Вогнем і мечем - Сторінка 40

І взяв би своїх семенів, інших з України кликнув би, та й на Хмеля і на рідних братів запорозьких рушив і копитами їх потоптав. А хотів би за це нагороди? Ні! От узяв би дівчину й за Дніпро подався, на Божі степи, на дикі луги, на тихі води — і мені було б досить, а тепер...

— А тепер ти сказився.

Отаман нічого не відповів, стьобнув нагаєм коня і помчав уперед, а пан Заглоба став розмірковувати над тим, у які неприємності він уплутався.

Не було сумніву, що Богун мав намір на Курцевичів напасти, за кривду свою помститися і дівчину силоміць забрати. І в цьому починанні пан Заглоба був ніби з ним заодно. В Україні таке траплялося часто й іноді миналося. Правда, якщо ґвалтівник не був шляхтичем, справа заплутувалася і ставала небезпечною. Зате вчинити акт правосуддя щодо козака було важче, бо де його шукати й ловити? Скоївши злочин, він тікав у дикі степи, куди людська рука не сягала, так що тільки його й бачили, а коли починалася війна, коли нападали татари, злочинець випливав знову, бо закон у цей час спав.

Так міг уникнути відповідальності й Богун, але панові Заглобі не треба було допомагати йому ділом і брати на себе половину провини. Він би, зрештою, не став йому сприяти в жодному разі, хоч Богун і був йому приятелем. Просто шляхтичеві Заглобі не випадало вступати у стосунки з козаком супроти шляхти, особливо ще й тому, що він знав пана Скшетуського і пив із ним. Пан Заглоба був неабиякий буян, але буянство його мало певну міру. Гуляти по чигиринських шинках із Богуном та іншою козацькою старшиною, надто на їхні гроші — і не більше; з огляду на козацький бунт таких людей навіть добре було мати за приятелів.

Проте пан Заглоба про шкуру свою, хоч тут і там подерту, дбав неабияк — аж раптом виявляється, що через дружбу з козаком він ускочив у страшну халепу. Адже було зрозуміло: якщо Богун викраде дівчину, наречену князівського поручика й улюбленця, то заведеться з князем, а отже, не залишиться йому нічого іншого, як утекти до Хмельницького і прилучитися до бунту. На такий рішенець у розмірковуваннях своїх накладав пан Заглоба щодо персони своєї veto , бо приставати до бунту заради прекрасних Богунових очей зовсім не мав наміру, та ще й князя боявся як вогню.

— Тьху! Тьху! — бурмотів він. — Чортові я хвоста крутив, а він мені тепер макітру крутить — і відкрутить. Щоб його грім побив, цього отамана з жіночим личком і татарською рукою! От я й вибрався на весілля, чисте собаче весілля, істинний Бог! Грім би побив усіх Курцевичів з усіма жінками! Що мені до них?.. Мені вже вони не потрібні. От на мені й окошилося. І за що? Я, чи що, женитися хочу? Нехай хоч чорт жениться, мені байдуже, яка моя в цьому участь? Із Богуном піду — Вишневецький шкуру з мене злупить, піду від Богуна — чернь мене приб'є, або й сам він скоріше за них. Найгірша річ — із грубіянами брататися. Так мені й треба! Ліпше б мені бути конем, на якому я сиджу, аніж Заглобою. Блазнем я козацьким став, при паливоді вішав, і тому слушно мене з обох боків випорють.

Розмірковуючи отак, пан Заглоба добряче спітнів і настрій у нього став ще гірший. Страшенно пряжило, кінь ніс важко, бо давно не ходив під сідлом, а пан Заглоба був чоловік огрядний. Боже милий, що б він тільки зараз дав за те, аби сидіти в холодочку у господі, за кухлем холодного пива, а не блукати у спеку і не мчати випаленим степом!

Хоч Богун і квапився, однак вони зупинилися, бо спека була нестерпна. Попасли трохи коней, а Богун увесь цей час розмовляв з осавулами, віддаючи, напевно, накази, що їм робити, бо вони досі навіть не знали, куди їдуть. До вух Заглоби долинули останні слова наказу:

— Чекати пострілу.

— Добре, батьку!

Богун зненацька повернувся до нього:

— Ти поїдеш зі мною наперед.

— Я? — сказав Заглоба, не приховуючи досади. — Я тебе так люблю, що вже одну половину душі для тебе випотив, чом би не випотити й другої? Ми як кунтуш із підкладкою; сподіваюся, нас чорти разом візьмуть, що мені все одно, бо, здається, навіть у пеклі спекотніше бути не може.

— Їдьмо.

— Стрімголов.

Вони рушили вперед, а за ними невдовзі й козаки. Але ті їхали поволі, тому скоро значно відстали, а потім і зникли з очей.

Богун із Заглобою мовчки їхали поруч, обидва глибоко замислившись. Заглоба посмикував вуса і видно було, що він напружено думає, певно, про те, як би з усього цього викрутитися. Час від часу він упівголоса щось бурчав собі під ніс або поглядав на Богуна, на обличчі якого навперемінку з'являлися то неприборканий гнів, то смуток.

"Диво, — думав Заглоба, — що такий красень дівки навіть не зміг переконати. Правда, він козак, але ж і лицар славний, і підполковник, котрому, рано чи пізно, якщо тільки він до бунтівників не пристане, нададуть шляхетське звання, що цілком від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський — благородний кавалер, але із цим гарненьким отаманом вродою йому не зрівнятися. Ой, візьмуть же вони один одного за чуби, як зустрінуться, бо той і той забіяки, яких мало!"

— Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? — зненацька спитав Заглоба.

— Ні! — коротко відповів отаман.

— Важка у тебе з ним перепалка буде. Мені довелося бачити, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це щодо пиття і щодо биття.

Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні турботи, вторуючи яким, пан Заглоба час від часу повторював: "Так, так, нема ради!" Минуло кілька годин. Сонце помандрувало кудись геть на захід, до Чигирина, зі сходу повіяв прохолодний вітерець. Пан Заглоба скинув рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій голові й повторив іще раз:

— Так, так, нема ради!

Богун ніби пробудився від сну.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я кажу, що вже скоро стемніє. Далеко ще?

— Недалеко.

Через годину й справді стемніло. Але саме у цей час вони в'їхали в лісистий яр, і, нарешті, в кінці яру блиснув вогник.

— Це Розлоги! — раптом сказав Богун.

— Так! Брр! Щось прохолодно в цьому яру.

Богун зупинив коня.

— Зачекай! — кинув він.

Заглоба глянув на нього. Отаманові очі, що мали властивість світитися вночі, палали тепер, як два смолоскипи.

Обидва довгенько нерухомо стояли край яру. Нарешті здалеку долинуло кінське форкання.

Це Богунові козаки спроквола виїжджали із глибини лісу.

Осавул під'їхав по накази, які Богун прошепотів йому на вухо, після чого козаки зупинилися знову.

— Їдьмо! — сказав Богун Заглобі.

За хвилину темні контури присадибних будівель, комори й колодязні журавлі вималювалися перед очима. У дворі було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць світив над обійстям. Із саду тягло запахом цвіту вишень і яблунь, усюди було так спокійно, ніч була така дивна, що справді бракувало тільки того, аби якийся торбан озвався під вікнами прекрасної князівни.

У деяких вікнах іще світилося.

Двоє вершників наблизилися до воріт.

— Хто там? — озвався голос нічного сторожа.

— Не впізнаєш мене, Максиме?

— А, це ваша милость! Слава Богу!

— На віки віків. Одчиняй! А що тут у вас?

— Усе гаразд. Ваша милость давно не були в Розлогах.

Пронизливо заскрипіли завіси воріт, міст опустився над ровом, і двоє вершників в'їхало на майдан.

— А послухай–но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай мосту, я зараз же й поїду.

— То ваша милость як по вогонь?

— Авжеж. Коней до кілка прив'яжи.

РОЗДІЛ XVIII

Курцевичі ще не спали. Вони вечеряли у тих самих завішаних зброєю сінях, що тяглися по всій ширині будинку від майдану аж до саду з другого боку. Побачивши Богуна і пана Заглобу, всі підхопилися на рівні ноги. На обличчі княгині відбилося не лише здивування, а й невдоволення і переляк водночас. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.

— Богуне! — озвалася княгиня. — А ти що тут робиш?

— Приїхав вам уклонитися, мати. А що, ви мені не раді?

— Рада я тобі, рада, тільки дивуюся, що приїхав, бо чула, ти Чигирин охороняєш. А кого це нам Бог із тобою прислав?

— Це пан Заглоба, шляхтич, мій приятель.

— Раді вашій милості, — мовила княгиня.

— І ми раді, — повторили Симеон і Миколай.

— Добродійко! — сказав шляхтич. — Це правда, що незваний гість гірше за татарина, але відомо також, що хто хоче попасти у рай, має подорожньому нічліг дати, голодного нагодувати, спраглого напоїти...

— Тож сідайте, їжте і пийте, — мовила стара княгиня. — Дякуємо, що приїхали. Але, але, Богуне, тебе якраз я не сподівалася... Хіба що справу якусь до нас маєш?

— Може, й маю, — спроквола відповів отаман.

— Яку? — стурбовано запитала княгиня.

— Настане час, поговоримо. Дайте спершу відсапнути. Я ж із самого Чигирина.

— То ти дуже до нас поспішав?

— А куди ж мені ще поспішати, як не до вас? А князівна–доня здорова?

— Здорова, — сухо відповіла княгиня.

— Хотілося б на ній очі втішити.

— Гелена спить.

— А шкода. Бо я ненадовго.

— Куди ж ти їдеш?

— Війна, мати! Ні на що немає часу. От–от гетьмани у поле пошлють, а запорожців жаль буде бити. Хіба мало ми з ними ходили по добро турецьке, правда ж, князі? — морем плавали, хлібом–сіллю ділилися, пили–гуляли, а тепер ми їм вороги.

Княгиня кинула бистрий погляд на Богуна. Їй сяйнула думка, що, може, Богун вирішив пристати до бунту і приїхав підбити до цього її синів.

— А ти що думаєш робити? — спитала вона.

— Я, мати? А що! Важко своїх бити, але треба.

— Так і ми вчинимо, — озвався Симеон.

— Хмельницький зрадник! — додав молодий Миколай.

— На погибель зрадникам! — мовив Богун.

— Нехай ними кат тішиться! — докінчив Заглоба.

Богун заговорив знову:

— Так воно завжди на світі було. Сьогодні чоловік тобі приятель, завтра — юда. Нікому–нікому не можна вірити.

— Тільки добрим людям, — мовила княгиня.

— Звісно, що добрим людям можна вірити. От і я вам вірю і люблю вас, бо ви люди добрі, не зрадники...

Було щось дивне й страшне у голосі отамана, і тому на якусь мить запанувало глибоке мовчання. Пан Заглоба дивився на княгиню і кліпав своїм здоровим оком, а княгиня не спускала очей із Богуна.

Той вів далі:

— Війна людей не живить, а губить, тому перш ніж вирушити, я вирішив вас навідати. Хто знає, чи повернуся, а ви ж сумуватимете за мною, бо ви мої друзі сердечні... Правда ж?

— Авжеж, правда, хай тобі Бог помагає! Змалечку тебе знаємо.

— Ти наш брат, — додав Симеон.

— Ви князі, ви шляхта, але козаком не погордували, у домі пригріли і доню–родичку обіцяли, бо знали, що козакові без неї нема ні життя, ні буття, от і змилостивилися над ним.

— Нема тут про що й говорити, — квапливо мовила княгиня.

— Ні, мати, є про що говорити, бо ви мої добродійники, а я попросив оцього шляхтича, приятеля мого, мене за сина взяти і гербом обдарувати, щоб вам не соромно було родичку козакові віддавати.