Вогняний бог Марранів - Сторінка 14

Проте вони з жахом відчували, як лихе чаклунство Гінгеми намагається викинути їх із сідла.

Енні, знемагаючи, раптом відчула, що не може більше триматися в сідлі, і зі слабким криком сповзла на пісок… На лихо, вона не впала а стала просто на ноги, і ворожа сила примусила її, заточуючись, бігти назустріч загибелі.

Тімів мул був сильніший, він уже майже вирвався з небезпечної зони, але тут хлопчик почув крик Енні й побачив, що Цезар мчить за ним з порожнім сідлом.

Кілька секунд знадобилось Тімові, щоб врятуватися, але він не сумнівався ні хвилини.

"Енні в біді! Енні гине!"

Тім із зусиллям повернув Ганнібала й підскакав до Енні. Він нагнувся і сильним ривком підхопив дівчинку на сідло.

Згодом діти не могли пригадати всі подробиці тих страшних хвилин, які здалися їм вічністю. Вони лише усвідомлювали, що мул б'ється під подвійною ношею, збурюючи пісок копитами, що він знемагає у боротьбі з чаклунством. І ось він виграє дюйм за дюймом, фут за футом…

Ближче, ближче до свободи… Нарешті з переможним іржанням прекрасний скакун мчить на повну волю!

Цезаря спіймали, але ще довго знесилена Енні їхала на сідлі Ганнібала, підтримувана товаришем.

Коли дівчинка отямилася, вона із слізьми дякувала Тімові, а хлопчик, бентежачись і червоніючи, відмахувався:

— Ну припини, ну годі тобі, це ж усе Ганнібал…

Нарешті чорні камені Гінгеми залишились далеко позаду. Мули бадьоро бігли по сипучому піску. Тоді як справжні тварини вибились би із сил, механічні мули здавалися такими ж невтомними, як у першу хвилину подорожі.

Піднявши голови, діти виразно розгледіли снігові вершини Кругосвітніх гір, що вимальовувалися за далеким видноколом. Половина шляху була пройдена, і яка половина!

Тепер можна було не поспішати, і подорожні зупинилися на відпочинок. Тім й Енні їли над силу, вони все ще не могли опам'ятатися від пережитої небезпеки Зате вони випили дуже багато води.

ЧЕРЕЗ ГОРИ

андрівники хотіли потрапити в Долину чудового винограду, де зупинялися Еллі й Чарлі Блек після того, як перейшли пустелю. Проте Тім й Енні через чорні камені змінили свій курс і тому під'їхали до гір з іншого боку. Правда, і тут протікав струмок, обрамлений фруктовими деревами, але виноградних лоз не було видно.

Чудеса почались одразу ж після того, як Енні з Тімом розбили табір на затишній галявинці.

Першим здивував дітей Артошко. Коли Енні вийняла його з мішка, песик позіхнув, зітхнув і ясним дз ніким голосом сказав:

— Х-ху… Як я втомився сидіти у цій темній душній дірці! Нарешті можна розім'яти лани!..

Енні й Тім давно знали, що у "Чарівній країні розмовляють тварини й птахи, і все ж вражено дивилися на свого досі безмовного супутника. Проте незабаром вони були вражені ще більше. Собака у захваті носився навколо мулів, намагаючись хапнути їх за ноги, і раптом Цезар заговорив приємним баритоном:

— Ну ти, голубе, обережніше! Бо як дам раз копитом, тільки тебе й бачили!

Ганнібал підтримав його глухим баском:

— Справді, ці собаки — страшенно набридливі створіння…

— Як, друзі мої, і ви заговорили? — закричала Енні.

— Чом би й ні? — спокійно відгукнувся Цезар.

І справді, чому б не ожити й не заговорити механічним мулам у Країні Чудес, коли тут жили й розмовляли солом'яне опудало і залізна людина? Це було цілком закономірно, і діти з радістю прийняли цю закономірність.

Цезар був, як видно, допитливіший за свого товариша, тому що він спитав таке:

— Скажи, будь ласка, Енні, а що означають наші клички? Чому ми Цезар і Ганнібал, а не щось інше?

Енні з Тімом зніяковіли. Адже вони скінчили тільки перший клас, а там історії не вивчають. Хоча, коли Еллі давала тваринам імена, вона пояснила сестричці їх значення і Енні дещо запам'ятала.

— Розумієте, — сказала дівчинка, насупивши брови. — Ганнібал і Цезар були якісь славнозвісні древні люди. Чи то президенти, чи то генерали, загалом щось подібне…

Честолюбні тварини люб'язно погодились відгукуватися на свої імена.

Після вечері Енні, Тім й Артошко заснули, а мули спокійно стояли під деревами очікуючи сходу сонця: тоді вони знову зможуть заряджатися енергією, це замінювало їм і їжу, й питво.

Вранці Тім зайнявся важливою справою. Він дістав із свого в'юка підкови з гострими шипами й пригвинтив їх до копит Цезаря і Ганнібала. В пісках такі підкови тільки б затримували тварин, а на кам'янистих гірських стежках вони були просто необхідні.

Того ранку у мандрівників скінчилася провізія, взята з дому, і вони подивувались, як точно Еллі розрахувала продовольчий запас. Діти набили сумки чудовими фруктами, зірваними з дерев, набрали у фляжки води й рушили в дорогу.

Ох, яким же важким виявився той шлях! Стрімкі підйоми й небезпечні спуски, вузькі карнизи, що нависали над проваллям, нестійкі осипи готові вибухнути кам'яними лавинами, глибокі ущелини, що перепиняли шлях…

Інколи, щоб подолати невеличкий шмат дороги завдовжки у кількасот футів, доводилось витрачати цілі години. Ось коли Енні й Тім повністю оцінили достоїнства Цезаря і Ганшбал. Звичайно, їм було далеко до гірських козлів, яких наші подорожні бачили здаля на верхівках скель, але все ж механічні мули виявляли чудеса спритності.

Невтомні й безстрашні, меткі, наче кицьки, вони дерлися по крутих схилах, застерігаючи вершників, щоб ті міцніше трималися в сідлах. Спускаючись з гори, воші підгинали задні ноги й майже повзли на животі, а піднімаючись, чіплялися за скелі передніми копитами.

Через вузькі ущелини мули перестрибували, вирівнюючи зігнуті задні ноги як пружини, і тут вершники, тримаючись за шиї благородних тварин, намагалися не вилетіти із сідла.

Та ось їм трапилась така широка ущелина, яку б не подолав найкращий скакун у світі. З дна провалля піднімався туман, і десь унизу глухо ревів невидимий потік.

Що робити? Об'їхати перешкоду? Але праворуч і ліворуч громадились скелі, на які не в силі були піднятися навіть Цезар і Ганнібал.

Зблідлі Тім та Енні сумно дивилися одне на одного. Вони опинились у пастці, і єдиним виходом було повернутися назад і шукати нову стежку у лабіринті гірських хребтів…

Але в цей час зверху почувся шум величезних крил і чиясь така ж величезна тінь упала на стежку. Діти підняли голови й побачили здоровенного орла, що спускався до них з висоти. Енні з жахом вереснула й закрила голову руками, а Тім із загрозливим виглядом підняв ломаку, хоч і розумів, що безглуздо воювати такою зброєю із страхітливим птахом.

А Карфакс (бо це був саме він) спустився на майданчик поблизу мандрівників і сказав приємним голосом:

— Не бійтеся діти! Я ніколи не ображаю кволих і безпомічних!

На ці слова Тім насупився, а Енні наважилась відвести руки від обличчя і глянути на гігантського птаха. У поставі Карфакса було стільки благородства, що дівчинка одразу ж підбадьорилась.

— Я бачу, діти, ви прямуєте до Чарівної країни з великого світу, — говорив далі орел. — Ви пройшли великий і небезпечний шлях, але цієї перешкоди вам не подолати.

— Так, Пане, відповіла Енні. — Через це провалля нашим мулам нізащо не перестрибнути… От якби ви нас перенесли, було б дуже добре, — додала осміліла дівчинка.

— Це неважко, — добродушно погодився з нею орел. — Дівчинко, пригнись до сідла.

І щойно Енні виконала пораду Карфакса як могутні лани обережно підхопили Цезаря за живіт. Дівчинка не встигла навіть злякатись, як побачила під собою ущелину, на дні якої курився туман, повітря засвистіло у неї в вухах, і за якусь хвилину мул уже стояв на тому боці провалля і весело іржав. Невдовзі Ганнібал з Тімом були біля Енні.

Далі дорога безпечна і мої послуги вам уже не знадобляться, сказав орел і шугнув у небо.

— Дякуємо, дякуємо, добрий друже! — тільки й встигли крикнути йому вслід діти, а гігантський птах уже зник за найближчою хмарою.

Але яким же чином Карфакс залишився в живих? Адже, покинувши Урфіна Джюса, він полетів на батьківщину, де на нього чекала смерть від вождя Аррахеса і його прибічників.

А було ось як. Всього лиш за три дні до повернення Карфакса в Орлину долину його запеклий ворог Аррахес загинув у поєдинку із зміїним царем, якого він викликав на змагання через своє непомірне марнославство. Нового вождя орли ще не встигли вибрати, і ним став Карфакс. Він знайшов собі нову подругу життя і зажив мирно й щасливо.

Ах, якби Тім та Енні знали, які події недавно відбулись у Чарівній країні! Якби їм було відомо, що той самий орел мимоволі допоміг злому Урфінові захопи їй владу над Стрибунами! Вони так легко не відпустили б від себе Карфакса й просили б благородного птаха виправити зло, якого він завдав багатьом людям.

Ніяких похмурих передчуттів не було у Енні й Тім а, а Карфакс намагався триматися подалі від людських справ особливо після того, як доля звела його з підступним Урфіном. Не підозрюючи, якого могутнього спільника у майбутній боротьбі вони втратили, діти довго дивилися на хмару, за якою зник Карфакс.

Далі Тім весело вигукнув:

— Оце так пригода! Такого не було навіть з Еллі!

— Еге ж, — відгукнулась Енні, — вона навіть не чула про те, що у Чарівній країні є такі орли.

— Нам з тобою неймовірно пощастило, — сказав хлопчик. — Коли б не той птах, скільки часу проблукали б ми в горах…

Діти торкнули мулів і рушили далі. Найважча частина подорожі скінчилася. Найкраще витримав її Артошко. Він сидів у своєму сховищі, висунувши тільки носа й очі, а в особливо грізні хвилини ховався весь і навіть замружувався. Він вважав, що небезпека не така страшна, коли її не бачиш.

Заночувати довелося біля самісінької вершини хребта, на льодовику. Намет поставити було неможливо, а холод пронизував мандрівників до кісток. Тут слушну думку подав Цезар. На його пропозицію полотнище згорнули в кілька разів, розстелили на льоду, Енні й Тім лягли посередині, а мули по боках. Їхні тіла випромінювали накопичене за день тепло, і діти з Артошком, що вмостився поміж ними, провели ніч зовсім непогано.

Наступного дня дорога стала зручнішою, підйоми і спуски похиліші, на схилах спочатку з'явилася трава, а далі кущі й дерева.

Кругосвітні гори залишились позаду, і Енні врочисто оголосила супутникам:

— Ми у країні Жуванів!

ЙОГО ЛИСИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ТОНКОНЮХ XVI

нні помилилась. Відхилившись у Великій пустелі від шляху Еллі та одноногого моряка, наші мандрівники перетнули Кругосвітні гори в іншому місці, і країна Жуванів лежала від них праворуч.