Вогняний бог Марранів - Сторінка 12

Місіс Анна налетіла на дітей з жорстокими докорами.

— Ах ви, негідники! — кричала розлючена жінка. — Я збожеволію від ваших вигадок! То принадили на ферму хмари шкідливого вороння, то розвели мільйон мишей… Тепер чекай, що вони вип'ють яйця у пташнику і згризуть зерно у комоpax.

— Та їх набагато менше мільйона, мамо, — усміхнулась Енні. — Вони дуже милі й сумирні. Вони приходять тільки на свист і нічого не чіпають на фермі.

— І слухати нічого не хочу! сердилась місіс Анна. — Давай сюди свищик!

І на велике горе Енні свистульку у неї забрали. Побачення з мишачим поріддям припинилися.

Що й казати, довелося залишити надію і на появу Кагги-Карр, і на допомогу мишачої королеви. Тоді Енні з Тімом згадали про підземну річку, яка принесла Еллі та її троюрідного брата Фреда Каннінга у царство семи підземних королів. Подорож під землею здавалася дітям легко здійсненною.

— Справді, міркували вони, — досить дістати доброго човна, зібрати якомога більше провізії, свічок і смолоскипів, сірників… Кілька днів плавання — і ми в підземеллі. А вибратися нагору, у Чарівну країну, дуже просто.

Діти довго думали, чи взяти з собою в подорож Тотошка? Що й казати, песик був великий знавець Чарівної країни і дуже б там придався. Але собачий вік короткий, і Тотошко вже постарів, втратив колишню жвавість і енергійність, у нього вже були онуки. Так от одного з онуків, на ім'я Арго, Енні з Тімом вирішили зробити своїм супутником.

Арто дуже скидався на Тотошка, яким той був у молодості. Така ж шовковиста чорна шерсть, розумні оченята з-під кошлатих брів, та ж відданість хазяям і готовність будь якої хвилини піти за них на смерть.

Про своє рішення Енні сказала Артошкові. Чи зрозумів її песик? Напевно, зрозумів, тому що улесливо заметляв хвостиком.

Восени Енні Сміт і Тіма О'Келлі віддали вчитися. Час розпочати навчання для Тіма настав роком раніше. Але чи міг він піти до школи без своєї Енні? З криком, зі сльозами хлопчисько добився від батьків дозволу пробути вдома ще рік.

Тепер він був на голову вищий за Енні і решти першокласників і першокласниць. Рум'яний, з білявим чубчиком, широкоплечий, з міцними кулаками, він був надійним захисником Енні від будь-якого кривдника.

Звичайно, Тім та Енні сиділи за однією партою і уроки робили разом.

— От нерозлучна парочка! — сміялися дорослі.

У перші шкільні канікули Енні й Тім відпросились у батьків і поїхали в штат Айова, до Фреда Каннінга.

Коли Джон Сміт відпускав меншу доньку у далеку поїздку, з його лукавої усмішки було помітно, що він розуміє, навіщо Енні й Тім вирушили в подорож. Але він не показав їм цього і тільки побажав весело провести час.

Альфред Каннінг, студент Технологічного інституту, зустрів маленьку кузину Енні і її товариша дуже привітно. На несміливе прохання Енні провести її, Тіма і Артошка в печеру де починається підземна річка, хлопець розсміявся.

Хіба Еллі не казала тобі люба крихітко, що вхід до тієї печери завалився? Через це нам довелось вирушити у незвичайну подорож…

Енні заперечила:

— Я це знаю, але думала, що хід до підземної річки розкопаний.

— Навіщо? — запитав студент.

Дівчинка щиро здивувалася:

— Дуже просто, щоб усі могли подорожувати до Чарівної країни!

Альфред реготав аж за боки брався:

— Ох ти, моя маленька! Ти б хотіла, щоб тут відкрилось бюро екскурсій і натовпи туристів повалили в Зачаровану країну?

— А що тут поганого? — поцікавився О'Келлі.

— Це було б жахливо, — серйозно пояснив хлопець. — Чарівна країна тим і гарна, що відрізана від усього світу, і тільки тому там живуть добрі чарівниці Вілліна і Стелла, розмовляють тварини й птахи і панує вічне літо. А якщо туди нагрянуть із Штатів горласті, нахабні джентльмени й леді, то настане кінець цим милим, добродушним створінням — Мигунам і Жуванам! У наших краях уже побував заповзятливий ділок, який пропонував мені купу доларів за те, щоб я показав йому, де рити хід до печери. Грошей я не взяв, а місце показав неправильно. Він покопирсався з десятком робітників тижнів зо два і забрався ні з чим.

— Виходить, нам нічого й мріяти про те, щоб туди втрапити, — засмутилась Енні.

— Ну, ти інша річ, — втішив її Альфред. — Ти — сестра Еллі, а Еллі шанують у Чарівній країні, як могутню фею, котра так багато зробила для її жителів. Гадаю, Страшило та інші були б дуже раді, якби ти, Енні, і твій друг Тім зуміли перебратися через Велику пустелю та Кругосвітні гори й опинитися у їх благодатному краї.

— Так, а тільки як цього добитися? — зітхнула Енні.

— Велике бажання завжди відкриє шлях, — сказав Альфред. Наполегливо думайте і знайдете спосіб пробратись у країну своєї мрії. Думатиму і я, а раптом щось вийде.

Розмова з Альфредом дала дітям надію, і вони повернулися додому заспокоєні.

ПОСИЛКА ВІД ФРЕДА

анікули наближалися до кінця, коли поштовий фургон доставив на ферму Джона Сміта дві величезні скрині, прив'язані на даху. Поштар і кучер насилу спустили скрині, підтягли до будинку і, одержавши на чай, від'їхали. На скринях великими буквами була написана адреса Джона Сміта, а відправником значився Альфред Каннінг із містечка Невілл, штат Айова.

— Це від небожа Фреді, — сказала місіс Анна. — Цікаво, що може бути в таких великих скринях? Напевно, фрукти. Але чому так багато?

— Мамусю, там щось ворушиться, заявила Енні, притуливши вухо до стінки однієї із скринь. — Скажеш таке!

І все-таки доньчині слова схвилювали фермершу, і вона обминала незвичайні посилки стороною. Вирішили не відкривати їх до повернення з поля дядька Джона.

Для Енні, Тіма і всіх довколишніх дітлахів, які дізналися про пригоду, день тягнувся нескінченно. Діти запевняли, що із скринь долинає шурхіт і постукування. Цікавість до дивних посилок зросла неймовірно, але саме повернувся з поля дядько Джон. Озброївшись долотом і обценьками, фермер почав розпаковувати одну із скринь. Щойно він трохи підняв віко, як ізсередини про лунало дзвінке іржання. Джон позадкував, місіс Лина перехрестилась, хлопчики і дівчатка у захваті заверещали.

— Там конячка! — закричав трирічний малюк Боб.

— Не може бути, — відгукнувся фермер Джон. — Який кінь витримає триденне ув'язнення у цій домовині без повітря і їжі?

Проте коли віко впало, із скрині вибрався стрункий гнідий мул, стукнув копитом об землю і знову заіржав.

Святий Джон і всі божі угодники! вигукнув приголомшений фермер, хапаючи мула за вуздечку, щоб той не втік. Часом не з Чарівної країни ця тварина? Я б у цьому поклявся, якби на віку не стояла адреса Фреда Канніша.

Батькові слова справили надзвичайне враження на Енні. Вона відразу ж відчула, що коли їй судилося побувати в Країні Чудес, то засіб до цього ось тут, перед її очима.

Фермер Джон марно шукав у пакувальних стружках листа від Фреда. Зате він знайшов чудове сідло з м'якою подушкою і посрібленими стременами. Лист знайшовся в іншій скрині, у якому виявився сірий мул, трохи менший на зріст, ніж перший. Було там і друге сідло.

Ось що писав Альфред Канніиг: "Дорога сестричко Енні! Твоє бажання потрапити до Чарівної країни настільки велике, що довелося помізкувати й піти тобі назустріч. Я працював ціле літо і зробив цих механічних мулів, яких посилаю тобі й твоєму другові Тімові О'Келлі…"

Читання листа довелося припинити, тому що Тім закричав на все горло і так стрибнув через голову, що навряд чи вдавалося це зробити бодай одному хлопчиську його літ. Коли Тіма вгамували, фермер став читати листа далі.

"… Ці мули, — писав Альфред, не потребують ні їжі, ні води, а енергію вони одержують від сонячних батарей, які я вмонтував їм під шкіру… Адже сонця у Великій пустелі вистачає, тож не доведеться турбуватися про те що мули зупиняться на півдорозі за браком корму".

Далі в листі йшли настанови про те, як керувати тваринами. У гриві кожного мула був схований шпеник, який рухався взад-вперед. Якщо його зсунути, назад до упору, це означало "стоп". У середньому положенні — помірна рись, а коли пересунути шпеник до переднього упору, мул поскаче учвал. Повертати тварин праворуч і ліворуч було ще простіше: досить потягти за вуздечку.

Альфред писав, що мулів досить тримати на сонечку дві-три години на день. Під час їзди у ясну погоду батареї заряджаються автоматично.

Винахідник повідомляв, що, аби уникнути неприємностей, він послав мулів незарядженими.

— А чому вони іржуть й самі вилізли із скринь? — спитав Тім О'Келлі, котрий, як на свій вік, непогано розумівся в механіці.

Фермер Джон замислився і невдовзі знайшов пояснення.

— Очевидно, сонце так сильно нагрівало стінки скринь під час поїздки що цього виявилося досить для зарядки батарей, — вирішив він. — Але, чорти б мене вхопили, виходить, що хлопець зробив незвичайний винахід!.. Так, напевно на цих мулів можна покластися!

— І сміливо відпустити нас з Тімом до Чарівної країни! — весело підхопила Енні.

— Ну, це ми ще побачимо, — з удаваною суровістю заперечив батько.

Наприкінці листа Альфред зробив Енні і Тімові важливе застереження. Він радив нікому-нікому не відкривати під час їхньої подорожі таємниці чудесних тварин. Хай усі вважають їх звичайними тваринами, від яких вони не відрізняються на вигляд. Тоді буде менше небезпеки, що хтось забере їх у дітей.

— Фред, очевидно, цілком певен, що Тім з Енні не сьогодні-завтра рушать у дорогу, — пробурчав фермер. — Але ж незабаром почнеться навчальний рік.

Тут, як не дивно, на захист дітей стала місіс Анна.

— Еллі не один рік пропустила, — мовила вона, — а вчиться дай Бог кожному. Те, що вона побачила і зазнала, замінило нашій дівчинці роки і роки навчання…

— То ти не боїшся відпустити їх самих до Чарівної країни? — здивовано спитав Джон.

Проте його дружина вірила, що кожному на роду написано своє і що від долі не втечеш.

— Можна впасти з ґанку і переламати кістки, — заявила місіс Сміт, — а хтось із трьох незвичайних подорожей повернеться цілим і неушкодженим, як Еллі.

До речі, сама Еллі, приїхавши наступного дня, виявилась палкою захисницею Тіма й Енні. З такими сильними союзниками діти перемогли. Навіть батьки Тіма О'Келлі погодилися відпустити хлопчика.

Вирішили, що Енні з Тімом рушать у дорогу в першу ж неділю, коли фермер Джон, вільний від роботи, зможе провести їх хоча б за два десятки миль від дому.

Еллі була в захопленні від мулів.

— Оце б нам з Тотошком такого скакуна, коли ми, втомлені, плентались шляхом, викладеним жовтою цеглою! — вигукувала вона.