутнях, заглянув навіть до дівочої. І там було порожньо. Ціла садиба наче вимерла.

І тільки він хотів було виходити надвір, як помітив у підвалі Замку відблиск світла. Він зупинився. Через ґратчасте віконце виразно видніла постать чоловіка, що спустився туди зі свічкою в одній руці та зі стільцем, обтягнутим червоним шовком, у другій. Мірошник упізнав у ньому господаря Замку. Він був поголений і вбраний у сурдут, мов на свято. "Може, постукати у віконце й переказати йому вітання від дружини", — подумав мірошник, але не рушив з місця.

Господар Замку розглянувся навсібіч, посвітив навкруг і знов розглянувся. Він приволік лантуха, напханого, може, сіном, а може, соломою, і поклав його біля вхідних дверей. Потім облив той лантух якоюсь рідиною з кухля. Тоді наставив під двері ящиків, приніс соломи та якусь допотопну підставку для квітів, і все те знов облив чимось із кухля; мірошник помітив, що весь той час господар пильнувався, аби не забруднити собі рук чи одягу. Затим він примостив на лантух недогарок свічки і обмостив його соломою. А тоді господар Замку сів собі на стілець.

Мірошник дедалі дужче витріщався на ті приготування, його очі немов прикипіли до підвального віконця, у душу закрадались тяжкі передчуття. Господар Замку непорушно сидів на стільці й дивився на свічку, яка помалу догоряла; його руки були схрещені. Мірошник бачив, як він струснув пальцем з рукава свого чорного сурдута порошинку й знов схрестив руки.

Нажаханий старий мірошник скрикнув.

Господар Замку повертає голову й дивиться у віконце. Нараз він схоплюється з місця, підскакує до самого віконця, зупиняється там і вилуплює очі. У тому погляді повно невимовної муки. Його рота спотворює страховидна гримаса, і він у безмовній погрозі простягає до віконця стиснені в кулаки руки; врешті-решт він починає погрожувати лише однією рукою, задкуючи в глиб підвалу. Тоді натикається на стілець, свічка перевертається. 1 враз спалахує несамовите полум'я.

Мірошник з криком вибігає надвір. Якусь мить він, цілком утративши від жаху здоровий глузд, метається обійстям, не в змозі нічого придумати. Він підбігає до підвального віконця, вибиває шибку і репетує на все горло; тоді нагинається донизу, хапається за ґрати і трясе ними так, що розхитує і зриває геть.

Аж тут він чує з підвалу голос — не голос, а стогін, схожий на стогін мерця з-під землі; почувши його двічі, він відсахується од вікна, мчить обійстям і спускається на дорогу, що веде додому. Він навіть боїться оглянутись.

Коли ж за якийсь час він повернувся туди з Юганнесом, цілий Замок — давня велична дерев'яна будівля — був охоплений полум'ям до самого неба. З пристані прибігло ще кількоро людей, але й вони вже нічого не могли вдіяти. Все згоріло дотла.

Проте мірошник мовчав, як могила.

XI

Якщо комусь цікаво, що таке кохання, то нехай знає — це всього-на-всього вітер, що, пошумівши в трояндах, вщухає. Але часто воно, як той невигубний карб, з яким проживаєш усе життя до самої смерті. Бог створив безліч різновидів кохання і пильнував, чи воно є, чи зникає.

Йдуть дорогою дві матері й гомонять. Одна вбрана в світло-блакитну сукню, бо її коханий вернувся додому з мандрів. Друга — вся в жалобі. Вона мала трьох дочок, двох чорнявих, а третю біляву, і білява померла. Те сталося десять років тому, аж десять років тому, а мати ще й досі носить по ній жалобу.

— Що за чудова днина! — вигукує мати в світло-блакитній сукні і сплескує в долоні. — Мене захмеляє тепло, мене п'янить кохання, в мені по вінця щастя. Я ладна роздягнутись догола просто на дорозі, простягнути руки до сонця і цілувати його.

Та мати, що в жалобі, мовчить, — не усміхається і не відповідає.

— Ти все ще журишся за своєю дівчинкою? — душевно питає та, що в блакитному. — Хіба від її смерті не минуло десяти років?

Жінка в жалобі відповідає:

— Минуло. Зараз їй би було п'ятнадцять.

Тоді та, що в блакитному, намагається її втішити й каже:

— Але ж у тебе є інші дочки, ти маєш іще двох.

Жінка в жалобі ридає:

— Так, але жодна з них не білява. Небіжчиця була світла, як день.

1 обидві матері прощаються і йдуть кожна своєю дорогою, кожна зі своїм коханням…

Одначе в кожної з тих двох чорнявих доньок теж своє кохання, і кохали вони одного й того ж чоловіка.

Якось він прийшов до старшої і каже:

— Хочу попросити у вас доброї поради, бо я кохаю вашу сестру. Вчора я її зрадив, вона заскочила мене зненацька, коли я цілував у передпокої вашу покоївку; вона злегка зойкнула, схлипнула і пройшла мимо. Що мені тепер робити? Я кохаю вашу сестру, поговоріть з нею, ради Бога, й допоможіть мені!

Старша сестра зблідла й схопилася за серце; правда, вона усміхнулась, ніби благословила його, й відповіла:

— Я допоможу вам.

Наступного дня він пішов до молодшої, упав перед нею навколішки й освідчився в коханні.

Вона обвела його зверхнім поглядом і відповіла:

— На жаль, у мене не водиться більше десяти крон, якщо вам це на думці. Але підіть до моєї сестри, вона має більше.

І вона з погордою покинула його на самоті.

А зайшовши до своєї кімнати, вона впала долілиць, заламуючи від кохання руки.

Стоїть зима, на вулиці холод, туман, пороша й вітер. Юганнес знов у місті, в колишньому своєму помешканні, де чути, як у дерев'яну стіну шкребуться тополі, і де він не раз вітав зі свого вікна світанок нового дня. Сонця тепер немає.

Його весь час поглинала робота, ті великі аркуші паперу, які він списував і яких ставало дедалі більше в міру того, як він переживав зиму. Там відбилася низка пригод зі світу його фантазії, породженої у безмежну, яснозору ніч.

Одначе дні випадали неоднакові, гарні чергувалися з поганими, а іноді, коли він поринав у роботу з головою, його ні сіло ні впало зачіпала за живе якась думка, слово, чиїсь очі з минулого, вмить опановуючи його настроєм. Тоді він підводився і снував по кімнаті від стіни до стіни; таке з ним траплялося часто, він аж вичовгав на підлозі білий слід, який щодня ставав усе біліший та біліший…

"Зараз, коли я не здатен працювати, не здатен думати, не здатен очуматися від спогадів, мені треба сісти й записати свої переживання однієї ночі. Любий читачу, сьогодні в мене страшенно нездалий день. Надворі мете сніг, вулицею майже ніхто не їздить, все таке сумне, і моя душа схожа на жахливу пустку. Я прогулявся вулицею, а тоді кілька годин никав по кімнаті, намагаючись трішки себе опанувати. Та ось минув полудень, а мені не попустило. Я мав би зігрітися, а не бути холодним і блідим, як згаслий день.