Вогнем і мечем - Сторінка 42

Очі в неї були розплющені, зуби вищирені. Вогонь, що горів у грубі, освітлював стіни тьмяним світлом, що тремтіло у калюжах крові, у глибині ж усе зливалося з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині перевірити, чи не дихає вона, і поклав їй руку на обличчя, але воно вже було холодне. Потім він квапливо вийшов на майдан, бо в сінях йому було моторошно. На майдані козаки вже почали гулянку. Були розведені багаття, а в їхніх виблисках побачив пан Заглоба бочки меду, вина й горілки із повідбиваними верхніми днищами. Козаки черпали з них, як із криниці й пили на смерть. Дехто, вже розгарячілий від трунку, ганявся за молодицями з челядні, з яких одні, охоплені страхом, борсалися або тікали наосліп, скачучи через вогонь, інші ж, під вибухи сміху і регіт, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Молодці як божевільні пускалися навприсядки, перед ними дріботіли дівчата, то просуваючись вистрибом уперед, то задкуючи перед раптовими рухами партнерів. Глядачі били в бляшані восьмушки або співали. Вигуки "ух–ха!" розлягалися дедалі дужче, їм вторував собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких різали на бенкет. Довкола вогнищ, трохи віддалік, стояли селяни з Розлогів, підсусідки , котрі позбігалися із села на звуки пострілів і крики, подивитися, що діється. Вони й не думали захищати князівську родину, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому всі дивилися на розгулялих козаків, підштовхували одне одного ліктями, шепотілися між собою, підходячи дедалі ближче до бочок із горілкою і медом. Оргія ставала верескливішою і верескливішою, пиятика набирала сили, молодці вже не черпали із бочок бляшанками, а занурювали у них голови по шию, дівчат–танцівниць обливали горілкою і медом, обличчя аж пашіли, від голів валила пара, дехто вже заточувався. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, кинув оком на гулянку, а потім уважно подивився на небо.

— На погоді стоїть, але темно! — буркнув він. — Місяць зайде, і тоді хоч у пику креши...

Сказавши це, він поволеньки підійшов до бочок і п'яних молодців.

— Пийте–гуляйте, хлопці! — заволав він. — Гуляйте, як собі знайте! Гайда! Гайда! Щелепи вам не зведе! Дурень той, хто сьогодні не нап'ється за здоров'я отамана. Далі до бочок! Далі до дівок! Ух–ха!

— Ух–ха! — радісно завили козаки.

Заглоба огледівся довкола.

— Ах ви, сякі–такі, халамидники, мерзотники, шибайголови! — раптом вигукнув він. — Самі п'єте, як здорожені коні, а караульним нічогісінько? Ну ж бо, змінити їх негайно!

Наказ було без вагання виконано, і вмить кільканадцять п'яних молодців кинулися змінити караульних, котрі досі не брали участі в гулянці. Ті відразу ж прибігли, і квапливість їхню можна було зрозуміти.

— Гайда! Гайда! — кричав Заглоба, показуючи їм бочки з напоями.

— Дякуєм, пане! — відповіли змінені караульні, занурюючи бляшанки.

— Через годину щоб і тих змінили.

— Слухаю, — відповів осавул.

Семенам здалося цілком звичайним, що за відсутності Богуна командування узяв на себе пан Заглоба. Так уже траплялося не раз, і молодці бували цьому раді, бо шляхтич усе їм завжди дозволяв.

Тож караульні пили вкупі з усіма, а пан Заглоба зав'язав розмову з селянами із Розлогів.

— Хлопе! — питав він старого підсусідка, а далеко звідси до Лубен?

— Ой, далеко, пане! — відповів селянин.

— До світанку можна дістатися?

— Ой, не можна, пане!

— А під обід?

— Під обід можна.

— А як їхати?

— Просто до битого шляху.

— То є ще й битий шлях?

— Князь Ярема наказав, щоб був, то й є.

Пан Заглоба зумисне говорив дуже голосно, щоб серед криків і галасу чимбільше семенів могли його чути.

— Дайте і їм горілки! — сказав він молодцям, показуючи на селян, — але спершу всипте мені меду, бо холодно.

Один із семенів зачерпнув із бочки тройняка в гарцьову бляшанку і на шапці подав її панові Заглобі.

Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, узяв гарець в обидві руки, підніс до вусів і, закинувши назад голову, почав пити поволі, не перериваючи подиху.

Він пив і пив, аж молодці стали дивуватися.

— Ти бачив? — шепотіли вони один одному. — Трясця його матері!

Тим часом голова пана Заглоби поволеньки перехилялася назад, нарешті перехилилася зовсім, та ось він таки відірвав гарець від почервонілого обличчя, закопилив губу, підвів брови і сказав ніби сам до себе:

— О! Загалом непоганий — витриманий. Одразу видно, що непоганий. Шкода такий мед на ваші хамські пики тратити. Добра була б для вас і брага. Міцний мед, міцний, відчуваю, як мені полегшало, і я навіть трохи повеселішав.

І справді, панові Заглобі полегшало, у голові в нього проясніло, настрій піднявся, і видно було, що кров його, розведена медом, утворила відбірний лікер, про який він сам казав і від якого по всьому тілу розливається мужність і відвага.

Він махнув козакам рукою, що можна пити далі, і, повернувшись, неквапом обійшов усе подвір'я, уважно оглянув усі кутки, перейшов через міст, рів і повернув біля частоколу, аби побачити, чи караульні добре стережуть садибу.

Перший караульний спав, другий, третій і четвертий теж. Вони були здорожені, та ще й заступили п'яні на варту, от відразу й позасинали.

— Можна навіть котрогось і вкрасти, щоб мати собі пахолка, — пробурчав пан Заглоба.

Сказавши це, він повернувся на подвір'я, зайшов знову у зловісні сіни, зазирнув до Богуна і, побачивши, що отаман не подає ознак життя, підійшов до дверей Гелени. Відчинивши їх тихенько, він зайшов до кімнати, з якої долинала ніби тиха молитва.

Та це була кімната князя Василя. Проте Гелена була тут, із князем, поблизу якого почувала себе безпечніше. Сліпий Василь стояв навколішки перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Гелена — поруч нього. Обоє вголос молилися. Побачивши Заглобу, вона звернула на нього злякані очі. Заглоба приклав палець до вуст.

— Мила панно, — почав Заглоба. — Я приятель пана Скшетуського.

— Врятуй! — прошепотіла Гелена.

— По те сюди й прийшов. Покладися на мене.

— Що я маю зробити?

— Треба тікати, поки цей чорт лежить непритомний.

— Що я маю зробити?

— Перевдягнися в чоловіка і вийди, коли я постукаю.

Гелена завагалася. Недовіра промайнула у неї в очах.

— Чи можу я вірити вашій милості?

— А що маєш краще?

— Правда. Це правда. Але присягни мені, що не зрадиш.

— Розумом ти, мила панно, схибнулася! Але якщо хочеш, присягну. Нехай мені допоможе Бог і святий хрест! Тут твоя згуба, а порятунок у втечі.

— Авжеж, авжеж.

— Перевдягнися чимшвидше в чоловіка і чекай.

— А Василь?

— Який Василь?

— Брат мій причинний, — відповіла Гелена.

— Тобі загрожує загибель, не йому, — відповів Заглоба. — Якщо він причинний, то це для козаків святий. Мені здалося, що вони його за пророка мають.

— Так. Богунові він нічого не завинив.

— Ми змушені його залишити, інакше загинемо, і пан Скшетуський укупі з нами. Поквапся, мила панно.

Із цими словами пан Заглоба вийшов із кімнати й пішов просто до Богуна.

Отаман був блідий і знесилений, але очі в нього були розплющені.

— Ліпше тобі? — спитав Заглоба.

Богун хотів щось сказати, але не зміг.

— Говорити не можеш?

Богун ворухнув головою, підтверджуючи, що не може, але тої ж миті на обличчі в нього з'явилося страждання. Певно, рани від поруху заболіли.

— Так ти й крикнути не можеш?

Богун очима тільки дав знати, що ні.

— І поворухнутися теж?

Той самий знак.

— Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, а я тим часом із князівною до Лубен подамся. Якщо я її у тебе не поцуплю, то нехай мене стара баба у крупорушці на замішку змеле. Ти що, лайдаче, думаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я й далі чалитимуся з хамом? Ах, нікчемо! Гадав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх холопських амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою подамся? Ні, не бувати цьому, красунчику!

По тому як пан Заглоба просторікував, чорні очі отамана ширшали й ширшали. Чи не сниться йому? Чи це відбувається насправді? Чи це пан Заглоба жартує?

А пан Заглоба вів далі:

— Чого ти баньки, як кіт на шпик, витріщив? Думаєш, я цього не зроблю? Може, звелиш комусь у Лубнах поклонитися? Може, тобі звідти фельдшера прислати? А може, ката у нашого пана князя замовити?

Бліде обличчя отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що пан Заглоба каже правду, і в очах у нього майнули блискавки розпачу й люті, а обличчя спаленіло. Надлюдським зусиллям він трохи підвівся, і з уст у нього зірвався крик:

— Гей, семен...

Але не докінчив, бо пан Заглоба блискавично накинув йому на голову його ж жупан і вмить обмотав її, після чого повалив отамана навзнак.

— Не кричи, бо тобі це зашкодить, — стиха примовляв він, важко сопучи. — Бо завтра голова розболиться, а я, як добрий приятель, за тебе переживаю. Так, так, буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горла не надірвеш. А щоб ти пов'язки не зірвав, я тобі рученьки зв'яжу, а все per amicitiam , аби ти мене із вдячністю згадував.

Сказавши це, він обкрутив кушаком руки козака і затяг вузол. Другим кушаком, власним, зв'язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.

— Хворому треба лежати спокійно, — примовляв пан Заглоба, — щоб витребеньки йому в голову не лізли, а то delirium початись може. Ну, бувай здоровий. Міг би я тебе й ножем шпортнути, що, може, для мене було б і ліпше, та мені соромно по–хлопському мордувати. Інша річ, якщо ти сам до ранку замовкнеш, бо таке вже не з одною свинею траплялося. Тож бувай здоровий. Vale e me amantem redama . Може, й зустрінемося колись, але якщо я прагнутиму цієї зустрічі, нехай із мене шкуру злуплять і підхвістя з неї наріжуть.

Мовивши так, пан Заглоба вийшов у сіни, пригасив вогонь у грубі й постукав до Василевої кімнати.

Струнка постать миттю ковзнула з неї.

— Це ти, мила панно? — спитав Заглоба.

— Я!

— Ходімо ж, нам би тільки до коней дістатися. Але вони там усі п'яні, а ніч темна. Поки прокинуться, ми вже будемо далеко. Обережно, тут князі лежать.

— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — прошепотіла Гелена.

РОЗДІЛ XIX

Двоє вершників тихо й поволі їхали лісистим яром, що тулився до обійстя у Розлогах. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а до того ще й обрій затягло хмарами. У яру на три кроки вперед нічого не можна було розгледіти, тож коні тільки й знай спотикалися об коріння дерев, що попростягалося упоперек дороги.