Вогнем і мечем - Сторінка 44

Аби хоч на тиждень отак зачаїтися де–небудь, навіть у лісах, може, гетьмани за цей час розправилися б із Хмельницьким і в Україні стало б спокійніше...

— Не на те нас Господь із рук Богунових урятував, щоб ми загинули. Надійся, ваша милость.

— Постривай, мила панно. У мені знову начебто дух міцнішає. Бували ми в різних тарапатах. Якось, коли буде вільніше, я розкажу тобі, мила панно, що зі мною в Галаті сталося, з чого ти відразу збагнеш, у якій я і тоді був скруті, а все–таки власним розумом тієї небезпеки уникнув і цілий лишився, хоч борода моя, як бачиш, посивіла. Одначе нам треба зі шляху з'їхати. Повертай, мила панно... Отак! А ти, мила панно, конем як найвправніший козачок їздиш. Трави високі, жодне око нас не помітить...

І справді, трави, по тому як вони заглиблювалися у степ, дедалі вищали, і зрештою вершники потонули в них зовсім. Але коням важко було йти у цій плутанині тонких і товстих, а часом гострих і колючих стебел. Тому вони швидко геть утомилися.

— Якщо ми хочемо, щоб ці конячки послужили нам і далі, — озвався пан Заглоба, — треба злізти і розсідлати їх. Нехай трохи викачаються і попасуться, інакше не підуть. Гадаю, скоро доберемося до Кагамлика. Я був у тих місцях — кращого від очерету нічого не знайти. Якщо сховаєшся в ньому, й сам дідько не знайде. Тільки б нам не заблудитися!

Сказавши це, пан Заглоба зліз із коня й допоміг злізти Гелені, потім заходився знімати кульбаки й діставати харчі, якими передбачливо у Розлогах запасся.

— Треба підкріпитися, — мовив він, — бо дорога далека. Дай же, мила панно, якусь обітницю святому Рафаїлу, щоб нам її щасливо здолати. А знаєш, у Золотоноші є невеличка стара фортеця, може, й гарнізон у ній якийся стоїть. Плесневський казав, що чернь і на Задніпров'ї піднімається. Гм! Це й не дивно, оскільки люд тут скорий до бунту, але на Задніпров'ї лежить рука князя–воєводи, а ця рука страшенно важка! Богун міцну має шию, але якщо на неї ляже ця рука, то аж до землі притисне, що і дай Боже, амінь. Та ти їж, мила панно.

Пан Заглоба дістав із–за халяви ложку разом із виделкою і подав їх Гелені, потім розклав перед нею на чапраку яловичу печеню і хліб.

— Їж, мила панно, — припросив він. — Голодного черева не заговориш. Коли в животі пусто — у голові горох і капуста. Ми з тобою уже й так раз схибили, бо, як з'ясувалося, ліпше було б у Лубни тікати, але тепер пізно. Князь, напевно, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. До страшних часів ми дожили, бо громадянська війна — це з усього лихого найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було б у ксьондзи піти, до чого я і покликання мав, бо чоловік спокійний і поміркований, але фортуна інакше розпорядилася. Боже мій, Боже мій! Був би я зараз краківським каноником і співав би часи на почесному місці у костьолі, бо голос у мене дуже гарний. Але що ж! Змалечку подобалися мені жінки! Хо–хо! Ти не повіриш, мила панно, який я був красунчик. Часом гляну на котрусь, і її наче громом ударить. Мені б років із двадцять скинути, туго б довелося панові Скшетуському. Гарнюсінький із тебе, мила панно, козачок. Тож не дивно, що хлопці за тобою увиваються і один одного за чуба беруть. Пан Скшетуський теж забіяка неабиякий. Я був свідком, як Чаплинський на нього нарвався, а він хоч і був трохи під мухою, та як схопив того за комір і — перепрошую милу панну — за шаровари, як грюкнув ним об двері, то, скажу я тобі, мила панно, у того всі кості з вертлюгів повискакували. Старий Зацвіліховський теж мені, мила панно, про твого нареченого розказував, що доблесний він рицар, князя–воєводи улюбленець, та й сам я відразу зрозумів, що жовнір він гідності не останньої і досвідчений не на роки. Але спечно стає. Хоч і приємне мені, мила панно, твоє товариство, та я не знаю що дав би, аби вже бути у Золотоноші. Бачу, вдень нам доведеться у травах відсиджуватися, а вночі їхати. От тільки не знаю, чи витримаєш ти, мила панно, такі злигодні?

— Я здорова і всі злигодні витримаю. Можемо хоч би й зараз їхати.

— Зовсім не жіноча в тебе, мила панно, фантазія. Коні вже повалялися, тож я їх зараз посідлаю, аби про всяк випадок були готові. Відчуватиму себе в безпеці аж тоді, коли побачу кагамлицькі очерети й зарості. Якби ми з битого шляху не звертали, ближче б до Чигирина на річку виїхали, а тут від тракту до води, либонь, із милю буде. Так я собі міркую. Відразу ж переправимося на другий бік річки. Скажу тобі, мила панно, що мені страх як хочеться спати. Учора всеньку ніч промарудилися в Чигирині, вчорашній день лихо мене у Розлоги з козаком несло, а сьогоднішньої ночі знову з Розлогів несе. Так на сон хилить, що я навіть розмовляти втратив охоту, і хоч мовчати я не маю звички, бо філософи кажуть, що кіт мусить мишей ловити, а хлоп говорити, однак я відчуваю, що язик мій трохи зледащів. Тож даруй мені, мила панно, якщо я задрімаю.

— Нема за що, — відповіла Гелена.

Пан Заглоба насправді марно звинувачував свій язик у лінощах, бо від світанку молов ним безперестану, але спати йому таки хотілося. Тож щойно вони посідали на коней, як він одразу почав куняти й носом окунів у сідлі ловити, а кінець кінцем і зовсім заснув. Приспали його втома і шум трав, які коні розсували грудьми. Гелена ж поринула в думки, що роїлися у неї в голові, як табуни птаства. Досі події так швидко мінялися, що дівчина не встигла усвідомити всього того, що її спіткало. Напад, страшні сцени мордування, страх, несподіваний порятунок і втеча — усе це, як буря, пронеслося за ніч. А, крім того, скільки незрозумілих речей! Хто був той, що її рятував? Він, щоправда, назвав своє прізвище, але воно анітрохи не пояснювало його вчинку. Звідкіля він узявся у Розлогах? Сказав, що приїхав із Богуном, а отже, чалився з ним, був його знайомим і приятелем. Але навіщо тоді її рятував, наражаючи себе на найбільшу небезпеку і страшну помсту козака? Щоб зрозуміти це, треба було добре знати пана Заглобу з його неспокійною головою і добрим серцем. Гелена ж знала його лише шість годин. І цей незнайомець із зухвалим обличчям буяна і пияка став її рятівником. Якби вона його зустріла три дні тому, він викликав би у неї огиду і недовіру, а зараз вона дивиться на нього як на свого доброго янгола і втікає з ним, — але куди? У Золотоношу або деінде, сама ще добре не знає. Що за переміна долі? Ще вчора вона лягала спати під мирною рідною стріхою, сьогодні — вона у степу, на коні, у чоловічому вбранні, без дому і без притулку. Позаду неї страшний отаман, котрий замахується на її честь, на її кохання, попереду пожежа селянського бунту, братовбивча війна з усіма її підступами, тривогами й жахами. І вся надія на цього чоловіка? Ні! Ще на когось, хто могутніший за ґвалтівників, за війни, смерті, вбивства і пожежі...

Тут дівчина звернула очі до неба:

— Врятуй же ти мене, Боже великий і милосердний, врятуй сирітку, врятуй нещасну, врятуй заблудлу! Нехай буде воля твоя, але хай збудеться й милосердя твоє!

А милосердя ж уже збулося, бо, вирвану із найжахливіших рук, її врятовано незрозумілим чудом Божим. Небезпека ще не минула, але порятунок, можливо, близько. Хто знає, де зараз той, кого вибрало серце. Із Січі він мусив уже повернутися, може, він навіть десь у цьому самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радістю зміняться сльози, веселістю — журба, загрози і тривоги минуть назавше — настануть спокій і втіха. Відважне, щире серце дівчини сповнилося надією, і степ солодко шумів довкола, а вітерець, гойдаючи трави, навівав заодно і їй солодкі думки. Не така вже вона й сирітка на цьому світі, якщо поруч неї такий дивний невідомий заступник, а другий — відомий і коханий, про неї потурбується, не покине, приголубить раз і назавжди. А він уже — чоловік залізний, сильніший і могутніший від тих, хто важить цеї миті на її життя.

Степ солодко шумів, квіти розливали сильні п'янливі запахи, червоні голівки будяків, пурпурні китиці заячої капусти, білі перли миколайчиків і пера чорнобилю схилялися до нього, ніби у цьому перевдягненому козачкові з довгими кісьми, з білим, як молоко, обличчям і червоними вустами впізнавали сестру–дівчину. Вони хилилися до неї, мовби хотіли сказати: "Не плач, краснодіво, ми теж, як і ти, під опікою Божою!" Степ немовби заспокоював її дедалі дужче. Картини мордування й погоні поволі стиралися у пам'яті, а натомість її огортала якась солодка неміч, сон почав стуляти їй повіки. Коні ступали поволі, їзда заколисувала її, і вона заснула.

РОЗДІЛ XX

Розбудив її собачий гавкіт. Розплющивши очі, вона побачила далеко попереду велетенський тінистий дуб, обійстя і колодязний журавель. Дівчина відразу ж почала будити пана Заглобу.

— Милостивий пане! Прокиньтеся, добродію!

Заглоба розплющив очі.

— Що таке? Куди це ми приїхали?

— Не знаю.

— Постривай–но, мила панно. Це козацький зимівник.

— Так і мені здається.

— Тут, мабуть, чабани мешкають. Не надто миле товариство. Чого це собаки, вовки б їх поїли, валують? Он, бач, коні й люди у дворі. Нема ради, треба заїхати, щоб не гналися, як минемо. Ти теж, мила панно, здається, задрімала.

— Атож.

— Один, два, три... четверо коней осідланих. Отже, в обійсті четверо людей. Ну, сила невелика. Так і є, це чабани. Про щось жваво розмовляють. Гей там, люди, а підійдіть–но сюди!

Четверо козаків відразу ж під'їхали. Це таки були чабани при конях, або табунники, котрі влітку у степу табуни стерегли. Пан Заглоба враз помітив, що тільки один із них мав шаблю і пищаль, троє інших були озброєні палицями із поприв'язуваними до них кінськими щелепами. Але він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і часто для подорожніх небезпечними.

І справді, усі четверо, наблизившись, спідлоба поглядали на прибулих. На їхніх бронзових від засмаги обличчях не було й тіні доброзичливості.

— Чого вам? — спитали вони не скидаючи шапок.

— Слава Богу, — привітався пан Заглоба.

— На віки віків. Чого вам треба?

— А далеко до Сироватої?

— Не знаємо ніякої Сироватої.

— А цей зимівник як зоветься?

— Гусла.

— Дайте коней напоїти.

— Нема води, висохла. А ви звідки їдете?

— З Кривої Руди.

— А куди?

— До Чигирина.

Чабани перезирнулися.

Один із них, чорний як жук і косоокий, прикипів поглядом до пана Заглоби і нарешті спитав:

— А чого ви з битого шляху звернули?

— Бо спечно.

Косоокий поклав руку на повіддя пана Заглоби.

— Злазь–но, паночку, з коня.