Вогнем і мечем - Сторінка 107

А Реговський йому: "Сміливості мені не забракне, та я тобі, добродію, ні сват ні брат, а тому не піду". Тут і інші підняли його на сміх. "О, кажуть, тобі були смішки з бабиної кішки, а як своя здохла, то й плакати хочеш!". Реговський, амбітна штучка, тоді затявся: піду, мовляв, і край. Другодні й пішов із викликом, тільки Богуна вже не знайшов. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після того, що ви мені, добродії, розповіли, я бачу, що він правду казав. Хмельницький таки послав Богуна з листом, а ви його там, добродії, забили.

— Так воно й було, — підтвердив Володийовський.

— Скажи нам, ваша милость, спитав Заглоба, — де нам тепер Скшетуського знайти? Він нам украй потрібен, щоб із ним негайно по князівну вирушити.

— Під Замостям ви про нього легко розпитаєте, там його всі знають. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, ущент розбили. Згодом Скшетуський сам двічі татарські чамбули погромив і Бурляя змів, і ще кілька зграй розніс.

— А як же Хмельницький дозволяє таке робити?

— Хмельницький їх відцурався й каже, що вони грабують усупереч його наказам. Інакше б ніхто в його вірність милостивому королю й не повірив.

— Ох і гидотне ж пиво у цій Кінській Волі! — зауважив пан Заглоба.

— За Любліном ви вже, добродії, поїдете спустошеним краєм, — вів далі литвин, — бо козацькі передові загони аж за Люблін сягали, і татари ясир усюди брали, а скількох узяли під Замостям і Грубешовом, один Бог знає. Кілька тисяч відбитих полонених Скшетуський уже відіслав у фортецю. Працює він там з усіх сил, не дбаючи про власне здоров'я.

Тут пан Лонгінус зітхнув і замислено понурив голову, а по хвилі говорив далі:

— Я думаю, що Бог у найвищому своєму милосерді пошле втіху панові Скшетуському і дасть йому те, у чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього рицаря. У нинішні часи зіпсованості й користолюбства, коли кожен думає тільки про себе, він про себе забув. Та ж він, братики, давно міг узяти відпустку в ясновельможного князя й вирушити на пошуки князівни, але він, коли для милої вітчизни настала лиха година, ні на хвилину не полишав служби і з душевними муками безнастанно трудиться.

— Душа у нього римлянина, що й казати, — мовив Заглоба.

— Нам треба брати з нього приклад.

— Особливо панові Підбип'яті, котрий на війні трьох голів шукає, а не можливості допомогти вітчизні.

— Бог бачить, що у мене в душі діється! — сказав пан Лонгінус, звертаючи очі до неба.

— Скшетуського вже Господь Бог винагородив Богуновою смертю, — мовив Заглоба, — і тим, що дав хвилю спокою Речі Посполитій, бо тепер саме настав час нашому другові взятися до пошуків своєї згуби.

— А ви з ним, ваші милості, поїдете?

— А ти, добродію, хіба ні?

— Я був би радий від усієї душі, але що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього також князеві від пана Скшетуського із проханням дати відпустку.

— Дозвіл на відпустку веземо ми.

— Ну, а як же інших листів мені не відвезти?

— Доведеться тобі, ваша милость, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. Хоч, скажу тобі щиро, такі кулаки, як у тебе, ой як знадобилися б у експедиції по князівну, але більше ти ні на що не годен. Там доведеться симулювати, а, найпевніше, перевдягнувшись у козацькі свитки, за хлопів себе видавати, а ти зі своїм зростом тільки очі всім мулятимеш, кожен неодмінно спитає: а це що за здоровило? Звідкіля такий козак узявся? До того ж, ти й мови їхньої до пуття не знаєш. Ні, ні! Їдь, добродію, до Кракова, а ми вже якось самі собі дамо раду.

— І я так гадаю, — згодився Володийовський.

— Либонь, так воно має й бути, — відповів пан Підбип'ята. — Нехай же Господь милосердний благословить і допоможе вам. А чи знаєте ви, де її сховано?

— Богун не схотів сказати. Нам відомо тільки те, що я підслухав у хліву, коли Богун мене ув'язнив, але й цього досить.

— Як же ви її знайдете?

— Це вже мій клопіт! — відповів Заглоба. — Я й не в таких тарапатах бував. Зараз у нас одна турбота — якнайхутчіше знайти Скшетуського.

— Поспитайте у Замості. Пан Вейгер має знати: вони підтримують зв'язок, і полонених йому пан Скшетуський відправляє. Нехай вам Бог помагає!

— І тобі теж, — сказав Заглоба. — Будеш у Кракові в князя, уклонися від нас пану Харлампові.

— А це хто такий?

— Литвин один вроди незвичайної, за яким усі панни із княгининої кімнати фрейлін голову втратили.

Пан Лонгінус здригнувся.

— Ти глузуєш, так, добродію?

— Бувай здоровий, ваша милость! Яке ж усе–таки паскудне пиво у цій Кінській Волі! — закінчив пан Заглоба, підморгуючи Володийовському.

РОЗДІЛ XV

Отож поїхав пан Лонгінус до Кракова із серцем, прошитим стрілою, а жорстокий пан Заглоба укупі з Володийовським — до Замостя, де вони довше як один день не затрималися, бо комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав від Скшетуського відомостей. На його думку, поручик повів свої рейменти до Збаража, аби очистити ті краї від розбійницьких зграй. Це здавалося тим імовірнішим, що Збараж, який належав Вишневецьким, особливо приваблював смертельних ворогів князя. Ось чому дорога у пана Володийовського і Заглоби була попереду довга і досить важка, але, так чи інак, у пошуках князівни вони мусили її пройти, а раніше чи пізніше — ролі не грало, тому вони вирушили в дорогу не гаючись. Зупинялися тільки для того, щоб перепочити або розгромити розбійницьку ватагу, котрі ще тут і там тинялися.

Ішли вони такими зруйнованими місцями, що часто–густо цілісінькими днями душі живої не бачили. Містечка лежали в руїнах, села були спалені й безлюдні — жителів перебили або в ясир забрали. Тільки трупи попадалися дорогою, остови будинків, костьолів, церков, напівзгорілі сільські хати й собаки, що вили на згарищах. Хто не загинув від рук татар чи козаків, ховався в лісових хащах і вмирав від холоду й голоду, не сміючи виткнути й носа, не вірячи, що нещастя вже минуло. Коней своєї хоругви Володийовський мусив годувати корою дерев або навпіл згорілим збіжжям, добутим із старих спалених амбарів. Але йшли швидко, перебиваючись здебільшого тими запасами, які відбивали у розбійницьких зграй.

Стояв уже кінець листопада, але, оскільки торішня зима, на превеликий людський подив, усупереч заведеному у природі звичаю, була без снігу, морозів і льоду, нинішня обіцяла бути суворішою за інші. Земля замерзла, поля уже вкрилися снігом, а береги річок уранці бралися прозорою крижаною кіркою. Погода трималася суха, бліде сонячне проміння лише обідньої пори слабенько зігрівало світ, зате вранці й увечері у небі палали червоні зорі — несхибна ознака скорої і суворої зими.

Після війни і голоду насувався третій ворог біди людської — холод, але люди чекали його з нетерпінням: мороз був далеко надійнішим гальмом для війни, аніж будь–які перемови. Пан Володийовський, чоловік досвідчений, котрий знав Україну як свої п'ять пальців, був сповнений надії, що тепер пошуки князівни неодмінно увінчаються успіхом, бо найголовніша перешкода — війна — не скоро виникне знову.

— Не вірю я у щирість Хмельницького, — казав він, — не вірю, щоб цей хитрий лис із любові до його величності короля відступив в Україну! Він знає: якщо козаки не можуть окопатися, вони нічого не варті, бо у відкритому полі, хоч їх і буде уп'ятеро більше, проти наших хоругов вони не встоять. Зараз вони підуть по зимівниках, а стада пустять у сніги. Татарам теж треба ясир додому відправити. Якщо зима буде важка, матимемо спокій аж до майбутньої трави.

— Може, й довше, бо вони все–таки його величність короля шанують. Але нам так багато часу й не знадобиться. Дасть Бог, на масницю справимо панові Скшетуському весілля.

— Якби тільки нам із ним тепер не розминутися, а то знову гаянка вийде.

— При ньому три хоругви, це тобі не зернину в корці шукати. Може, ми його ще під Збаражем доженемо, якщо він довше з гайдамаками забариться.

— Догнати ми його не зможемо, але дорогою маємо щось дізнатися, — відповів Володийовський.

Та сподівання були марні. Селяни бачили тут і там озброєні хоругви, чули про їхні сутички з грабіжниками, але не могли сказати, чиї вони були: так самісінько, як і Скшетуського, це могли бути й хоругви Реговського, тому двоє друзів так нічого й не довідалися. Натомість до них докотилася інша звістка — про великі невдачі козаків у боях із литовськими військами.

Перші чутки про це Володийовський почув напередодні виїзду з Варшави, але тоді ще вони здавалися сумнівними, тепер же, поширившись по всій країні й обрісши подробицями, вони сприймалися як чистісінька правда. За поразки, що їх завдав Хмельницький коронним військам, відплатили литовські. Наклав головою Півмісяць — старий досвідчений отаман, і дикий Небаба, і обох їх вартий Кричевський, котрий ні старостою не став, ні воєводою, ні чинів не заслужив, ні відзнак, а як бунтівник на палі життя скінчив. Здавалося, що сама Немезіда зажадала помститися йому за німецьку кров, пролиту в Задніпров'ї, кров Фліка і Вернера, бо попався він у руки саме німецькому рейментові Радзивіллового війська і, зрешечений кулями й важко поранений, був відразу ж посаджений на палю, на якій, нещасний, корчився ще цілий день, аж поки похмура його душа дух спустила. Такий був кінець того, котрий за хоробрістю своєю і військовим генієм міг би стати другим Стефаном Хмелецьким, але, над усе прагнучи багатств і чинів, збочив на криву дорогу зради, фальшивих клятв і страшних вбивств, гідних самого Кривоноса.

З ним, із Півмісяцем і з Небабою близько двадцяти тисяч молодців наклали головою на бойовищі або втонули у болотах Прип'яті. Страх промчав вихором над бунтівною Україною, і всім здалося, що після тріумфальних успіхів, після звитяг під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями настав час поразок, подібних до розгромів на Солониці і під Кумейками, що поклали кінець попереднім бунтам. Сам Хмельницький, хоч і перебував у зеніті слави, хоч і був сильніший, ніж будь–коли, перелякався, дізнавшись про смерть свого "друга" Кричевського, і знову заходився випитувати у віщунок про майбутнє. Усяке обіцяли гетьманові ворожбитки — і нові великі війни, і звитяги, і поразки — однак жодна не могла сказати, що станеться із ним самим.

А тим часом саме поразка Кричевського, так само як і прийдешня зима, обіцяли тривалий спокій.