Вогняний бог Марранів - Сторінка 17

— Ви прилетіли сюди з Жовтої країни?

— Так, звичайно, моє любе дитя, — ласкаво відказала добра фея, обіймаючи й цілуючи Енні. — Я вже кілька днів стежу за твоїми пригодами і дуже рада, що ти не гаєш марно час.

І з цими словами Вілліна торкнулась чарівного обруча.

— Це подарунок лисячого короля, — збентежено сказала Енні.

— Знаю, моя люба, і вітаю тебе. Цей талісман дуже придасться тобі і твоєму другові у боротьбі з Урфіном Джюсом.

— Пані, хіба й нам доведеться боротися з жорстоким Урфіном?! — злякано вигукнула Енні.

— Так, доведеться, дитино моя, — спокійно потвердила чарівниця. — Твоя сестра Еллі та її друзі надто м'яко повелися з цією підступною людиною, і ось результат. Він знову зібрався на силі, створив армію із Стрибунів, узяв у полон Страшила й Залізного Дроворуба.

— Як, і Дроворуба також?

— Так, твої майбутні друзі перебувають під владою ворога, і тільки Хоробрий Лев у безпеці в своєму далекому лісі. Розумієш, люба дівчинко, я не маю права надовго залишати межі моєї країни і можу допомогти тобі тільки порадою. А я зроблю все, що мені під силу…

— Дякую вам, пані, — сказала Енні. — Коли доля привела нас із Тімом сюди, щоб порятувати з біди Страшила й Залізного Дроворуба, ми виконаємо свій обов'язок.

— Я думаю так само, як Енні, — підхопив Тім.

— Зараз я пораджуся з моєю чарівною книгою, — промовила Вілліна й дістала із складок мантії малесеньку, завбільшки з наперсток, книжечку.

Вона поклала її на камінь, подула, промовила чарівні слова, і книжечка перетворилася на великий том. Вілліна почала гортати його сторінки, бурмочучи скоромовкою:

— Виноград, ворони, дерево нух-нух, механічні мули, мавпи… Ага, ось, знайшла: полонені!

Бабуся почала промовляти заклинання:

"Бамбара чуфара, скорики морики турабо-фурабо, лорики йорики."

Жували, заплющивши очі, перелякано повторювали:

"Бамбара чуфара, орики йорики".

На білому аркуші чарівної книги виступили слова, які Вілліна врочисто читала вголос:

— "Нехай дівчинка Енні та її супутник, що прибули до нашої країни на чудесних тваринах, які живляться сонячними променями, вирушать до Смарагдового міста дорогою, викладеною жовтою цеглою…"

— Дивовижно, — промовила чарівниця, припинивши читання, — десять років тому ця книга послала дорогою, викладеною жовтою цеглою, твою сестру Еллі, а зараз надійшла і твоя черга, дитино… Але будемо читати далі:

— "… У колишньому Гудвіновому палаці Енні та її друг повинні забрати чарівну скриньку Страшила, якою незаконно заволодів Урфін. В цьому їм допоможе срібний обруч. Чарівна скринька докінчить решту…"

— Та-а-к, — протягла чарівниця, — кінець не зовсім зрозумілий, але книга не бажає більше говорити. Очевидно, справа проясниться на місці. Гаразд, діти мої, вирушайте в дорогу, і хай вам щастить! Прощавайте!..

Книга знову стиснулась, зникла в складках мантії, а за мить зникла й сама чарівниця. На тому місці, де вона стояла, закружляв вихор і полетів геть, лишаючи слід на густій зелені галявини.

Жувани приголомшено дивилися на той клаптик землі, де щойно бачили Вілліну. Нараз Енні спало на думку пожартувати. Вона вирішила показати цим нелукавим створінням що здатна творити дива незгірш від старої чарівниці з Жовтої країни. Вона торкнулась рубінової зірочки на обручі, що прикрашав її голову, і також щезла з очей.

Два зникнення поспіль — це вже було занадто для полохливих Жуванів. З криками жаху вони кинулись до найближчих кущів і пропали. Енні, яка з'явилася за декілька секунд і незадоволений її жартом Тім довго вмовляли переляканих чоловічків перш ніж ті насмілилися продовжити розмову.

Переконавшись, що причиною зникнення і появи Енні був срібний обруч, Жувани не роздумуючи визнали дівчинку за фею, набагато могутнішу, аніж її сестра.

Жувани дуже прохали Енні прогнати жорстокого Урфіна з його Стрибунами і повернути правління доброму Страшилові. Вони назносили мандрівникам на дорогу безліч харчів, а Енні віддала Жуванам плоди кролячого дерева. Маленькі чоловічки були в захваті. Вони сказали:

— Ми не куштували цих чудових плодів від. — тоді, як кровожерливий тигр засів на шляху до королівства лисиць.

— А чому б вам його не вбити? — запитав Тім.

Жувани так здивувалися, що дзвіночки на їхніх капелюхах дрібно й голосно задзвеніли.

— Нам?! Таким маленьким і кволим! — закричали Жувани.

Тім поблажливо усміхнувся:

— Якби я мав час, то сам би керував роботою, але певен, що ви впораєтеся й без мене. Зробіть так. Футів за триста від лігва звіра викопайте на стежці глибоку довгу яму з прямовисними стінами. Замаскуйте пастку гілками й листям. Приведіть кілька баранів, і нехай вони бекають що є сили. Тигр не втримається, кинеться на здобич, і тут йому й буде кінець!

Жувани кинулися несамовито танцювати і стрибали до тих пір аж поки попадали від утоми.

За кілька днів мешканці Блакитної країни виконали Тімову пораду, і тигр знайшов смерть у влаштованій ними пастці.

Жувани вбили біля ями кілка, а до нього припасували дошку з написом:

Тут поховано тлін останнього Тигра Чарівної країни. Знищити цього лиходія нас навчив Хлопчик із-за гір, неперевершений Тім, слава йому, слава, слава!

Жувани попередили мандрівників, що, прямуючи до Смарагдового міста, вони муситимуть проїхати через велике поселення підземних рудокопів. Чимало років минуло відтоді, як рудокопи залишили Печеру і оселились у верхньому світі, а їх усе ще за звичкою називають підземними.

— Вони нас не скривдять? — боязко запитав Артошко.

— Що ви, це дуже добрі люди, — запевнили Жувани. — Вони, правда, мають звичку, яка не всім подобається: під час розмови вони дивляться не на співбесідника, а в землю. Але це пояснюється тим, що вони досі не звикли до яскравого денного світла.

По-дружньому розпрощавшись із Жупанами Тім й Енні обіцяли знову навідати їх, коли повертатимуться на батьківщину Адже звідси починається шлях через Кругосвітні гори.

Цезар і Ганнібал весело рушили в дорогу: над усе в світі вони любили рух, такою вже була їхня природа.

За цей день діти проминули кілька сіл, де мешкали Жувани. Все там було блакитне: блакитні будинки із шпилястими блакитними дахами, блакитні брами в блакитних парканах, блакитні огорожі садів та ланів, блакитне вбрання жителів… Жувани радісно вітали подорожніх. Якимсь таємним чином їм уже було відомо, що в їхній країні з'явилась молодша сестра Феї Караючого Будиночка, котра має намір розпочати боротьбу з жорстоким Урфіном Джюсом.

В останньому блакитному поселенні Тімові й Енні показали, як їм вийти на дорогу, викладену жовтою цеглою.

Попрощавшись із Жуванами і побажавши їм успіху в боротьбі з жорстоким ворогом, наші мандрівники незабаром виїхали на галявину, де колись приземлився будиночок-фургон Джона Сміта після дивовижної мандрівки в повітрі. Фургон і зараз там стояв, темний від непогоди, але ще придатний для житла. На його дверях було видно напівстертий напис: "МЕНЕ НЕМАЄ ВДОМА", зроблений незграбним дитячим почерком маленької Еллі.

Звичайно, діти не проминули нагоди зайти до фургона Там був цілковитий розгардіяш. Стільці к жали на підлозі, частина посуду, що випав з кухонної шафи, розбилась. Енні взяла на пам'ять тарілочку, розмальовану квітами, з якої колись їла її сестра. Тім порозставляв стільці довкола стола і витер з них пилюку.

Примовклі діти залишили будиночок, до якого вже десять років не ступала нічия нога.

— Десь тут недалечко печера Гінгеми, — прошепотіла Енні. — І мені страшно…

— Не бійся, — заспокоїв дівчинку Тім. — З нашими мулами, срібним обручем нам не страшні ніякі вороги… І потім з тобою ж я! — Хлопчик випростався в сідлі і грізно насупився.

— Ех ти, хвалько! всміхнулась Енні. — Все-таки ми з тобою ще надто маленькі, друже мій Тім!..

СРІБНИЙ ОБРУЧ

В ГОСТЯХ У РУДОКОПІВ

олишивши старий фургон, мандрівники незабаром побачили перехрестя, від якого розходилися три шляхи. На дороговказі було три дощечки: на першій "ДОРОГА ТУДИ", на другій — "ДОРОГА СЮДИ", а на третій стояв напис "ДОРОГА ВЖЦ".

— Саме це нам і треба! — зраділа Енні.

— А що воно означає? — здивовано запитав Тім.

— Хіба не розумієш? Дорога викладена жовтою цеглою, — пояснила дівчинка. — Вона саме така, якою я уявляла її собі з розповідей Еллі. Я ніби бачу, як Еллі простує нею у чарівних срібних черевичках, а за нею підтюпцем біжить її вірний Тотошко..

— Ти дуже доречно про це заговорила, — озвався Артошко з торби. — Я й сам не проти пробігтися цією чудовою гладенькою дорогою, бо в мене вже геть затерпли лапи.

Тім і Енні злізли з мулів, дали волю собаці. Друзі неквапом попростували по жовтих цеглинах, до блиску витертих часом. Мули тюпали за ними. Артошко весело гасав по кущах обгавкуючи білок, а ті огризалися з високих гілок.

Енні невимовно дивно було думати, що вона йде тією ж казковою дорогою, яка снилась їй у перші роки життя, дорогою, де Еллі колись зустріла Страшила, Залізного Дроворуба, Полохливого Лева… Дівчинка тремтіла від ляку: їй ввижалося, що в кущах ховається страшний Людожер і він раптом вхопить її, як за давніх часів ухопив Еілі. Проте Людожера вже десять років не було на світі, його зарубав Залізний Дроворуб.

Заночувавши в лісі, мандрівники опівдні наступного дня почали помічати що наближаються до поселення рудокопів. Стежка перетворилася на широку дорогу, вздовж якої хвилювались од вітру пшеничні ниви і квітли сади. А неподалік селянин орав поле на Шестилапому, очі якого були щільно зав'язані. Напевне, зір цих підземних потвор усе ще не пристосувався до яскравого сонячного світла.

Тім та Енні зацікавлено розглядали чудернацького звіра з грубою білою вовною, великою круглою головою круглим тулубом та шістьма товстими круглими лапами. Шестилапий був такий сильний, що вільно тягнув величезного плуга, перевертаючи широкі скиби чорної землі.

Із свого боку хлібороб теж зачудовано дивився на незнайомців, що їхали повз нього на дивовижних тваринах, ніколи не бачених у Чарівній країні.

Не доїжджаючи до села, діти помітили недалеко від дороги невеличкий завод, звідки долинав гуркіт верстатів та дзвін молотків об ковадла. Рудокопи, переселившись нагору, продовжували обробляти метали, що їх добували внизу, в Печері.

Поява Тіма та Енні в поселенні викликала великий переполох. З червоних високих будинків з червоними покрівлями вибігали дорослі й діти, і незабаром наші мандрівники опинились у колі цікавих Рудокопи мали видовжені бліді обличчя, а очі їхні на мить підводились на подорожніх і знову опускались до землі.

Високий худорлявий старий з довгою сивою бородою відрекомендувався дітям:

— Ружеро, правитель країни рудокопів!

— О, я багато чула про вас від сестри, — жваво відгукнулась Енні.