Вогняний бог Марранів - Сторінка 11

Вояки з реготом здирали з городян зелені окуляри і надягали на себе. І аж нетямились від подиву, коли все довкола здавалося їм зеленим.

Смарагди поміж камінням бруківки, на дахах та стінах будинків не видавались Марранам дивом, зони траплялись у них в горах. Але високі будинки, які майже сходились докупи вгорі, розкіш кімнат, застелених килимами, гарно умебльованих, вразили мешканців солом'яних куренів.

От коли справдилися щедрі обіцянки вогняного бога! Вдираючись до житла багатого ремісника чи купця, Урфінові вояки виштовхували господарів з оглушливим криком:

— Це — моє!

Вигнанці із сльозами залишали острів. Тепер вони навіть шкодували за тими часами, коли Урфін Джюс заявився до них з дуболомами. Ті хоч не ганялися за чужим добром, їм непотрібні були ні притулок, ні їжа, ні одяг. І якщо Джюс обклав тоді городян величезною даниною, то хоч з осель не виганяв.

Наводити лад у місті Урфін почав з того, що прогнав вояків з палацу.

— Палац — оселя бога! — було оголошено їм. — Тут можуть перебувати тільки охоронці Великого Урфіна, яких він обере з числа найдостойніших воїнів. А відвідувачів слід впускати лише після доповіді повелителю.

Шкода! Охоронці не виправдали виявленої їм довіри. Першої ж ночі вони, як звикле, поснули мов убиті. І коли б Дін Гіор та Фарам ант не опинилися в полоні, Урфіна схопили б першої ж ночі. Але сміливці сиділи у в'язниці, і загарбник з полегкістю зустрів світанок після безсонної ночі.

На великий подив Урфіна, у відчинене вікно Тронного залу залетів його давній вірний помічник у чаклунських справах пугач Гуамоколатокінт.

— Гуаме! — вигукнув уражений Урфін.

— Гуамоко! — строго виправив пугач. — Ми, якщо пам'ятаєш, домовилися з тобою, що на менше я не погоджуюсь.

Урфін мимоволі подивувався настійливості птаха, котрий за десять років не забув своїх забаганок.

— Гуамоко то й Гуамоко, — погодився Джюс. — Але ж і радий я бачити тебе живим і здоровим, давній приятелю!

— Знаєш, королю, звістка про твоє повернення в наші краї дійшла до мене того ж дня, коли твоє військо облягло острів.

— А чому ти відразу не з'явився навідати мене? — поцікавився Урфін.

— Та немічний я вже став, та й важкий на підйом. Збирався щодня і відкладав.

Насправді ж старий хитрун вичікував, чим скінчиться облога. І коли б Урфіна відбили і він забрався б з нічим, Гуамоко й гадки не мав би до нього прилетіти. А тепер… Тепер — інша річ, з переможцем можна знову дружити.

— Я тобі приніс гарного подарунка, — вів далі пугач. — Чи відомо тобі, що я — володар тутешнього племені пугачів та сов? Поважаючи мої знання і досвід, вони годують мене мишами й пташками…

— Усе це справи не стосується, — нетерпляче перебив Урфін.

— Слухай далі. Якось моїм підданим не вдалося добути для мене чергову порцію мишей, і вони запропонували замінити їх солодкими горіхами дерева нух-нух. Горіхи не харчі для нашого поріддя, та довелось погодитись. Я подзьобав їх зовсім небагато, але що б ти гадав: на мене напало таке безсоння, що я всю добу не склепив очей.

Урфін радісно пожвавився:

— То ти кажеш, горіхи нух-нух…

— Це те, що потрібно твоїм вартовим. Я в місті з вечора, неодноразово перевіряв уважність твоїх вартових і скажу тобі відверто — таких сплюхів я в житті не бачив. Хоч на шматки їх ріж, вони не прокинуться.

— Горіхи для безсоння — це чудово, — погодився Урфін. — Я негайно пошлю до лісу людей з кошиками, і ти, любий Гуамоколатакінте, покажи їм дерево нух-нух. У країні Жуванів я не чував про таке.

— Воно росте тільки на околицях Смарагдового міста, — пояснив пугач, вдоволений тим, що Урфін назвав його на повне ім'я.

Якщо горіхи нух-нух виправдають себе, я звелю трьом мисливцям приносити для тебе щодня свіжу дичину, — розщедрився Джюс.

За кілька годин дорогоцінний вантаж привезли до палацу. Урфін звелів приготувати з ядер горіха міцний настій з ваніліном та іншими прянощами і кожному вартовому наказав випити на ніч кухоль нього напою.

Відтоді дозорці не спали ночами, і король самозванець почувався спокійно під їхньою охороною. Щоправда, з'ясувалося, що горіхи нух-нух не такі вже й нешкідливі. Тим, хто пив відвар, верзлося бозна-що серед білого дня, очі в них блукали, вони заїкалися, їх марудила незрозуміла туга. Гарний настрій повертався до них лише по тому, як вони випивали нову порцію зілля. З Фіолетової країни не надходило ніяких донесень, і Урфін вважав, що там його влада міцна. Він зосередився на заході. Джюс послав проти Жуванів і рудокопів три відбірні сотні вояків під командуванням Харта, якому присвоїв звання полковника.

— За три тижні Блакитна країна мусить бути завойована, — наказав король.

Радості Урфіна Джюса не було меж: йому здавалося, що всі його плани виконуються з неймовірною точністю, навіть незважаючи на те, що його покинув гігантський орел.

— Добре, що Карфакс полишив мене, — вголос розмірковував Урфін, стежачи поглядом за колоною Харта, яка крокувала дорогою, викладеною жовтою цеглою. — Важко мати справу з птахом, схибнутим на чесності. Він, бачте, не визнає обману, ха-ха-ха! Та хіба без обману став би я королем і богом? У майбутньому мене чекають лише перемога й слава…

ДИВОВИЖНІ МУЛИ

МРІЇ ЕННІ Й TIMA

оли Еллі повернулася до Канзасу зі своєї третьої подорожі до Чарівної країни, вона застала вдома сестричку. На честь матері малятко охрестили Анною, проте всі називали її зменшувальним ім'ям Енні. Це маленьке живе диво — дитина — змусило дещо затьмарити спогади Еллі про її незвичайні пригоди.

Першими казками, які почула Енні від старшої сестри, були чудові розповіді про Смарагдове місто і фальшивого чарівника Гудвіна, про Страшила і Залізного Дроворуба, про Полохливого Лева і гаву Кагги-Карр, про Урфіна Джюса і його дерев'яних солдатів, про сім підземних королів і про всі страшні й потішні події, які пережила Еллі у дивовижному краї, віддаленому від усього світу піщаною пустелею і горами.

Найкращим другом маленької Енні став Тім О'Келлі із сусідньої ферми, що лежала від хатини Джона Сміта на відстані якоїсь чверті милі.

Тім був старший за Енні на півтора року, і його дружба мала відтінок заступництва. Кумедно і зворушливо було спостерігати, як цей малюк, який ще й сам не зовсім твердо стояв на ногах, оберігав свою крихітну подругу від сердитих індиків та битливих телят.

Діти були нерозлучні, і ніхто не взявся б підраховувати, скільки разів на день вони встигали перейти з однієї ферми на іншу.

Обидві господині, місіс Анна Сміт і місіс Маргарет О'Келлі, вважали обох малюків своїми, пестили їх з однаковою любов'ю і давали ляпасів з однаковою незворушністю.

Постійним слухачем дивовижних розповідей Еллі разом з її сестричкою був і Тім О'Келлі. Тому й не дивно, що, коли Тім та Енні підросли, їхнім найпалкішим бажанням стало побувати в Країні Чудес і познайомитися з її милими і веселими мешканцями.

Енні і Тім добре пам'ятали, що друга подорож Еллі почалася з того, як по неї прийшла гава Кагги-Карр і принесла благання про допомогу від Страшила і Залізного Дроворуба. Друзі Еллі попали в полон до підступного Урфіна Джюса і благали свою вірну подругу, Фею Караючого Будиночка, прийти їм на виручку. І Еллі, яку супроводжував одноногий моряк Чарлі Блек, вирушила у небезпечну дорогу і перемогла лиходія Урфіна з його могутніми дерев'яними солдатами.

І ось простодушні діти у кожній гаві, що з'являлася поблизу, готові були бачити Кагги-Карр. О, хай лише вони, Тім і Енні, дістануть звісточку з таємничої країни Елліного дитинства, як сміливо кинуться вони в бій з віроломними чарівниками і злими чаклунками! Та вся біда була в тім, що ворони, з якими вони намагались подружитися, виявлялися звичайними птахами, а зовсім не посланцями Страшила.

Гави охоче приймали частування від Енні й Тіма і рознесли звістку про добрих дітей по всьому Канзасу. Незліченні зграї чорного вороння заполонили дахи будинків і сараїв, сварилися за кожну вільну гілляку на дереві. І всі вони чекали подачок з рук Тіма та Енні.

Скінчилося тим, що роздратовані фермери, боячись втратити врожай, влаштували грандіозну облаву на осмілілих птахів. У повітря летіли камінці й палиці, гриміли рушничні й пістолетні постріли, а дідусь Рольф відшукав у сараї стару гарматку, що вціліла ще з часів війни за визволення негрів, набив порохом і картеччю та й гахнув по найбільшій зграї.

Ефект вийшов приголомшливий. Гармату розірвало, і дідусь Рольф уцілів тільки дивом, проте воронячі полчища так злякались, що розлетілися на всі боки світу.

— А серед них же могла бути і Кагги-Карр, — зітхали діти.

Того дня, коли Енні сповнилося сім років, старша сестра подарувала їй свищик, який вона одержала від королеви мишей Раміни. Еллі без жалю розлучилася з цим сувеніром, бо, як вона казала, у Канзасі немає місця чудесам. Проте Енні не поділяла такої думки, і в перший же вечір вони з Тімом сховалися за пташник, і дівчинка тричі дмухнула у свищик. І що б ви думали? Диво все-таки сталося.

Перед зраділими дітьми з'явилася сила мишей! Побачивши цих маленьких сірих звіряток, будь яке інше дівчисько зчинило б вереск до небес і втекло б, але не такою була Енні Сміт. Вона спокійно залишилась на місці і з цікавістю роздивлялася крихітних гостей.

Мишам сподобалась хоробрість Енні, і з сірого килима, що вкривав землю і колихався, висунулась вперед велика миша, очевидно, королева племені. Вона піднялася на задні лапки і втупилась дівчинці в обличчя розумними чорними очицями. Вона щось пропищала, але — на жаль! — тільки в Країні Чудес люди і тварини мають спільну мову. Енні сумно сказала Тімові:

— Напевне, мишача королева розповідає нам новини з Чарівної країни чи навіть дає пораду, як туди потрапити, але її мова зовсім незрозуміла.

Тричі махнувши передніми лапками на знак прощання, королева забрала своїх підданих, і на пилюці лишились тільки сліди маленьких ланок.

Побачення Енні і Тіма з мишами тривали далі, оскільки діти не втрачали надії, що королева миша нарешті заговорить людським голосом. Але цього не сталося, і все скінчилося дуже сумно.

Одного разу у віддалений куток двору, де Енні намагалася зрозуміти мову королеви-миші, прийшла місіс Анна. Вона не була хоробра, як її дочки, і, пронизливо заверещавши, збиралася знепритомніти, але миші в одну мить зникли, немов провалилися крізь землю.