Вінок із лотосу - Сторінка 2

Сем Уейд з американського посольства просвітив його, як тільки він з'явився в Сайгоні:

– Гляди, хлопче, щоб ці випуклості не обманули тебе, ці кукли пласкі спереду і ззаду, як хлопчаки. Побачивши в кіно Лолу і Бардо, вони усвідомили свої недоліки. Прогуляйся по ринку, і ти побачиш, як вони здобувають свої форми. Я прикинув, продаж цих фальшивок найприбутковіше заняття в цій дірі.

– Я Нхан Лі Квон, – сказала дівчина, присідаючи навпроти Джеффа. Вона говорила на прекрасній французькій мові. – Ви можете називати мене Нхан.

Доволі довго вони розглядали одне одного. Джефф загасив сигарету і раптом відчув хвилюючий трепет.

– А я Стів Джефф, – відповів він. – Ви можете називати мене Стів.

Все відбулося на диво просто.

Джефф спустився за цвяхом, який подав йому Хоум. Він поставив цвях точно в тому місці, де була зроблена олівцем позначка, взяв протягнутий йому Хоумом молоток і точно вдарив по капелюшку.

Ось так він і знайшов діаманти.

2

Від удару молотка по цвяху відвалився великий квадратний кусок штукатурки, відкривши в стіні глибоку діру.

– Хай тобі трясця! – вилаявся Джефф, заледве зберігши рівновагу.

Хоум виразив свою досаду, як виражають її в'єтнамці, з допомогою пронизливого квакаючого сміху, що завжди дратувало Джеффа.

– Замовч! – закричав він і поклав молоток на щабель драбини. – Якого диявола вони роблять стіни з паперу?

Стіна, однак, не була схожа на паперову, вона мала, принаймні, два фути завтовшки, і Джефф подумав, що виявлена ним діра була, можливо, хитро замаскованим, існуючим довгий час тайником.

Обережно він опустив руку в темний отвір. Пальці на щось наткнулися. Він витяг маленьку шкіряну коробку. Поки він діставав її, зітлівше дно коробочки відвалилося, і яскраві блискучі предмети, посипавшись донизу, застрибали по паркету.

В крихітних предметах він упізнав діаманти. Казково виблискуючим візерунком вони розсипалися біля підніжжя драбини. Не відводячи очей, він милувався їх зачаровуючим мерехтінням. Його пізнання про діаманти не перевищували поняття обивателя, але він знав, що ці камінці коштують колосальних грошей. Їх, принаймні, було сто штук, більшість розміром з горошину. Серце закалатало, в роті пересохло.

Присівши навпочипки, Хоум зацмокав язиком. Цим звуком в'єтнамці виражають крайнє хвилювання. Він підняв діамант і почав розглядати його.

Джефф спостерігав за ним.

Настала тривала пауза, потім Хоум поглянув догори, і обидва чоловіки пильно вдивлялися один в одного. Пересилюючи гнітючу напругу, Хоум нерішуче усміхнувся. Блиснула золота коронка.

– Ці діаманти, сер, – сказав він, – належать генералу Нгуен Ван Тхо. Поліція розшукує їх багато років.

Повільно, ніби він наступав на яєчні скорлупки, Джефф спустився по драбині і присів поруч зі слугою.

Джефф був дужою людиною. Його зріст перевищував шість футів, а ширини плечей цілком вистачило б для двох європейців середньої комплекції. В молодості він багато часу віддавав спорту. Піднімав вагу, грав у футбол, займався боротьбою і боксом. Навіть зараз, п'ять років по тому, він все ще зберігав відмінну форму. Різниця між двома схилившими людьми кидалася в очі. Поруч з м'язистим тулубом Джеффа в'єтнамець виглядав недорозвинутим пигмеєм.

Джефф підібрав діамантик і покатав його між пальцями. "Ці камені, – думав він, – мабуть коштують мільйон доларів, а може, і більше. Оце так удача! Треба було вбити цей проклятий цвях в цю прокляту стіну, щоб знайти скарб.

– Генерал був дуже багатою людиною, – провадив Хоум. – Було відомо, що він купляв діаманти. Потім бомба убила його. Його високість дуже зрадіє, що діаманти знайшлися.

Джеффу здалося, ніби його серце вдарилося об ребра. Він зиркнув на Хоума, котрий з щасливою усмішкою розглядав діаманти.

– Про що ти говориш? – спитав Джефф. Він випрямився і з висоти свого зросту споглядав скоцюрбленого в'єтнамця. – Який генерал?

– Генерал Нгуен Ван Тхо. Він служив при французах. Він багато зробив шкоди, раніше ніж бомба його убила. Він награбував багато грошей в армії і купив на них діаманти. Перш ніж він зміг утекти, вибухнула бомба.

Джефф підійшов до столу, взяв пачку сигарет, витрусив сигарету і запалив. Він помітив, що руки його тремтять.

– Чому ти думаєш, що ці діаманти належали генералу? – запитав він, досадуючи на непередбачене ускладнення. Зразу пригадалося, що Хоум був палким прибічником існуючого режиму, а на кухні у нього висить фото президента Нго Дін Дьєма. Він згадав також, що два рази на тиждень Хоум відвідував курси політичних наук, і відразу ж оцінив вагу цих обставин. Так, чорт візьми, не поталанило, що в кімнаті опинився цей маленький в'єтнамець.

Слід було ретельно обдумати ситуацію, якщо він має намір зберегти діаманти, а саме це він і збирався зробити.

– А кому б ще вони могли належати? – зауважив Хоум. Він підбирав діаманти і складав їх в долоню. – Цей дім колись належав Мей Чанг.

Ледве слухаючи, Джефф продовжував міркувати. Ця маленька свиня збирає діаманти, як нібито це його власність. Якщо йому дозволити, він віднесе їх прямо президенту.

– Хто така Мей Чанг? – поцікавився він, роздумуючи, як слід поступити з діамантами. Розуміється, не у В'єтнамі. Їх слід відвезти до Гонконга, там їх легко буде продати.

– Вона була жінкою генерала, – кинув презирливо Хоум. – Коли він помер, її посадили у в'язницю. Це був її дім. Генерал, вочевидь, сховав тут коштовності.

– Якщо власті знали, що ця жінка тут проживала, чому вони не прийшли сюди і не знайшли діаманти?

– Думали, що діаманти вкрадені, – відповів Хоум, залізаючи під стілець за діамантом, що закотився туди. – Вважали, що вони були у генерала, коли вибухнула бомба, і хто-небудь в метушні взяв їх на трупі.

– Яка бомба? – спитав Джефф просто, щоб виграти час. Цікаво, як можна вмовити Хоума мовчати. Слід бути дуже обачним. Треба знайти підходящий привід відібрати у нього діаманти і дати йому за це гроші. Джефф не міг уявити, що Хоум відмовиться від грошей, якщо їх запропонувати дипломатично.

– Коли генерал намагався втекти, хтось кинув у нього бомбу, – відізвався Хоум. Він піднявся, далі розглядаючи діаманти, що виблискували у нього в руці.

Джефф підійшов до письмового стола і витяг з папки для паперів конверт. Неспішно наблизився до Хоума.

– Поклади їх сюди, – промовив він, відкриваючи конверт.

Повагавшись, Хоум висипав діаманти в конверт. Він зробив непевний порух взяти у Джеффа пакет, та той вже повернувся до нього спиною. Джефф лизнув край пакета, заклеїв його і швидко засунув конверт у кишеню на стегні.

На смаглявому обличчі Хоума з'явився заклопотаний вираз.

– Було б краще, сер, викликати поліцію, – запропонував він. – Вони захочуть оглянути стіну. Я розповім їм, як ви знайшли діаманти. Не буде ніяких неприємностей.

Джефф загасив недопалок. Він відчував деяке полегшення. Нарешті йому вдалося відібрати у Хоума діаманти. Зроблений перший крок у потрібному напрямку. Тепер слід спробувати переконати Хоума не розкривати рота.

– Не треба поспішати, – сказав він, підходячи до крісла і сідаючи. – Я не думаю, що ці діаманти належали генералу. Якби я почав з'ясовувати, хто ще жив у цьому домі, я, певен, виявив би, що діаманти були сховані задовго до загибелі генерала, і задовго до того, як він приїхав сюди. Більше ніж вірогідно, що діаманти генерала були вкрадені в момент його загибелі.

Хоум, не відриваючись, дивився на нього. Обличчя його було безпристрастним, і Джеффу було неясно, яке враження справили його слова на цю людину. Це бісило його.

– Це має з'ясувати поліція, сер, – промовив Хоум. – Якщо діаманти належали генералу, його високість зрадіє цій знахідці, а вам буде виявлена висока честь.

– Ну що ж, це дуже приємно, – в словах Джеффа звучав сарказм. – Але, не знаю чому, шана мене не вельми цікавить. Опріч того, поліція, природно, заявить, що діаманти все-таки належали генералу. – Він спробував змусити себе всміхнутися. – Адже ж ти знаєш поліцейських.

Він відразу зрозумів, що припустився помилки. Обличчя Хоума стало ворожим.

– Діаманти, сер, є власністю держави, незалежно від того, належали вони генералу чи ні. Ніхто, окрім держави, не може вирішувати, що робити з ними.

– Це ти так вважаєш, – заперечив Джефф, його голос звучав уривчасто і грубо, – Я міг би продати їх. Звісно, я б дав тобі долю. Ти міг би стати багатою людиною, Хоум.

Хоум не рухався. Його чорні очі виражали здивування.

– Продавати діаманти незаконно, – сказав він.

– Власті нічого не довідаються про це. Я продам діаманти і дам тобі частину грошей.

– Я думаю, було б краще повідомити поліцію, сер, – не погоджувався Хоум.

– Хіба тобі не хочеться бути багатим? – Джеффу стала ясною даремність його спроб підкупити слугу, однак, він не збирався поступатися без боротьби. – Ти міг би придбати власний дім і слуг. Ти міг би оженитися з дівчиною, з котрою зараз зустрічаєшся. Ти міг би купити автомобіль.

Хоум пересмикнув плечами:

– Діаманти, сер, не мої і не ваші, щоб продавати їх. Вони належать державі.

Сліпа лють охопила Джеффа. У нього в кишені лежить мільйон доларів, а через цю прокляту жовту мавпу гроші будуть втрачені. Проте є ж вихід з цієї ситуації! Не відмовлятися ж від мільйона доларів!

– Даруйте, сер, – мовив Хоум, – сьогодні я маю вільний вечір, і я призначив побачення.

Як спалах блискавки свідомість Джеффа пронизала думка, що вийшовши з кімнати, Хоум зразу ж про все розповість кухарю Донг Хаму, далі побіжить у поліцію. Не мине й десяти хвилин, як дім буде наповнений поліцейськими. Він схопився на ноги і заступив двері.

– Зачекай хвилину, – спинив він. – Ти не розкриєш свого смердючого рота, або я здеру з тебе шкіру.

Він не тямився, яким страшним був його гнів. Велика фігура, висока як вежа, рішучий і злий вираз обличчя, лютий голос наповнили Хоума панічним жахом. Тільки одна думка володіла в'єтнамцем – покинути кімнату і розповісти поліції про діаманти. Він метнувся в протилежний кінець кімнати, поміж ним і Джеффом постав стіл, а потім різко і раптово кинувся до дверей. Попри значні габарити, часті випивки і відсутність тренувань, тіло Джеффа все ще зберігало спритність.

В ту мить, коли пітна рука Хоума схопилася за дверну ручку, пальці Джеффа вп'ялися в його плечі. Дивовижна сила цих пальців налякала Хоума.