Вікторія - Сторінка 16

Мої вірші лежать у шухляді. Вони побачать світ після моєї кончини. "Невже ви матимете із того якусь втіху?" — заперечите ви. Тут ви знов дасте маху, а тим часом ними насолоджується моя родина. Ввечері, коли запалюється лампа, я відчиняю шухляду, виймаю свої вірші й читаю їх уголос дружині та нащадкові. Одній сорок років, другому дванадцять, обоє від них у захваті. Якщо ви колись завітаєте до нас, то ми разом повечеряємо й вип'ємо тодді. Сприймайте це як запрошення. Нехай Господь Бог береже вас од всілякої напасті.

Він простягнув Юганнесові руку. І раптом спитав:

— Ви чули про Вікторію?

— Про Вікторію? Ні. Стривайте, щойно оце чув, зовсім недавно…

— Ви помітили, що вона змарніла? А які в неї під очима темні кола?

— Я бачив її ще навесні, тоді, як був удома. Хіба вона досі нездужає?

Учитель, тупнувши ногою, відповів із кумедною твердістю:

— Атож.

— Я щойно чув… Ні, я жодного разу не стрічав її недужу, ми з нею не бачились. Вона дуже хвора?

— Дуже. Можливо, вже й померла, розумієте?

Юганнес подивився на вчителя, потім на свої двері й розгубився, як йому бути — заходити в дім чи стояти; тоді знов обвів поглядом учителя, його довге пальто, капелюха та й усміхнувся — спантеличено й гірко, як жебрак.

Старий учитель грізно вів далі:

— Ще один приклад, — ану, що ви на це скажете? Дівчина не вийшла заміж за того, кого жадала, кого кохала чи не з самого малечку, за юного красеня лейтенанта. Одного вечора він поїхав на полювання, хтось вистрілив йому просто в лоба й розтрощив голову надвоє. От він і помер, як жертва тієї мізерної омани, яку Господь Бог наслав на нього. Вікторія, його наречена, починає марніти, якась гадина пожирає її тіло, немилосердно точить душу, — її товариші все те помічали. Аж ось кілька днів тому вона пішла на вечірку до Сейєрів; до речі, вона казала мені, що й ви мали там бути, але не прийшли. Словом, на тій вечірці вона надміру багато рухалась, на неї нахлинули спомини про нареченого і, попри все, розвеселили її; вона танцює, танцює цілий вечір, танцює, як божевільна. А тоді вона падає, підлога під нею червоніє; її піднімають, виносять, відвозять додому. Вона більше не підвелася з ліжка.

Вчитель підійшов до Юганнеса впритул і жорстко мовив:

— Вікторія померла.

Юганнес, геть як сліпий, почав водити перед собою руками.

— Померла? Коли вона померла? Невже Вікторія померла?

— Померла, — відповідає вчитель. — Вона померла сьогодні вранці, нещодавно, перед полуднем. — Засунувши руку в кишеню, він вийняв ізвідти грубого конверта. — А цього листа вона доручила мені передати вам. Ось він. "Після моєї смерті", — просила вона. Вікторія померла. Я передаю вам листа. Моя місія закінчена.

І не поклонившись, не мовивши більше ні слова, вчитель розвернувся і повільно посунув вулицею вниз, а там і щез.

Юганнес лишився стояти з листом у руці. Вікторія померла. Він раз по раз уголос проказував її ім'я, і голос у нього був бездушний і якийсь задубілий. Він глянув на лист і впізнав почерк, яким були виведені малі й великі літери, рівненькі рядки; а та, що написала їх, уже мертва!

Потім він заходить у під'їзд, підіймається східцями, знаходить потрібний ключ, засуває його в замок і відчиняє двері. В кімнаті було холодно й темно. Він сідає до вікна й при світлі догасаючого дня читає листа від Вікторії.

"Любий Юганнесе! — писала вона. — Коли ви читатимете цього листа, мене вже не буде на світі. Тепер усе здається мені дивом дивним, я вже вас не соромлюся і пишу вам знов, мовби між нами не було жодних непорозумінь. Досі, коли я провадила нормальне, повне життя, мені ліпше було днями й ночами страждати, ніж писати вам; але тепер, почавши з ним прощатися, я більше такого не думаю. Сторонні люди бачили, як я зійшла кров'ю, а лікар обстежив мене і виявив лише рештку легені, то навіщо ж мені стримуватись?

Я лежала в своєму ліжку й обдумувала останні слова, які я вам сказала. То було того вечора в лісі. Тоді мені й на думку не спадало, що то будуть мої останні слова, інакше я попрощалася б з вами і подякувала б вам. Тепер я вас більше не побачу і шкодую, що не впала вам тоді в ноги, не поцілувала ваших черевиків і тої землі, якою ви ходили, і не освідчилася у своєму безмежному коханні. Я лежала в ліжку і вчора й сьогодні мріяла про те, що якби не моя недуга, то я поїхала б знов додому, подалася б до лісу, знайшла б ту місцину, де ми сиділи тоді, як ви тримали мої руки в своїх; я ж могла б там лягти долілиць, щоб придивитися, чи ніде часом не збереглося вашого сліду, й перецілувати весь довколишній верес. Одначе тепер мені не можна поїхати додому, хіба як трохи поправлюся, на що сподівається мама.

Любий Юганнесе! Так дивно думати про те, що я була народжена лише для того, щоб покохати вас та й попрощатися з життям; як незвично лежати в постелі й чекати свого дня й години. Я крок за кроком віддаляюсь від життя, від людей на вулиці та гуркоту бричок; надійде весна, якої я, певно, вже ніколи не побачу, а ці будинки, вулиці, дерева в парках стоятимуть і після мене. Посидівши сьогодні в ліжку, я трішки подивилась у вікно. Ген на розі зустрілися хлопець і дівчина, вони віталися, тисли одне одному руки, про щось гомоніли й сміялися; і як же це воно так виходить, що я, котра не підводилася з ліжка і не зводила з них погляду, мала померти? Мені подумалось: ті двоє внизу не знають, що я лежу, очікуючи свого часу; та якби й знали, то все одно, мабуть, віталися б і гомоніли одне з одним, як тепер. Сьогодні вночі, коли було темно, я подумала, що наспіла моя смертна година, моє серце поволі стишувалося, і мені здалося, ніби до мене десь іздалини долинав гул вічності. Та наступної миті я опинилась далеко від того й знов стала дихати. Того відчуття аж ніяк не можна описати. Але мама вважає, що мені просто згадалась наша річка чи водоспад.

О Господи милостивий, якби ви, Юганнесе, знали, як я вас кохала. Мені так і не випало освідчитися вам, надто багато перешкод стояло на моїй дорозі, і насамперед — мій власний характер. Тато також завдавав собі немало шкоди через той характер, а я його дочка. Але зараз, коли я помираю і все запізно, я ще раз вам пишу і вже освідчуюсь. Я питаю саму себе, навіщо мені це здалося, якщо вас мої слова, либонь, нічим не вразять, а надто, якщо мене вже не буде на білому світі; одначе мені так хотілося б наостанок побути близько біля вас, принаймні, щоб хоч не відчувати себе далі такою покинутою, як раніше. Я мовби бачу ваші плечі, руки, кожен ваш порух, коли ви читатимете цьою листа, — триматимете його перед собою і читатимете. Мені здається, що тоді між нами зникне та велетенська відстань. Я не можу нікого послати по вас, бо не маю на те права. Мама хотіла послати по вас ще два дні тому, але я вирішила краще написати. Крім того мені хотілося б, аби ви запам'ятали мене такою, якою я була колись, ще до хвороби. Я пригадую, що ви… (тут кілька слів пропущено)… мої очі та брови; але й вони вже не такі, як раніше. Ото ще й з тієї причини мені не хотілося б, щоб ви прийшли. Крім того, я хочу попросити вас не дивитися на мене в домовині. Звісно, я буду майже така, як і в житті, лише трохи блідіша, і лежатиму я в жовтій сукні; та ви однак пошкодували б, якби прийшли на мене подивитись.

Сьогодні я безліч разів бралася писати цього листа і все-таки не сказала й тисячної долі того, що хотілося б. Мене жахає сама думка про смерть, я не хочу помирати, я ще сподіваюсь на Божу ласку, сподіваюсь, що, може, мені трохи покращає, може, вже до весни. Тоді встановляться ясні дні, й дерева вкриються листям. Якби я видужала, то ніколи більше не тримала б на вас, Юганнесе, зла. Скільки сліз я виплакала і скільки дум передумала! О, я вийшла б надвір і гладила б рукою кожного камінчика на бруківці, зупинялася б і дякувала б кожній сходинці, якою ступала б, і з усіма велася б по-доброму. І дарма, що на душі шкребтимуть коти, а мені аби тільки жити. Я ніколи б уже ні на що не нарікала, ні, я усміхалась би всім, хто накидався б на мене з кулаками, і дякувала б та славила Бога, якби судилося жити. Моє життя геть непрожите, я нікому не принесла ніякої користі, й ось це невдале життя має ось-ось урватися. Якби ви знали, як мені не хочеться помирати, то ви, либонь, щось та зробили б, ви вдалися б до всього, що було б вам до снаги. Ви, звісно, нічого не можете вдіяти; та я подумала, що якби ви разом з цілим світом молились за мене і благали мого порятунку, то Господь Бог подарував би мені життя. О, яка безмежна була б моя вдячність, я довіку нікому не завдала б нічого лихого і усміхалась би на все, послане згори, лише б тільки отримати можливість жити.

Мама сидить біля мене й плаче. Вона сиділа тут цілу ніч і плакала наді мною. Мені на душі від того трішечки легшає, то ніби зменшує гіркоту розлуки. Сьогодні я подумала: а що якби я, красиво вдягнена, одного дня підійшла до вас просто на вулиці й, не сказавши жодного образливого слова, дала вам троянду, куплену заздалегідь? Та враз мені сяйнуло в голові, що я більш ніколи не зможу робити того, що хочу, бо ж, мабуть, ніколи не видужаю, бо ж помру. Я дуже часто плачу, лежу собі тихо та ллю рясні, невтішні сльози; у грудях болить лише від ридань. Юганнесе, любий, любий друже, мій єдиний у світі коханий, прийдіть до мене зараз і побудьте зі мною трішки, поки почне смеркати. Я не плакатиму, я всміхатимусь так щасливо, як тільки зумію, від самої радості, що ви прийшли.

О, де моя гордість і моя відвага? Тепер я не дочка свого батька; та це відбувається тому, що сили мої тануть. Я довго страждала, Юганнесе, задовго до цих останніх днів. Мене терзали страждання, коли ви були за кордоном, та й потім, уже приїхавши навесні до міста, я не бачила за стражданнями білого світу. Я ніколи раніше не знала, якою безкінечно довгою може бути ніч. За той час мені випало двічі бачити вас на вулиці; першого разу ви проходили мимо, щось наспівуючи, й не помітили мене. Я сподівалась побачити вас у Сейєрів, та ви не прийшли. Я не мала наміру заговорити чи підходити до вас, але була б вдячна за можливість бачити вас оддалік. Але ви не прийшли. Мені тоді подумалось, що ви, мабуть, не прийшли через мене. Об одинадцятій годині я пішла танцювати, бо мені несила було чекати довше.