Вінок із лотосу - Сторінка 12

Його м'ясисте жовте обличчя розпливлося у схвальній посмішці.

– Твої доводи, як завжди, бездоганні. Доручаю цю справу тобі. Займися нею.

Лам Фан знову повісив картину і поставив стілець на попереднє місце.

По знаку полковника він відчинив двері і впустив очікуючого інспектора.

Глава шоста

1

О шостій годині ранку автобус із Фудаумота, трясучись і грюкаючи, направлявся по дорозі в Сайгон. Він був завантажений корзинами і мішками з товарами для продажу, які захаращували дах і висувалися з вікон. Селяни в темному робочому одязі тіснилися в автобусі, як сардини в банці. Щільно притиснуті до поклажі, вони гучно верещали при кожному сильному поштовху автобуса, змушуючого їх валитися на своїх сусідів. Затиснута поміж гладкою старою жінкою з великими корзинами цукрового буряку і смердючим селянином, що тримав шість тюків з качачим пір'ям, Нхан терпляче переносила тряску їзду. Вона навряд чи помічала незручності. Щоразу, коли думки її поверталися до подій минулої ночі, її душа і тіло ціпеніли від страху.

Поїздка на велосипедах до Фудаумота була справжнім жахом. Остання миля була особливо довгою, Стів був змушений підштовхувати Нхан; ноги її настільки ослабли, що вона більше була не в стані обертати педалі.

Як зраділа вона, коли зайшла в дім свого дідуся! Яким добрим він був з нею! Побачивши перелякану онуку, старий приголубив її; він гладив її по голові і запевняв, що їй нічого боятися.

Поки вона розповідала йому про Стіва, який чекав на вулиці, дідусь ніжно куйовдив рукою її волосся; він так зазвичай робив, коли вона була ще дитиною. Вона відчула себе в безпеці і трохи заспокоїлася.

Потім зайшов Стів. Він розмовляв з дідом, а вона відпочивала в сусідній кімнаті, розглядаючи темну стелю і слухаючи їх притишені голоси.

Незабаром до неї зайшов дідусь. Він сказав, що укриє Стіва, їй не треба турбуватися. Стів зараз сам поговорить з нею, скаже їй, що не треба боятися. Він потурбується про її друга. Йому хочеться сказати, що він вважає великого американця найбільш підходящим для неї чоловіком.

Він усміхнувся, погладив її руку.

– Ніколи не думав, що прийде день, який принесе мені такі приємні новини. В цій країні у тебе немає майбутнього. В Америці ти станеш багатою. Багато ще, звісно, треба влаштувати. Однак, врешті-решт, все владнається. Тобі слід набратися терпіння і мужності. Пам'ятай, що ніщо вартісне не дається легко.

Стів був нетерплячий і різкий. Але Нхан приймала до уваги його стан. У нього неприємності, він дуже схвильований. Вона не чекала від нього ніжності. Природно, він мусить думати про себе.

Він сказав, що вона мусить чимскоріше повертатися в Сайгон. Він вже довідався у дідуся розклад автобусів. Перший автобус відходить о шостій годині і потім, з інтервалами, через годину. Вона мусить поїхати з першим же автобусом. Без сумніву, вона не повинна говорити ні матері, ні дядькові, ні братам, куди вона їздила.

Нхан, скрутившись в клубочок, притулилася до стіни, дивилася на нього не відриваючись, поки він говорив. Холодний страх знову охопив її душу. Вона кивала йому головою, ніби згоджуючись, але суть сказаного не доходила до свідомості. Їй відчайдушно хотілося бути сильною і заслужити похвалу Стіва, проте, вона бачила, як на його обличчі з'являлося зле роздратування повсякчас, коли вона не могла відразу затямити те, про що він говорив.

– Ти слухаєш? – запитував він. – Ради бога, не сиди так, як зацькований кролик. Все, що від тебе вимагається, це сказати, що ми пішли до річки, розмовляли, і об одинадцятій годині я привів тебе додому. Я поїхав, і ти більше не бачила мене. Це досить просто, чи не так?

Просто? З безнадійним відчаєм вона подумала про матір, про дядька, котрих їй треба змусити повірити, що вона лягла об одинадцятій, в той час, як вони знають, що вона взагалі не клалася. Її дядько був добрий, але не простий чоловік. Він завжди піджидав її повернення з Парадайз-клуба. Ось якби вона завчасно попередила його, що пізно повернеться, тоді була б надія переконати його, що об одинадцятій вона була в постелі. А зараз, доки вона не скаже йому правди, нічого думати, що він їй повірить.

– Опам'ятайся! – різко сказав Стів, схопивши її за руку. – Це досить просто, чи не так?

Боячись розгнівати його, вона мовчки кивнула.

– Ти нікому не повинна говорити про діаманти, – вів далі він, понижуючи голос. – Жодній людині. Розумієш?

Вона знову кивнула.

Він підвівся і почав взад і вперед ходити по маленькій кімнаті.

– Мені знадобляться сигарети, – сказав він. – Привези штук двісті. Я сподіваюся, ти встигнеш приїхати сюди денним автобусом. Не забудь захопити з собою газети.

Вона знову кивнула.

– До того часу, коли ти повернешся, я, можливо, вирішу, що робити, – продовжував він. – Будь обережна з Блеккі Лі. Він буде тебе випитувати. Я ще не вирішив, чи можна йому довіряти. Якщо він буде ставити запитання, не прохопися, де я. – Він оглянув маленьку, бідно обставлену кімнатку. – Чимскоріше ми виберемося звідси, тим краще, але ризикувати я не повинен. Відпочинь трохи. До відходу автобуса майже година. Треба кудись подіти ті два велосипеди.

Стів рушив до дверей. Злякана Нхан обвила його руками.

– Не покидай мене, – благала вона. – Я боюся. Невже немає іншого виходу? Може, краще піти в поліцію? Ти віддаси їм...

– Припини! – грубо сказав він, відштовхуючи її. – Я сказав тобі: жодного слова про діаманти. Я збережу їх. Слухай мене: все закінчиться благополучно.

Він вийшов. Вона обхопила голову руками, невтішна у своєму відчаї.

За десять хвилин до відходу автобуса, коли вже майже розвиднілося, він повернувся. Стів сказав, що кинув обидва велосипеди в річку.

Коли автобус під'їжджав до центрального ринку Сайгона, вона згадала про їх прощання. Він раптом став ніжним, але його ніжність не зменшила її страху. З ним, в цьому вона була певна, вона могла б заглянути в лице будь-якої небезпеки, та необхідність обманювати наповнювала її безмежним відчаєм.

В той час, коли Нхан поспішала по вузьких вуличках додому, непокоячись, чи зможе вона переконати матір і дядька повірити розказаній нею неправді, полковник Он Дін Кхак завершував свої вказівки інспектору Нгок Ліну.

Він повідомив, що має всі підстави вважати, що американець Стів Джефф не був викрадений партизанами. Поки що з невідомих мотивів Джефф убив свого слугу. Це установлений факт. Для Джеффа було б дуже зручно, якби його вважали викраденим. Він мав можливість сховатися, і він зробить спробу покинути країну. Слід завадити йому це зробити.

Інспектору належить точно з'ясувати, чи викрадений Джефф, чи криється. Якщо він ховається, інспектор мусить знайти його схованку. Коли це буде зроблено, він не повинен сполохати американця. Він має доповісти полковнику, де той ховається, і полковник сам вирішить, що слід робити.

Донг Хам і Май Ланг То були доставлені в Управління служби безпеки. Щоб вони не могли перемовлятися, їх зачинили в різні камери, в котрих їм належало залишатися, поки полковник не викличе їх для допиту. Отримана від них інформація буде передана інспектору, щоб допомогти йому в розшуку американця.

Полковник доповість президенту, що американець був викрадений, без сумніву, президент сповістить про це американського посла. В інтересах держави не слід інформувати посла про вбивство Джеффом свого слуги. Цей прикрий інцидент має лишитися в секреті, і полковник покладе на інспектора відповідальність за збереження таємниці.

Настала пауза. Опісля полковник провадив:

– Труп слуги має бути виявлений біля поліцейського поста. Цим буде доведено, що в момент нападу він був з американцем. В той час, як американець був викрадений, слуга був убитий. Зрозуміло?

Маленькі чорні очиці інспектора зблиснули, але сам він зберіг незворушність.

– Зрозуміло, сер.

Він спостерігав, як полковник Кхак і Лам Фан вийшли з дому, сіли в поліцейську машину і поїхали. Як тільки вони скрились, він полегшено зітхнув і обійшов кімнату, його темне лице було заклопотане. Він поглянув на картину, що висіла на стіні, присунув стілець, заліз на нього і підняв картину. Він оглянув отвір у стіні, повісив картину на місце, відсунув стілець і замислений вийшов з кімнати.

На другому боці міста, в маленькій, нужденно обставленій кімнаті Нхан сиділа навпочипки перед матір'ю і дядьком, і вдруге пояснювала, що їм слід говорити, якщо поліція запитає їх, де вона була минулої ночі.

Матір Нхан була маленькою сорокашестирічною жінкою. На ній був поношений одяг, її скуйовджене волосся обрамляло висохле зморшкувате лице. Вона виглядала значно старшою за свій вік. Її чоловік служив офіціантом у готелі "Мажестік". Кілька років тому він загинув в дорожній аварії, і на її плечі лягли всі турботи по утриманню сім'ї. Вона заробляла продажем квітів на базарі. Для них було спасінням, коли Блеккі Лі прийшов до неї і запропонував Нхан роботу у своєму клубі. Відтоді її мати кинула торгівлю квітами. Вона запросила брата жити разом з нею.

Брат був значно старшим за неї. Він був безглуздим чоловіком, котрий передрікав долю біля гробниці маршала Лі Ван Дейта. Він не вважався хорошим віщуном, і грошей у нього було ледь-ледь. Його дуже порадувала можливість мати дармовий стіл і житло.

– Якщо сюди прийде поліція, – притишено сказала Нхан, – ви повинні сказати, що я прийшла додому об одинадцятій і лягла спати. Це дуже важливо.

Дядько, насупившись, скоса зиркнув на неї.

– Як я можу це сказати, коли тебе не було всю ніч? – запитав він після тривалих роздумів. – Я весь вечір був удома. Ти, навіть, не клалася.

– Це вірно, – підтвердила мати. – Неправда — мати всіх нещасть. Ми не хочемо накликати біду на наш дім.

– Якщо ви не скажете цієї неправди, – у відчаї вимовила Нхан, – найстрашніші нещастя зваляться на нашу сім'ю.

Дядько засунув під піджак руку і почухав груди.

– Якщо мене запитає поліція, – вперто сказав він, – я скажу, що тебе всю ніч не було вдома. Це позбавить нас від нещасть. Твоя мати теж має сказати правду. Я завжди вважав, що американець принесе тобі неприємності. Я б хотів, щоб ти не зв'язувалася з ним.

– Якщо ви не зробите те, що я прошу, – втрачаючи надію переконати їх, сказала Нхан, – я позбавлюсь роботи і потраплю у в'язницю. Через тиждень у нас не буде грошей, і матір знову буде змушена торгувати квітами.

Дядько примружив очі.