Вінні-Пух та його друзі - Сторінка 3

Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:

– Ой-ой-ой! Боляче!

– Тепер ясно,– сказав Кролик.– Ти застряг!

– А все через те,– сердито сказав Пух,– що дехто робить такі вузькі двері.

– Ні! – суворо мовив Кролик. – Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,– сказав Кролик,– мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,– сказав Кролик,– із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,– сказав Кролик,– нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.

Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко – ген аж із протилежного краю Лісу. Проте він хутенько прибіг на поміч, тільки-но Кролик його гукнув, а прибігши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, і, побачивши це, Крістофер Робін сказав:

– Ох, ти, дурненьке ведмежа!

Та сказав він це таким ніжним голосом, що всім одразу на серці полегшало.

– А я саме почав думати,– сказав Вінні-Пух, стиха шморгаючи носом,– а що, як бідному Кроликові вже ніколи-ніколи не доведеться ходити крізь парадні двері. Мені було б страшенно прикро...

– І мені,– сказав Кролик.

– Не доведеться ходити крізь парадні двері? – перепитав Крістофер Робін.– Чому? Доведеться, будь певен, ще й як! Бо якщо ми не зможемо витягти тебе сюди, то напевно зможемо заштовхати туди,– закінчив Крістофер Робін.

Кролик глибокодумно почухав за вухом і сказав, що коли Пуха знов заштовхати туди, тобто назад до нори, то він там назавжди й залишиться. І хоча він, Кролик, щомиті страшенно радий бачити Пуха, проте, що не кажіть, одним усе ж належить жити на деревах, а іншим під землею, і...

– То ти гадаєш, що я вже ніколи не виберуся на волю? – жалібно спитав Пух.

– Я гадаю, що коли ти вже наполовину вибрався, то шкода зупинятися на півдорозі,– сказав Кролик.

Крістофер Робін кивнув головою:

– На це є лише одна рада,– сказав він,– треба почекати, доки ти знову схуднеш.

– А як довго треба худнути?– стривожено спитав Пух.

– Ну, так, мабуть, з тиждень.

– Але ж я не можу стирчати тут цілий тиждень!

– Саме стирчати ти й можеш, дурненьке ведмежа, ще й як! А от витягти тебе звідси, то вже штука хитріша.

– Не журися, ми тобі будемо щось гарненьке читати вголос,– весело сказав Кролик.– Аби тільки сніг не пішов,– додав він.– І ще невеличке прохання... Розумієш, друже, ти зайняв собою майже всю мою хатку... То можна, я вішатиму рушники на твої задні лапки? Бо, бачиш, ці лапки стирчать там зовсім без діла, а з них вийде чудовий вішак для моїх рушників!..

– 0-хо-хо! Цілий тиждень! Цілих сім днів! – сумно сказав Вінні-Пух.– А як же обідати-снідати?

– Боюся, що з цим доведеться потерпіти,– сказав Крістофер Робін.– Бо ти маєш чимшвидше схуднути. А замість "обідати-снідати" ми будемо тобі вголос читати.

Ведмедик хотів зітхнути, але не зміг – так щільно він застряг.

З очей у нього викотилася сльозинка, і він сказав:

– Ну, то, прошу, ви бодай читайте якусь таку смачненьку книжку, що зможе підтримати й утішити нещасного ведмедя, якщо вже він устряв у таку халепу...

І от цілих сім днів Крістофер Робін читав саме таку смачненьку, тобто цікаву і зрозумілу, книжку біля Північного Кінця Пуха (тобто біля голови), а Кролик розвішував випрані рушники на його Південний Кінець (тобто на ноги).

А Пух тим часом дедалі тоншав, тоншав та тоншав... І коли сім днів минуло, Крістофер Робін сказав:

– Пора!

Він ухопився за передні лапки Пуха, Кролик ухопився за Крістофера Робіна, а всі Кроликові Родичі та Знайомі ухопилися за Кролика і гуртом потягли на всю силу!...

І спершу Вінні-Пух озивався лише одним словом:

– Ой!

А далі ще одним словом:

–Ох!

А далі – зовсім несподівано і раптово – він сказав:

– ПУМК! – точнісінько мов той корок, що вилітає з пляшки.

І тоді Крістофер Робін і Кролик, і всі Кроликові Родичі та Знайомі тільки замиготіли в повітрі п'ятами й попадали на одну купу!.. А зверху на тій купі опинився вільний-превільний Вінні-Пух!

Він вдячно кивнув своїм друзям за визволення і потюпав гуляти до Лісу, гордовито буркочучи улюблену пісеньку.

А Крістофер Робін поглянув йому вслід і ніжно прошепотів:

– Ех ти, дурненьке ведмежа!

ПРИГОДА ТРЕТЯ,

У якій Пух та Паць пішли на лови і ледь-ледь не зловили Бабая

Був у Пуха найкращий друг – таке собі крихітне поросятко, якого звали Пацем.

Паць мешкав у великій-превеликій хатці, у великому-превеликому дереві. Те дерево – бук – стояло посередині Лісу, хатка була у самій середині бука, а Паць мешкав у самій середині хатки.

А поблизу хатки стирчав стовпчик, на якому була прибита поламана дощечка з написом. І кожен, хто хоч трохи вмів читати, міг на ній прочитати: "Стороннім В". Більше прочитати там не міг навіть найудатніший грамотій.

Якось Крістофер Робін спитав Паця, що на тій дощечці написано. І Паць умить відповів, що там написано ім'я його дідуся і що ця дощечка з написом – то їхня родинна реліквія, тобто найдорожча для їхнього сімейства річ.

Крістофер Робін сказав, що не може бути такого імені "Стороннім В", та Паць заперечив, що от і може, бо ж дідуся саме так звали! А "В" – це просто скорочено, бо повне ім'я дідуся "Стороннім Віллі", хоч це також скорочено, бо його цілком повне ім'я – "Стороннім Вільям".

– Дідусь мав одразу два імені,– пояснив Паць,– на той випадок, якщо одне десь загубиться. Загубиться Вільям – буде Стороннім, загубиться Стороннім – буде Вільям...

– Знайшов чим хвалитися! – зневажливо сказав Крістофер Робін.– У мене в самого два імені.

– От бачиш, я ж казав,– і в тебе так само! – кувікнув Паць.– Виходить, моя-таки правда!

Був чудовий зимовий день. Паць старанно відгортав сніг перед своїм будинком, аж раптом, підвівши голову, він побачив Вінні-Пуха.

Втупившись поглядом собі під ноги, Пух обережно ступав по снігу, роблячи велике коло. Він був такий зосереджений і замислений, що, коли Паць його покликав, він і не подумав зупинитися.

– Агов, Пуше! – закричав Паць.– Привіт! Що ти там робиш?

– Полюю,– відповів Пух.

– Полюєш? На кого?

– Когось вистежую! – таємниче відповів Пух.

– Кого ж ти вистежуєш?

– Оце мене й цікавить,– сказав Пух.– У тому вся й штука: хто це?

– І що ж ти скажеш – що воно таке?

– Доведеться почекати, доки я з ним зустрінуся,– відповів Вінні-Пух.– Глянь-но сюди.– Він показав на сніг перед собою.– Що ти тут бачиш?

– Сліди,– сказав Паць.– Відбитки лап! – Паць навіть кувікнув від хвилювання.– Ой, Пуше! Ти гадаєш, це той... той страшний Бабай?!

– Можливо,– сказав Пух.– Іноді начебто він, а іноді наче й не він. Хіба розберешся в цих слідах?

Він замовк і знову рушив на лови, а Паць, трохи потупцявши на місці, кинувся за ним навздогін.

Раптом Вінні-Пух став мов укопаний і, зігнувшись, спантеличено втупився у сліди.

– Що таке? – запитав Паць.

– Неймовірна річ,– сказав Вінні-Пух.– Здається, їх стало вже двоє! До оцього – Невідомо Кого – прилучився інший – Невідомо Хто, і зараз вони йдуть парою. Знаєш що, Пацику? Ходімо зі мною, бо раптом виявиться, що це Злі Істоти?!

Паць хоробро почухав вухо і відповів, що до п'ятниці він зовсім вільний і з великою радістю піде з Пухом, а надто якщо в Лісі бродить справжній Бабай.

– Ти хочеш сказати, якщо там бродять Два Справжніх Бабаї? – уточнив Вінні-Пух.

Та Паць сказав, що це все одно, бо до п'ятниці йому зовсім-зовсім нічого робити.

І вони пішли далі удвох.

Сліди вели навкруг маленького вільшаного гайка. Отже, Два Бабаї, якщо це були вони, теж ішли довкола гайка, і, ясна річ, Пух та Паць подалися й собі довкола гайка.

Щоб було веселіше, Паць дорогою оповідав Вінні-Пухові різні пригоди, які траплялися з його дідусем "Стороннім В", наприклад, як дідусь лікував собі ревматизм після полювання, а на старості літ мучився від задухи, та інші цікаві історійки.

А Пух сушив голову над тим, який же із себе був той Паців дідусь. І йому спало на думку: а що, як раптом оце зараз вони полюють на Двох Дідусів, і що буде, коли вони спіймають цих Дідусів,– чи зручно буде взяти хоча б одного додому й тримати в себе,– і цікаво, що скаже на це Крістофер Робін...

А сліди все йшли і йшли поперед них...

Раптом Вінні-Пух знову закляк на місці.

– Поглянь! – стривожено прошепотів він і показав на сніг.

– Куди? – так само пошепки сказав Паць і аж підскочив від ляку. Та щоб показати, ніби він підскочив не від ляку, а просто так, Паць підскочив ще кілька разів, ніби йому просто закортіло пострибати – стриб, стриб, стриб!

– Нові сліди! – сказав Пух.– До тих двох приєднався ще хтось третій!

– Пуше! – вереснув Паць.– Як ти гадаєш, невже це ще один Бабай?

– Ні,– сказав Пух,– бо сліди зовсім інші... Це може бути Два Бабаї й Один, ну, скажімо... скажімо, Бабайчик... Або ж, навпаки, Два Бабайчики й Один, скажімо... ну, Бабай... Та однак треба їх наздогнати...

І вони рушили далі, починаючи трохи хвилюватися, бо як-не-як, а ці Три Невідомі Істоти могли виявитися Дуже Страшними Істотами.

І Пацеві до плачу захотілося, щоб його любий дідусь "Стороннім В" був зараз тут, а не деінде. А Пух думав про те, як було б гарно, аби вони раптом, ну зовсім-зовсім випадково зустріли зараз Крістофера Робіна, – звісно, тільки тому, що він, Пух, так любить свого друга!..

Та ось зненацька Пух утретє завмер на місці й облизав кінчик свого носа – йому раптом зробилося нестерпно гаряче – перед ними були сліди ЧОТИРЬОХ БАБАЇВ!

– Поглянь-но сюди, Пацику! Стало Троє Бабаїв й Один Бабайчик! Іще Один Бабай до них приєднався!

Так воно, певне, й було! Щоправда, сліди подекуди плутались, набігали одні на одні, та все ж це були сліди чотирьох пар лап.

– Знаєш що? – сказав Паць, облизавши й собі кінчик носа і впевнившись, що це мало допомагає.– Знаєш що? Здається, я згадав. Авжеж, так і є! Я згадав про одну справу, яку я забув зробити вчора і не зможу зробити завтра... Словом, мені треба негайно піти додому й зробити цю справу!

– Давай-но зробимо її по обіді, – сказав Пух,– я тобі поможу.

– Та розумієш, це не така справа, що її можна робити по обіді,– квапливо сказав Паць.– Це така суто ранкова справа. Її будь-що треба зробити вранці, найкраще – годині о... Як ти казав, котра зараз година?..

– Та десь, мабуть, дванадцята,– мовив Пух, глянувши на сонце.

– От-от, саме так! Цю справу треба робити якраз о дванадцятій годині. Точніше – від дванадцятої до п'яти хвилин на першу.