Вогнем і мечем - Сторінка 106

Не всякому Господь Бог дав такий гострий язик, як тобі, добродію. Та що й казати! Великий він рицар і чесна душа, а найліпший доказ цього, що ти, ваша милость, сам його любиш і радієш, що побачиш.

— Кара Божа, ось хто він! — буркнув Заглоба. — А радію я тільки тому, що Анусею його допікатиму.

— Цього я тобі робити не раджу — небезпечно... Його то взагалі хоч до рани прикладай, але тут він може легко втратити терпіння.

— То й нехай втратить! А я йому, як панові Дунчевському, вуха пообтинаю.

— Вгамуйся, ваша милость. Я й ворогові не радив би його чіпати.

— Ну, ну, тільки б його побачити!

Заглобине побажання справдилося швидше, ніж він гадав. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив зупинитися на відпочинок, бо коні були геть здорожені. Як же здивувалися обидва приятелі, коли, зайшовши у заїзді в темні сіни, вони в першому ж зустрічному шляхтичеві упізнали пана Підбип'яту.

— Скільки літ, скільки зим! Як ся маєш, добродію! — вигукнув Заглоба. — Невже тебе козаки не порубали у Замості?

Пан Підбип'ята почав по черзі обіймати й обціловувати у щоки обох.

— Оце так зустріч, ге! — радісно повторював він.

— Куди їдеш? — запитав Володийовський.

— У Варшаву, до ясновельможного князя.

— Князя у Варшаві нема. Поїхав із його милостю королем до Кракова, перед яким на коронуванні нестиме яблуко.

— А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав спитати, куди князівським рейментам іти, бо, хвалити Бога, Замостя їм уже не потрібне.

— Тобі не треба нікуди їхати — ми веземо накази.

Пан Лонгінус насупився, бо від душі бажав дістатися до князя, побачити його придворних і особливо одну маленьку особу.

Заглоба почав значливо підморгувати Володийовському.

— Я таки поїду до Кракова, — мовив литвин, трохи подумавши. — Наказано мені листа віддати, от я й віддам.

— Ходімо в хату, звелимо собі пива підігріти, — запропонував Заглоба.

— А ви куди їдете? — спитав дорогою пан Лонгінус.

— У Замостя, до Скшетуського.

— А поручика нема в Замості.

— От тобі й маєш! А де ж він?

— Десь під Хорощином, розбійницькі ватаги громить. Хмельницький відступив, але його полковники усе дорогою палять, грабують, стинають. Староста валецький послав Якуба Реговського, щоб він їх угамував...

— І Скшетуський із ним?

— Авжеж. Тільки вони у тих краях нарізно тримаються, бо затіяли між собою велике змагання, про яке я вашим милостям згодом розповім.

Тим часом вони зайшли до кімнати. Заглоба наказав підігріти три гарнці пива і, підійшовши до столу, за яким уже всілися Володийовський із паном Лонгіном, промовив:

— А ти ж, пане Підбип'ято, не знаєш найбільшої і найщасливішої новини: ми з паном Міхалом Богуна на смерть зарубали.

Литвин аж підскочив на лаві.

— Браття ви мої рідні, чи ж може таке бути?

— Як нас перед собою бачиш.

— І ви удвох його зарубали?

— Атож.

— Оце так новина! Ой Боже, Боже! — вигукнув литвин, плеснувши в долоні. — Удвох, ваша милость, кажеш? Як це удвох?

— А ось як: спершу я його хитрощами змусив нас викликати — розумієш, добродію? — а потім пан Міхал перший вийшов і так його покраяв на шматки, як великоднє порося, як смаженого каплуна розібрав. Зрозумів тепер, ваша милость?

— Так тобі, добродію, не довелося другим виходити?

— Ні, ви погляньте на нього! — скипів Заглоба. — Ти що, добродію, собі так кров пустив, що розумом заслаб? Що ж я, по–твоєму, з трупом мав битися чи лежачого добивати?

— Ти ж сам, добродію, сказав, що ви удвох його зарубали.

Пан Заглоба стенув плечима.

— Святе терпіння треба мати з цим чоловіком! Пане Міхале, скажи, хіба Богун не обох нас викликав?

— Обох, — підтвердив Володийовський.

— Тепер ти, добродію, зрозумів?

— Нехай буде по–твоєму, — відповів пан Лонгінус. — А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, та його там уже не було.

— Як це — Скшетуський його шукав?

— Доведеться вже, бачу, вам, добродії, розповісти про все, як було, ab ovo , — мовив пан Лонгінус. — Тоді як ви вирушили до Варшави, ми, як ви знаєте, лишилися в Замості. На козаків ми довго не чекали. Сила–силенна їх прийшла з–під Львова, із мурів усіх не можна було оком окинути. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони два роки під ним простояли б. Ми думали, що вони й штурмувати не наважаться, і вельми з цього приводу сумували, бо кожен у душі чекав їхньої поразки, а я, оскільки з козаками були й татари, теж сподівався, що Господь милосердний цього разу допоможе мені зітнути три мої голови...

— Ти б, ваша милость, ліпше попросив у нього одну, але тямущу, — перебив його Заглоба.

— А ти, добродію, так і не змінився!.. Слухати гидко, — сказав литвин. — Ми думали, вони не штурмуватимуть, а вони враз, мов шалені, заходилися будувати штурмівні машини, а потім ну штурмувати! Згодом уже з'ясувалося, що Хмельницький цього не хотів, а Чарнота, їхній обозний, почав на нього нападати і казати, що той злякався, з ляхами надумав брататися, тож Хмельницький погодився і першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братики, цього я вам не переповім. Світу за димом і вогнем не було видно. Почали вони відважно, засипали рів, подерлися на мури, але ми їх так нагріли, що вони і від мурів, і від машин своїх повтікали. Тоді ми в чотири хоругви кинулися за ними навздогін і нарізали їх як худоби.

Володийовський потер руки.

— Ех! Шкода, що мене не було на тій святковій забаві! — гнівно вигукнув він.

— А найбільше відзначилися тоді пан Скшетуський і пан Якуб Реговський, — вів далі литвин. — Обидва достойні рицарі, але налаштовані один проти одного. Особливо пан Реговський кривився на Скшетуського і неодмінно знайшов би приключку його викликати, якби пан Венгер не заборонив поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чім тут річ, аж поки з'ясувалося, що пан Реговський родич пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам'ятаєте, з обозу вигнав. Відтоді Реговський затаїв злість на князя, на нас усіх, а надто на поручика, от і почалося між ними змагання, і обидва в тій облозі великою славою себе вкрили, бо один другого перевершити намагався. Обидва були першими і на мурах, і в вилазках, аж поки Хмельницькому остогидло штурмувати, і він почав регулярну облогу, щоразу пускаючись на хитрощі, щоб із їх допомогою здобути місто.

— Він найбільше сподівається на свою хитромудрість, — зауважив Заглоба.

— Шалений він чоловік, а до того ще й obstructus , — мовив далі Підбип'ята, — гадав, що пан Вейгер — німець, певно, не чув про воєвод поморських цього ж прізвища, бо написав листа, сподіваючись старосту, як чужоземця і найманця, до зради підбити... А пан Вейгер йому й відповів, хто він такий і що не того він спокушати взявся. І листа цього, щоб ціну свою показати, староста хотів через когось поважнішого, аніж сурмач, передати, але охочих серед товариства не знайшлося — хто доброхіть на вірну загибель дикому звіру в пащу полізе? Дехто нижче своєї гідності вважав іти, а я згодився. І ось послухайте, бо зараз найцікавіше почнеться.

— Слухаємо пильно, — промовили обидва приятелі.

— Приїхав я туди і застав гетьмана п'яного. Прийняв він мене в'їдливо, а коли листа прочитав, і взагалі булавою почав погрожувати — я ж, довіривши покірно Богові душу, так собі думаю: хай тільки торкне мене, я йому голову кулаком розтовчу. А що мені ще лишалося робити, братики любі, скажіть?

— Це була вельми слушна думка, — відповів зворушливо пан Заглоба.

— Полковники, щоправда, вмовляли його і дорогу до мене заступали, — вів далі пан Лонгінус, — а найбільше за всіх один молодий, такий сміливий, старався: обхопить його і від мене відтягає, примовляючи: "Не лізь, батьку, ти п'яний". Дивлюся я, хто ж мене так захищає, хто ж це такий відважний, що із самим Хмельницьким запанібрата? Аж це Богун.

— Богун? — вигукнули Володийовський і Заглоба.

— Атож. Я впізнав його, бо в Розлогах бачив, — і він мене теж. Чую, говорить Хмельницькому: "Це мій знайомий". А Хмельницький — у пияків, як відомо, швидкий присуд буває, і каже: "Якщо він твій знайомий, синку, то дай йому п'ятдесят талярів, а я одвіт дам". І дав мені одвіт, а щодо талярів я, аби звіра не дражнити, сказав, щоб для своїх гайдуків сховав, бо не гоже офіцерові подачки брати. Провели мене із шатра досить чемно, та ледве я вийшов, наздогнав мене Богун. "Ми, каже, бачилися в Розлогах" — "Авжеж, кажу, тільки не думав я тоді, братику, що в цьому таборі тебе побачу". А він на це: "Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!". Розговорилися ми, і я нагадав йому, як ми його під Ярмолинцями побили. "Я не знав, хто на мене напав, — відповів він мені, — та й у руку був поранений, а люди мої порозбігалися, бо думали, що то сам князь Ярема їх побиває" — "І ми не знали, кажу, бо якби пан Скшетуський відав, що це ти, один би з вас уже не жив на світі".

— Напевно так би й було. А він же що на це? — спитав Володийовський.

— Збентежився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати мені, як Кривоніс послав його з листами до Хмельницького під Львів, щоб він там перепочив трохи, а гетьман не схотів його відпускати, надумавши, як особу презентабельну, посланцем своїм зробити. А наостанці спитав: "Де пан Скшетуський?". Коли я йому відповів, що в Замості, сказав: "То, може, й зустрінемося". На тому ми й попрощалися.

— Я вже здогадуюся, що потім Хмельницький відразу ж послав його до Варшави, — мовив Заглоба.

— Твоя правда, але стривай–но, ваша милость. Я повернувся тоді до фортеці й доповів панові Вейгеру про своє послування. Була вже пізня ніч, а наступного дня вранці новий штурм, іще запекліший, ніж перший. Не мав я часу побачитися з паном Скшетуським, і аж на третій день розказав йому, що Богуна бачив і говорив із ним. А було при цьому ще безліч офіцерів і серед них пан Реговський. Той почув розмову і каже ущипливо: "Знаю я, між вами про панну йдеться; якщо ти, добродію, такий рицар, як слава про тебе йде, виклич Богуна на двобій. Будь певен, забіяка цей тобі не відмовить. А ми спостерігатимемо з мурів чудовий prospectus . Тільки про вас, вишневечан, більше галасу, каже, ніж самого діла". Скшетуський як гляне на пана Реговського, мало поглядом його не зітнув! "Ти, ваша милость, викликати радиш? — питає. — Що ж, добре! Не знаю тільки, чи тобі, добродію, хоч ти нас і ганиш, не забракне сміливості піти до черні й викликати від мого імені Богуна?".