Вогняний бог Марранів - Сторінка 13

— Пригадуєш, Тотошенько?

Тотошко пам'ятав. Він добре розумів, що його вже не візьмуть у нову подорож до Чарівної країни, і змирився з цим. "Нічого не вдієш, старість, — думав пес. — Нехай відправляється Артошко. Треба давати дорогу молодим".

Еллі дала мулам імена. В останньому семестрі вона вивчала давню історію і назвала сірого Цезарем, а гнідого Ганнібалом. Ці звучні імена дуже сподобались дітям.

ПОЧАТОК ПОДОРОЖІ

дного серпневого ранку Енні і Тім О'Келлі попрощалися з рідними і рушили в дорогу, їхнє спорядження було продумане до дрібниць, у цьому особливо Допомогла досвідчена мандрівниця Еллі.

Запас провізії було складено у подвійні шкіряні торби, перекинуті через спини мулів. Діти взяли рюкзаки з найнеобхіднішим у дорозі: там було покладено по зміні білизни, мило, зубні питки і порошок, ножі, виделки, інший дорожній дріб'язок. Через плече Енні висіла підзорна труба, яку подарував Еллі одноногий моряк Чарлі Блек. На лівій руці у кожного з дітей був компас, а на правій — годинник. У Тіма в сумці лежав спущений волейбольний м'яч. Річ у тім, що хлопчисько вирішив навчити Жуванів і Мигунів шляхетної гри у волейбол. Тім був прекрасний гравець, і його приймали в команду навіть старші діти. До того ж Тім був озброєний: на поясі висів міцний кийок з потовщенням на кінці.

З торбинки, притороченої до сідла Енні, визирала Артошкова мордочка. Чорні песикові оченята весело поблискували, він був страшенно задоволений подорожжю Коли йому набридало сидіти в торбі він уривчасто дзявкав, його спускали додолу, і він біг за мулами.

Джон Сміт проводжав дітей на руденькій кобилці Мері, Ганнібал і Цезар йшли дуже повільно, проте фермерська конячина ледь встигала за могутніми мулами, зарядженими сонячною енергією.

— Добра худібка, що й казати, — бурчав задоволений Джон. — Таких би запрягти у плуга, вони за день бозна-скільки акрів переорють…

Ніби розуміючи фермерові слова мули невдоволено поводили довгими вухами.

Настав час прощання. Джон сердечно обняв Енні й Тіма, побажавши їм щасливої дороги, просив бути обережними і не затримуватись у Чарівній країні, тому що батьки будуть день і ніч думати про них, чекати.

Тім і Енні перевели шпеники на швидкий хід, мули дзвінко брикнули копитами, з під їхніх ніг піднялась курява, і за п'ять хвилин фермер ледве міг розгледіти оддалік дві невиразні плямки.

— Крий мене Боже, — прошепотів вражений Джон Сміт, — оце скачуть! Нам з тобою, Мері, так само до них далеко як черепасі до зайця. Так, навряд чи ворог перехопить їх на дорозі.

Фермер повернув конячину і потрюхикав додому розмірковуючи про дивні події, у які була втягнута його родина з того пам'ятного дня, коли над Канзасом пронісся ураган, викликаний злою чаклункою Гінгемою.

Енні й Тім тішилися швидкою їздою. Поля і річки пролітали мимо них, ніби їх гнав зустрічний вітер. Поодинокі пішоходи зачудовано дивились їм услід, а вози зі снопами мелькали, ніби верстові стовпи.

Надвечір подорожні залишили позаду чимало миль. Ночувати зупинились у самітному лісочку, подалі від житла. Енні дістала з в'юка всеперетворювальне полотнище, яке колись виготовив дядечко Чарлі Блек. На бажання власника воно могло ставати надувним човном, вітрилом, просторим тентом. Цього разу воно перетворилося у зручний намет, де діти спокійно провели ніч під охороною вірного Артошка.

І дні побігли один за одним, як швидкі мули наших подорожніх. Енні й Тім прямували на північний схід, по можливості уникаючи населених місць. Біля струмочків вони запасалися водою у великі фляги, а скакунів напувати не треба було. Погода стояла ясна, сонячна, і заряджати тварин не було потреби: вони набиралися енергії під час бігу.

Перша широка річка, що трапилась на шляху, зупинила подорожніх. Енні уже збиралася надувати повітрям всеперетворювальне полотнище, щоб зробити з нього пліт. Тім зауважив що переправити мулів на слизькому плоту без перил і загороджень буде нелегко.

— Давай-но, Енні, спробуємо переплисти річку, не сходячи з сідел, — запропонував хлопчик.

Поставивши регулятори на малий хід, діти сміливо спрямували тварин у воду. І — о диво! Мули попливли, наче робили це багато разів. Всередині у них було досить порожньо, а тому на воді вони трималися чудово. Вони так загрібали воду своїми могутніми ногами, що вмить опинилися на другому березі.

— Ура, ура! — закричав Тім. — На таких молодцях, як наші Цезар та Гаинібал, можна море переплисти!

З великою небезпекою довелося зіткнутися дітям у широкому стену, де водилося багато вовків. Збившись у велику зграю, степові вовки перепинили мандрівникам дорогу. Ті хотіли повернути назад, але й там їх чекали вороги.

— Повний вперед! — скомандував Тім.

Мули рвонули, як ураган. Кілька вовків полетіли з розтрощеними головами і зламаними ребрами. Один великий хижак, очевидно, ватажок зграї, підстрибнув, намагаючись скинути Тіма з сідла, але хоробрий хлопчак щосили уперіщив вовка ломакою в лоба.

Приголомшений хижак беркицьнувся зграя розступилася і за хвилину залишилась далеко позаду.

Тім був страшенно задоволений і без угаву хвалився.

— Бачила, як я йому вперіщив межи очі! — кричав хлопчисько. — Він напевне здох від моєї ломачини.

Енні засумнівалась у цьому, і тоді Тім запропонував повернутися й глянути. Енні не захотіла знову зустрічатися з вовками і поспішила погодитися з товаришем. Тім засвистів войовничий марш.

І лише тоді Артошко насмілився висунути голову з мішка. Він туди сховався, коли побачив зграю розлючених вовків. Песик від природи був сміливий, але розсудливий. Він розумів, що боротьба з вовком буде нерівна: хижак зламає йому хребет одним ударом лапи або перекусить навпіл величезною зубатою пащекою.

Побачивши ворогів далеко позаду, Артошко презирливо гавкнув на них, а Енні розсміялась:

— Помовч, герою!

ВЕЛИКА ПУСТЕЛЯ

отримуватись правильного напрямку подорожнім допомагали компаси, але й без них діти знали, що їдуть правильно. Старша сестра так часто розповідала Енні про свою мандрівку з одноногим моряком, що дівчинці здавалось, ніби вона вже тут побувала. Це вона сама колись відчувала спекотний подих вітру, що налітав з пустелі; сама бачила бридкі голови ящірок, які ховалися в дюнах.

Аж ось і ліс, за яким починалася Велика пустеля.

— Вітаю тебе, давній знайомцю! — весело вигукнула Енні. — Це з твоїх дерев дядечко Чарлі збудував сухопутний корабель. Він і досі стоїть де-небудь на узліссі, але ми не будемо його розшукувати. Еге ж, Тіме?

— А навіщо нам корабель? — поважно відгукнувся хлопчисько. — Наші Цезар і Ганнібал куди ліпше будь-якого корабля — і сухопутного, і водяного.

До ризикованого переходу через пустелю Тім та Енні підготувалися серйозно. В дорогу вони вирішили пускатися на світанку, по холодку. Діти наповнили фляги водою із джерельця, знайденого в лісі, і так понапивались, що у них трохи не луснули животи. Перед тим як рушити, вони облили одне одного і собаку водою з ніг до голови.

Подорожні надягли темні окуляри з сітками, щоб захистити очі від дрібного піску і пилу. Відчуваючи щось незвичайне, Артошко з головою сховався у мішок, і господиня схвалила його поведінку. Ясна річ, песика теж щедро напоїли водою.

Діти були настроєні серйозно. Із розмови зникли звичайні жарти, серця Енні й Тіма пришвидшено билися. Дні, проведені ними у поїздці досі, здавалися дрібницею порівняно з тим, що їх чекало.

Велика пустеля лежала перед ними врочиста й похмура, у її віковій німотності крилася загроза. Нарешті діти подолали заціпеніння.

— Ну що ж, треба рушати, — сказав Тім. А сам подумав, що при потребі без жалю віддасть за Енні життя.

— Так, стоячи на місці, вперед не просунешся, як каже мудрий Страшило, — погодилась дівчинка.

З розповідей сестри Енні знала багато висловлювань Тричі Премудрого Правителя Смарагдового міста.

Діти поїхали ступою. Скакати учвал було небажано: копита мулів зіб'ють густі хмари пилу, та й скакуни надто глибоко в в'язнутимуть у піску. Тварини повільно потрюхикали підтюпцем, але коли Енні за півгодини озирнулася, край лісу ледь виднівся на обрії Мули, заряджаючись на ходу, залишали позаду милю за милею, а в Енні в голові засіла одна важлива думка: як уникнути страшних чорних каменів Гінгеми.

Від сестри Енні знала, що зла фея Гінгема задовго до смерті оточила Чарівну країну уламками скель, наділивши їх таємничою силою притягувати до себе все, що рухається. Біля такого каменя ледь не залишилися навіки Еллі і Чарлі Блек, бо камінь полонив сухопутний корабель і не відпускав від себе подорожніх далі ніж на сотню кроків. Моряк і дівчинка загинули б у пустелі, якби їх не врятувала ворона Karra Kapp. Це вона, випущена на волю вернулася з гроном чудового винограду, який вбивав силу каменя.

Звичайно, за минулі роки чародійство каменів могло припинитися чи ослабнути, проте ліпше було не ризикувати.

Виконуючи наказ старшої сестри, Енні через кожні півгодини зупиняла Цезаря і дивилася крізь підзорну трубу. І от після кількох годин дороги, коли сонце вже стояло високо в небі і коли одяг на дітях зовсім висох, а самі вони встигли напитися води разів зо три, Енні помітила вдалині чорну плямку.

— Бачу чорний камінь Гінгеми! — схвильовано вигукнула дівчинка.

— Де він, де? — озвався Тім.

Глянувши в трубу, хлопчик підтвердив, що в пісках справді чорніє чаклунський камінь.

План, який допоміг би перехитрити лихе чаклунство Гінгеми, був розроблений вдома, його придумала Еллі. План був дотепний, але простий. Якщо двоє людей однакової сили тягнуть якийсь предмет, наприклад, стіл, у різні боки, він не зрушить з місця. Еллі наказала проїхати поміж двох чорних каменів Гінгеми якраз посередині. Один камінь тягтиме подорожніх праворуч, другий — ліворуч, і сили каменів взаємно знищаться.

Помітивши перший чарівний камінь, Енні й Тім звернули вбік і тихенько їхали доти, доїш не побачили другий. Розрахувати шлях так, щоб він пройшов посередині, здавалося не дуже важко. Наші вершники пустили мулів учвал. Тварини, що не знали втоми, помчали, здіймаючи хмари піску.

Проте коли подорожні виявились поміж двох каменів, вони відчули, що якась сила тягне скакунів і їх самих ліворуч. Чи то вони неправильно визначили середину і виявились ближче до лівого каменя, чи то його магнетична сила була більшою, Енні й Тім не знали.